Спершу на холопах перевіряємо. Оце напередодні спіймали пташечку таку маненьку-червоненьку, оченята як намистинки; і пахне смачно, і голосок такий приємний. Думали спершу — в маринад, а потім засумнівалися: ану, дамо холопові. Він її кусь, на підлогу гепсь, та й помер. Сміялися!.. А якшо б ми?! Ото-о-ож!.. З отією природою ой, треба осторожніше!
Ще якась клітка, а всередині теж дерево дуплясте, кругом мохом поросло.
— А тут шо? Нікого не видно.
— А-а... Туто древ'яницю держу.
— Древ'яницю спіймали?!?!
— Еге ж. Вона у дуплі ховається.
— Ти ба-а-а...
Тесть підняв батога, яким перевертнів шмагав-поганяв, між лозинами просунув і по стовбурі постукав.
— Древ'янице! Вилазь!.. Вилазь, кому кажу!..
Мовчить. Не хоче.
— Вилазь, кажу, суча дочко!!! — Тесть пужалном у дупло тицьнув.
І точно, — вигулькнула швиденько, наче тінь промайнула, і назад заховалася.
— Бачив? — зрадів тесть.
— Оце дива-а-а-а-а... — обімлів Бенедикт.
— Отож. Цю в юшку хочемо. Ану, шо ж у нас іще?..
А у клітках та плетінках і свирищить, і кулдиче, і перепурхує, прямо тобі ліс. І там оно, на гілочці, солов'яточок дюжина, наче мишачки. І там, зирк, синє перо промайнуло. І у дальній клітці теж дерево голе, об'їдене, без кори, а на тому дереві сук стирчить, теж голий, і на суку шось висить, біле, пожмакане, діряве, наче старе простирадло.
— У мене всього-всього запасено... отак, зятьку! І влітку, і взимку — повна чаша. Ходім, я тобі ще комори покажу.
Показав комори, де хлібеда зберігається, ставки рибні показав, городи. Оце хазяйство нічогеньке, — не те слово. Бенедикт і не думав, шо такі статки бувають на світі. А теперечки виходить, шо й він усьому цьому добру теж начебто хазяїн?! Красота!
Так усе гарно склалося, аж скаржитися гріх. А ще чогось боявся... Чого бояцця? Нема нічого страшного. Сім'я дружна, обідати всі разом сідають. Стіл кожен раз од стіни до стіни наїдками заставлений, а все до крихти під'їдають, Бенедикту до них братися і братися.
Теща, звичайно, більш за всіх собі насипає, або, як Кудеяр Кудеярич казав, лідирує. За нею тесть, потім — Оленька, а тоді вже й Бенедикт задніх пасе, вони над ним хіба раз сміялися! Але по-доброму.
А берем не шо попало, а все по порядку. Спершу на пиріжки налягаємо. Штук сорок у рота повкидаємо, один та другий, один та ще один, — наче горох. Потім — оладки. Цих теж не підраховуємо. Потім папороттю закусимо. Розігрівшись, до юшки перейдемо. Тарілок із п'ять висьорбавши, скажемо: — О, вже й наче апетит проклюнувся! — отоді вже й м'ясо. Після м'яса — блини: сметанкою полити, зверху грибців, у трубочку згорнути, і — Господи, благослови! Повний дзбан блинов і виїмо. Потім, звичайно, хрустики солодкі з кришеними каганцями, ватрушки, пампушки, а насамкінець — сир і хрукти.
Бенедикт нізашо не хотів сир і хрукти. Опирався.
— Після солодкого?! Сир?! Та ви шо?
Сміялися над ним.
— Казали ж тобі: жінка моя, Хевронія, з хранцузів! Пояснювали, чи ні?
І які ж тільки ті хранцузи капосні: тільки сиру поїси, — так тебе й виверне, і пропав обід. Хоч спочатку починай. А як іще той кружовник, хрукт кислий, страшний, волохатий, то ще гірше. Гризеш, плачеш: козляком себе почуваєш.
Це обід. Але й крім обіду теж під'їдаємо: сніданок, другий сніданок, полуденок, вечеря, — аякже. І на ніч тобі миску з їжею теж із собою дадуть: ану, вночі прокинешся, до вітру абошо, — а тобі з голоду живота підведе? Боже збав.
Поїв — оддихай. На ліжку лежи. Дрімай. Біля печі.
