Але всередині вона була розкішна. Вілла стояла на півдорозі до найвищої точки гори, що майже на милю здіймалась над рівнем затоки (а отже, вище, ніж летів наш гелікоптер). Задній двір вілли був казковий.
— Шкода, що зараз зима. Холодно купатися,— зауважив Джон. Я навіть не помітив, що в саду є басейн.
— Моя голова й так пливе, Джоне,— сказав я.
— Чому не влаштовують показ моди влітку? — запитала Марсі.
Ми перекидалися реченнями, аж поки двоє слуг у супроводі адміністратора принесли наш багаж.
— Гонконгське літо не дуже приємне,— відповів Джон. — Зависока вологість.
— Так, понад вісімдесят п'ять відсотків,— сказав Баррет, що виконав своє домашнє завдання і був тепер досить бадьорий, щоб поділитися своїми знаннями.
— Слушно,— мовив містер Гсіанґ. — Як у Нью-Йорку в серпні.
Джон був явно не схильний погоджуватися, що в Гонконзі щось не "Аоу-кей".
— На добраніч! Сподіваюся, вам сподобається наше місто.
— О, певно,— дипломатично погодився я. — Воно просто чудове. Він пішов, явно задоволений моїм зауваженням.
***
Марсі і я залишилися сидіти, надто стомлені, щоб лягти в ліжко. Старший слуга приніс вино і помаранчевий сік.
— Хто власник цієї чудової величної споруди? — запитав я.
— Поміщик. Ми просто орендуємо її на рік. Багато наших людей їздять сюди-туди. Нам зручніше, якщо мати таке місце.
— Що ми робимо взавтра? — запитав я.
— Ну, приблизно за п'ять годин прийде машина і я поїду до нашого управління. Потім — блискучий обід з важливою фінансовою персоною. Можеш приєднатися до нас...
— Дякую. Я пропущу.
— Джон буде до твоїх послуг. Він може показати тобі визначні місця — звіринець, базари, крамниці. Другу половину дня ти можеш перебути на острові.
— Із Джоном?
— Я хотіла б, щоб він показав тобі Шатін,— усміхнулася вона.
— Монастир десяти тисяч буддистів, га?
— Правильно,— відповіла вона. — Але ми з тобою поїдемо на острів Лен-Тао удвох і перебудемо там ніч у монастирі Полін.
— Ти справді все тут знаєш.
— Я була там багато разів,— сказала вона.
— Одна? — запитав я, неспроможний приховати ревнощів. Мені хотілося б, аби ця подорож була нашою особистою власністю.
— Не просто одна,— відповіла Марсі,— безнадійно одна. Надто це відчуваєш, коли заходить сонце.
Гаразд. Вона не годна зазнати насолоди від заходу сонця. Я її цьому навчу. Узавтра.
***
Певна річ, я придбав камеру.
Вранці Джон повіз мене в район Каулун, і в великому океанському терміналі я зміг, за невелику ціну, вибрати те, що мені було треба, з безлічі типів фотоапаратів.
— Як це робиться, Джоне? — запитав я. — Японська техніка — дешевша, ніж у Японії. Французькі парфуми — дешевші, ніж у Парижі! (Я купив парфуми для Марсі.)
— Таємниця Гонконґа,— усміхнувся він.
Спершу я мав оглянути новорічні квіткові базари. Базар Чоганчунь палав хризантемами, овочами та золотом паперових квітів — свято барв для моїх щойно куплених лінз.
Потім — назад до "Вікторії". Круті вулиці. Вузька Сан-Франциська і павутиння східного базару. На Кет-стріт, у обіпнутих червоним халабудах продавалося все, що тільки може підказати вам ваша найнестримніша уява.
Я їв сторічної давності яйце (розжував і проковтнув, намагаючись уникнути відчуття смаку).
Джон пояснив, що насправді підготовка таких яєць займає не більше як тиждень.
— їх обробляють миш'яком і вкривають брудом,— сказав він уже по тому, як я проковтнув жуйку.