А то ще в сани сядемо: осінь, підморозило, от і харашо. Отак зранку, очі продерши, піднімеш міхур на віконці, глянеш: як там природа? Вже й, мабуть, до зими? Повітря таке свіже, холодне, небо у білій каламуті. Перші сніжинки, білі, великі, зубчасті, падають на землю. Спочатку поволі, поманеньку, чи то поштучно: перерахувати можна. Потім більше, більше, — ось уже й погустішало їх у повітрі: спочатку огорожі не видно, потім споруд ближніх, а потім і взагалі нічого не побачиш, тільки мереживо біле коливається перед очима. А у світлиці чисто, тепло; піч потріскує, гуде, ліжко широченьке, м'якеньке, на ліжку Оленька розвалилася, розлінилася, з-під ковдри вилазити не хоче.
— Ану, йди сюди, Бенедикте, любицця будемо...
Тоді знов вікно завісиш, та й стриб до Оленьки під ковдру. Налюбившись, виповзеш, — та й до столу, поснідаєш, — і в сани. Сани теж широкі, м'які: шкурами вистилають, подушками з курячим пером. А холопи ще шкури тягнуть: зверху класти, замість ковдри. Попідтикають тебе шкурами з усіх боків, — лежиш, наче в ліжку. Теща до тебе біжить, миску з пиріжками тягне:
— Не дай Боже, зголоднієш у дорозі.
Перевертень валянками витупує, бурчить.
— Пог-года... В такую погоду хороший хозяин собаку из дома не выгонит...
На шо це він, сволач, натякає?
— Ану, Терентію, не розсуждай. Їдь давай. Кататися бажаю.
— Давно ли пешком ходил, шеф?
— Та як ти смієш! Ану, риссю!
От уже бісова порода: аби тільки споритись, заперечувать, насвистувать. Такий уже, тварюка, ледачий та розслаблений попався: ні, шоб вихорем мчати, як Бенедикт полюбляв, — де там, плентається нога за ногу, свистить, зубоскалить; а якшо дівчина якась продріботить, то ще й коментарі собі дозволяє:
— О, какой бабец объёмистый!
Або ж:
— А ничего кадр!
Або Бенедиктові:
— Может, подбросим этих?.. Ей, мочалки! Валитесь сюда!
Тільки людей лякає, скатіна. І неповагу накликає. А то й взагалі, сяде посередь дороги, та й сидить.
— Шо таке, Тетеря?
— Кому Тетеря, а кому Терентий Петрович.
— Я т-тобі зараз дам Петровича! Ану, пішов!.. Сті-ій!.. Куди тебе несе-е-е-е?!..
— А мне в парк!..
І заірже, гад.
А взагалі — щасливе життя. Все гаразд. Ну, майже все. Уночі Бенедикт прокидався, ще мабуть не звикнувши та спочатку не міг второпать: а де це я? — світлиця велика, вікна од місяця світлі, смуги од того світла на підлозі, наче доріжечки. Поряд хтось сопе. А-а, це ж я жонатий... Піднімешся, босоніж тихесенько пройдешся... Підлога у світлиці тепла, — а це того, шо на другому ярусі спимо, а під підлогою — труби од печі проведені, вони й гріють. Яких тільки наук не понавидумують!.. Підлога гладенька, тільки там-сям купки, де Оленька нашкрябала. Отак постоїш, тишу послухаєш. Тихо... Ну, Оленька сопе, ну, десь у будинку хропіння віддалене, чи може раптом хтось скрикне уві сні, а все одно — тихо. А це тому, шо мишаки не шарудять. Нема мишаків.
Спершу якось незвично було. Мишак шарудить — життя іде, ще й у стіхах сказано: жизні миш'я бігатня, што трєвожиш ти мєня?.. А тут — нема ні одного. Бенедикт хотів був запитати, та якось воно соромно. Дурниці всякі запитувать. Нема — тож, напевне, шо всіх виловили.
Е-е-е-ех… ха-ра-шо: у теплі, ситий — не голодний, жінка як пампушечка. Та й до родаків уже звик: нічого страшного. Не без недоліків, звичайно, та то вже кругом так. Всі люди — різні, так же ж? От, наприклад, теща — з нею, як би сказать, нудно. Нема про шо й побалакать. Тільки й чуєш: "їжте, їжте". Та їм я, їм. Рота одкрив, їжі поклав, закрив, жую. Тепер би саме про жизнь чи про іскуство побалакать. Прожував, проковтнув, тільки хтів шось запитать, а вона: "А чо' це ви так погано їсте?" Знов рота одкрив, їжі поклав, — з повним ротом розмовлять невдобно, — проковтнув, ті-ільки хотів шось забалакать, а вона:
— А чо' це ви геть нічого не їсте? Може, воно вам несмачне? То так і скажіть.
— Та нє, все чудово, я просто хотів...
— А якшо чудово, тоді їжте.
— Та я...
— Їжею нашою гидуєте, чи шо?
— Та нє-є-є, я не...
— То, може, ви до витребеньок звикли, а од нашого носа вернете?
— Та я...
— В нас, канєшно, без витребеньок, чим багаті, тим і раді, та якшо ви нашого не визнаєте...
— Та я ж...
— Оленько! Та чо' це він у тебе такий капризний... Якшо вже моїми стравами перебирає, то я прям і не знаю, чим же його годувать!..
— Бєня, не обіжай мамуню, їж...
— Та їм я, їм!!!
— Погано, мабуть, їси — і такі почнуться сперечання, шо аж усі іскуства, чи там стіхи, абошо, з голови повилітають.
Тесть, — той трошки не такий. Той балакать аж занадто полюбляє. Той, можна сказать, весь час би балакав, аж другим разом подумаєш: хоч би трошечки помовчав. Він повчати, або ж питання ставити полюбляє, наче перевіряє тебе. Розкриє рота, подихає-подихає, та й запитує. А запах же у нього з рота нехароший, наче хтозна-чим воняє. І шию весь час отако, наче витягує, — Бенедикт спершу думав, шо то йому комір затісний, та ні: комір у нього розстебнутий. То просто звичка така. Ті-ільки Бенедикт наїсться-напузириться та біля вікна присяде, — тесть до нього зразу підсідає, — і знов за своє.
— Ну шо, зятю, думок якихось не завелося?
— Яких думок?
— Думок усяких нехароших?
— Не завелося.
— А якшо подумать?
— І думати не можу. Об'ївся.
— А може, на злодійство потягло?
— Нє, не потягло.
— А якшо подумать?
— Все одно не потягло.
— А може, смертовбивство якесь задумав?
— Нє.
— А якшо подумать?
— Нє.
— А чесно?
— Та шо ви, їй-Богу! Кажу ж вам: нє!
— А начальство скинути не хочеться?
— Слухайте, я спати піду! Я так не можу!
— А якшо уві сні якісь мрії душегубні з'являться?..
Бенедикт підведеться, до себе в світлицю піде, дверима грюкне та на ліжко завалиться. А двері тихенько-тихенько так прочиняються: тесть голову просовує.
Пошепки:
— А проти мурзи зловмисності не виникло?
Бенедикт мовчить.
— Проти мурзи, кажу?..
Бенедикт ані пари з вуст.
— Га? Не виникло, кажу?.. Зятю?.. Га, зятю?.. Проти мурзи, кажу, не виникло...
— Нє!!! Нє!!! Закрийте двері! Я сплю!!! Не заважайте, та шо таке, я спати хочу!!!
— То як, виникло чи ні?..
Отак урем'ячко й минає. Поїсти, поспати, з родаками полаятись. У санях прокотитись. У віконце подивитись. Все гаразд, так уже гаразд, — краще й не буває. Та чогось наче не хвата. Ще наче чогось треба. Тільки забув, чого.
Одразу після весілля нічого не треба було. Десь може тижнів зо два, зо три. Ну, чотири. Чи може п'ять. Поки звикав та роздивлявся, то те, то се. А потім — наче шось було, а тепер нема.
СЛОВО
Спершу Бенедикт думав, шо то йому мишачого шарудіння не хвата. Бо мишак — то все. І поїсти, і одежину зі шкурок викроїти, і на базарі зміняти, за нього шо хоч дадуть. Оно, як він їх тоді, на Новий Год, аж двісті з гаком наловив? Душа співала, а люди підспівували! Згадував, як мало не навприсядки йшов, як осілі снігові заметики затоптував, по калюжах п'ятою ляскав, шоб аж веселка засвітилася! Чесна нагорода за чесну працю! А скільки він на тих мишаків всього-всього понаміняв! Вони з Нікітою Іваничем потім цілий тиждень ті харчі їли, доїсти не могли.