Торгівцям лікарськими рослинами не вдалося спокусити мене насінням, грибками чи засушеними морськими кониками. У винарнях продавалися ... засолені гадюки.
— Ні, Джоне,— сказав я,— ніяких засолених гадюк.
— О, це дуже корисно,— відповів він, втішаючись моїм страхом перед екзотикою. — Змішана з вином отрута — дуже популярна. Вона робить чудеса.
— Наприклад?..
— Помічна при ревматизмі. А крім того, діє як збудливе. На даний момент я, здається, не потребував ні того, ні того.
— Матиму на увазі,— сказав я,— але на сьогодні годі. Джон повіз мене на віллу.
— Якщо ви будете готові рано-вранці,— зауважив Джон, коли ми приїхали,— я покажу вам дещо цікаве. Зі спорту.
— О, я захоплююся спортом.
— Отже, я приїду по вас о сьомій, гаразд? У ботанічному саду відбудеться "бій із тінню". Захопливе видовище.
— А-оукей,— погодився я.
— Бажаю приємно провести вечір, Олівере,— сказав він на прощання.
— Дякую.
— А взагалі, у Гонконзі приємні всі вечори,— додав він.
***
— Марсі, це ж мрія, чорт бери,— сказав я.
Через півгодини ми були на воді. Сідало сонце. Ми пливли джонкою в район Абердін до "Плавучих ресторацій". Скрізь яскріли вогні.
— Кажуть "мільйон вогнів",— озвалася панна Біннендейл. — Це лише початок, Олівере.
При світлі ліхтаря ми їли рибу, яка плавала, поки ми її не замовили. І я куштував вино (як ти на це дивишся, ЦРУ) з червоного Китаю. Воно виявилося досить пристойним.
Оточення було таке казкове, що було б, здавалося, банальним про щось запитувати. Про те, наприклад, чим вона цілий день займалася. (Я був у такому стані, що міг лише вигукувати: "Надзвичайно!" та "Поглянь сюди!")
Марсі обідала з фінансовими бюрократами.
— Вони такі диваки — ці англійці,— сказала Марсі.
— Це ж британська колонія, ти знаєш.
— І все-таки ці типи мріють, що її величність приїде, щоб відкрити їхній новий крикетний майданчик.
— Здорово, чорт бери! Б'юся об заклад, вона таки приїде.
Принесли десерт. Потім ми обговорювали план Великої втечі через два дні.
— Ддон Гсіанг — путящий гід, але я не бажаю спинатися на вершину Вікторії, якщо там не буде тебе.
— Ось що, Олівере. Я зустріну тебе там узавтра, щоб помилуватися на захід сонця.
— Чудово.
— О п'ятій годині,— додала вона,— на самій вершині.
— Випиймо за нас комуністичного вина! — проголосив я. Ми поцілувалися і пішли до джонки.
***
Як заповнити день до сутінків на вершині Вікторії?
Ну, спочатку "бій із тінню". Джон знав кожен порух. Цілковите приборкання сили було просто дивовижне. Відтак він запропонував відвідати звіринець і там пообідати. Я погодився — з умовою, що нам не подадуть гадюк.
Знято п'ятдесят сім кадрів на кольорову плівку фірми "Кодак".
— Що Марсі поробляє сьогодні? — запитав я, коли ми пили чай. Я намагався не надто докучати Джонові, який, зрештою, був службовець, а не професійний екскурсовод.
— Зустрічається з адміністраторами фабрик,— відповів він.
— Біннендейл має власні фабрики?
— Не те щоб "власні". Просто ми маємо ексклюзивні контракти. Дуже важливий чинник для нашої діяльності. Ми називаємо це гонконґськими перевагами.
— Якого роду переваги?
— Люди. Чи, як ви кажете у Штатах, людська сила. Робітники США одержують за день більше, ніж чоловік у Гонконзі одержує за тиждень. Інші навіть менше...
— А ще що?
— Молоді не можуть розраховувати на платню дорослого. Вони раді мати половину. Як наслідок — добротні предмети одягу франко-борт Нью-Йорк за частку американської чи європейської собівартості.
— Розумію. Розумно.
Джон, здавалося, був потішений, що я схопив складнощі гонконгських "перевап>. У рекламних оголошеннях туристичної контори робоча сила не згадувалася, і я радий був повчитися.
— Наприклад,— вів далі Джон,— при бажанні двоє чоловіків можуть зайняти одне робоче місце і ділити між собою платню. Таким чином вони обидва мають роботу.
— І ніяких проблем,— сказав я.
— І ніяких проблем, — він усміхнувся, оцінюючи мій американський професійний жаргон.
— Але це означає, що кожен із них відпрацьовує повний час, а одержує половину платні,— сказав я.
— Вони не скаржаться,— сказав містер Гсіанґ, розрахувавшись і ховаючи чек. — А що тепер? Можемо їхати за місто?
— Послухайте, Джоне, мені хотілося б побачити фабрику. Це можливо?
— Мавши їх у Гонконзі тридцять тисяч, ще й як можливо. Розміри фабрик — від чималих до родинних. Куди б вам хотілося?
— Як щодо невеличкої екскурсії до фабрики Марсі?
— А-оукей,— погодився він.
***
Перша зупинка була в передмісті Каулун, якого ви не побачите на жодній гонконгській листівці. Перенаселене. Брудне. Сюди майже не заглядало сонце. Ми без кінця сигналили, торуючи собі шлях крізь натовпи людей на вулиці.
— Зупинка номер один,— оголосив Джон, коли ми заїхали у двір фабрики "Пошиття сорочок".
Ми увійшли до будинку фабрики.
І раптом я опинився у дев'ятнадцятому сторіччі. У Фолл-Рівер, штат Массачусетс. То було підприємство з потогінною системою. Іншого визначення нема. Тут була потогінна система.
Тісно, темно, парко.
Кілька десятків жінок працювали, схилившись над швацькими машинками. Чути було лише цокіт і гудіння, що свідчило про продуктивність. Достоту, як було на фабриках Амоса Баррета.
Наглядач поспішив привітати Джона й мене, відвідувача із Заходу. Потім ми почали огляд. Дивитися було на що, хоча цех був і невеликий.
Наглядач розмовляв китайською. Джон сказав мені, що він пишається продуктивною працею його жінок.
— Сорочки, які вони шиють,— незвичайні,— зауважив Джон.
Він зупинився і показав на швачку, яка спритно подавала рукав сорочки до затискача машинки.
— Гляньте. Фантастичне подвійне шво. Найвища якість. Нічого подібного сьогодні у Штатах немає.
Я глянув.
Джон вибрав поганий приклад. Не майстерності, а робітниці.
— Скільки років цій дівчинці? — запитав я.
Дитина спритно шила далі, не зважаючи на нас, хіба що стала працювати трохи швидше.
— Чотирнадцять,— відповів наглядач. Він, очевидно, трохи володів англійською.
— Джоне, це ж бридня несосвітенна,— сказав я тихо. — Цій дитині не більше як десять.
— Чотирнадцять,— мов папуга, повторив наглядач.
— Олівере, це правничо взаконений мінімум.
— Я не кажу про закон, я лише кажу, що цій дівчині десять років!
— Вона має картку,— сказав наглядач. Він володів мовою в рамках своїх обов'язків.
— Можна поглянути? — попросив я ввічливо, хоча й не додав "будь ласка". Джон байдуже спостерігав, як наглядач попросив у дівчинки її посвідчення особи. Видно було, що вона в паніці. Господи, як я міг її переконати, що це їй нічим не загрожує?
— Ось, пане.
Наглядач показав мені картку. Вона була без фотокартки.
— Джоне,— сказав я,— вона без фотокартки.
— До сімнадцяти років фотокартка не потрібна,— пояснив він.
— Розумію,— сказав я.
Вони, здавалося, хотіли, щоб ми пішли далі.
— Іншими словами,— сказав я,— у цієї дитини картка її старшої сестри.
— Чотирнадцять,— знову сказав наглядач. Він повернув картку дівчинці.