Лінива думка його якийся час силкувалася вгадати, за що його звинувачують, і він нарешті вимовив:
— Не буде собака м'яса їсти!
Сказавши це, він вибухнув ідіотським сміхом, а за ним і решта. І враз більша частина курінних стала дико сміятися, сама не знаючи чому.
Знадвору долинали дедалі голосніші крики: певно, горілка там уже розігріла голови. Шум людського прибою із кожною хвилею гучнішав.
Антон Татарчук підвівся і, звернувшись до Хмельницького, почав говорити:
— Що я вам зробив, ваша милость гетьмане запорозький, що ви на моїй смерті наполягаєте? Чим я завинив перед вами? Писав до мене комісар Зацвіліховський листа — то й що? Так і князь писав до кошового! А я хіба листа одержав? Ні! А якби й одержав, то що б зробив? Пішов би до писаря і наказав би мені прочитати, бо ні писати, ні читати не умію. І ви б завжди знали, про що лист. А ляха я й у вічі не бачив. Так хіба ж я зрадник? Гей, браття–запорожці! Татарчук із вами у Крим ходив, а як ви ходили на Волощу, то ходив на Волощу, а як під Смоленськ ходили, то ходив і під Смоленськ, бився укупі з вами, добрими молодцями, жив із вами, добрими молодцями, і кров проливав із вами, добрими молодцями, і з голоду вмирав із вами, добрими молодцями; так не лях він, не зрадник, а козак, ваш брат, а якщо пан гетьман на смерті його наполягає, то нехай скаже, чому наполягає! Що я йому зробив, у чому нещирим був? А ви, браття, помилуйте і розрадьте справедливо!
— Татарчук добрий молодець! Татарчук справедливий чоловік! — озвалося кілька голосів.
— Ти, Татарчук, добрий молодець, — сказав Хмельницький, — і я на тебе не показую, бо ти мій друг, не лях, а козак, наш брат. Бо якби зрадником був лях, я б не засмучувався і не плакав, але якщо добрий молодець зрадник, мій друг зрадник, то тяжко в мене на серці й доброго молодця жаль. А якщо і в Криму, і на Волощі, і під Смоленськом ти побував, то ще більший твій гріх, коли тепер нещиро хотів готовність і ревність військ запорозьких перед ляхом зрадити! Тобі ж написано, аби ти йому владнав усе, про що тільки він попросить, а скажіть, милостиві панове отамани, чого лях може зажадати? Хіба не моєї і мого доброзичливого приятеля Тугай–бея смерті? Хіба не згуби Війську Запорозькому? Отож ти, Татарчук, винуватий і нічого іншого вже не доведеш. А до Барабаша писав дядько його, полковник черкаський, Чаплинському друг і ляхам друг, котрий привілеї у себе ховав, щоб Війську Запорозькому не дісталися. І якщо все це так, а я Богом присягаюся, що не інакше, то обидва ви винуваті й просіть помилування в отаманів, а я з вами просити буду, хоч провина ваша важка, а зрада очевидна.
Знадвору тим часом долинали вже не шум і гамір, а ніби гуркіт грому. Товариство хотіло знати, що діється на раді, й послало нову депутацію.
Татарчук відчув, що йому кінець. Він ураз пригадав, як тиждень тому висловлювався серед отаманів проти вручення булави Хмельницькому і примирення з татарами. Холодні краплини поту виступили в нього на чолі: він зрозумів, що порятунку немає. Що ж до молодого Барабаша, то було ясно, що, занапащаючи його, Хмельницький помщається старому черкаському полковникові, котрий сильно любив свого небожа. Однак Татарчук умирати не хотів. Не зблід би він перед шаблею, перед кулею, навіть перед палею, але смерть, що чекала на нього, вражала його аж до кісток, тому, скориставшись хвилиною тиші, яка запанувала після слів Хмельницького, він пронизливо вигукнув:
— Христом–Богом прошу! Браття отамани, приятелі сердечні, не губіть невинного, адже я ляха не бачив, не розмовляв із ним! Помилуйте, браття! Я не знаю, чого ляхові від мене треба було, самі в нього спитайте! Присягаю Христом–спасом, святою Пречистою Богородицею, святим Миколаєм–чудотворцем, святим Михаїлом–архангелом, що занапащаєте ви душу невинну!
— Привести ляха! — заволав старий кантарей.
— Ляха сюди! Ляха! — загукали курінні.
Зчинилася метушня: одні кинулися до сусідньої кімнати, де був замкнений в'язень, щоб привести його на раду, другі грізно почали наближатися до Татарчука з Барабашем. Першим Гладкий, отаман миргородського куреня, крикнув: "На погибель!" Депутація повторила окрик, Чарнота ж скочив до дверей і, відчинивши їх, прокричав юрбі:
— Милостиві панове–товариство! Татарчук зрадник і Барабаш теж. На погибель їм!
Юрба відповіла страшним виттям. У кімнаті знову зчинилася метушня. Усі курінні посхоплювалися зі своїх місць. Одні кричали: "Ляха! Ляха!", другі намагалися заворушення стишити, але раптом двері під натиском юрби розчинилися навстіж, і до кімнати увірвався натовп, що засідав надворі. Страшні постаті, засліплені люттю, наповнили приміщення, верещачи, розмахуючи руками, скрегочучи зубами, розносячи запах горілки. "Смерть Татарчуку і Барабашу на погибель! Давайте зрадників! На майдан із ними!" — вигукували п'яні голоси. "Бий! Убий!", і сотні рук простяглися тої ж миті по нещасні жертви.
Татарчук не чинив опору, він тільки пронизливо стогнав, але молодий Барабаш почав відчайдушно захищатися. Він нарешті збагнув, що його хочуть убити; страх, розпач і лють спотворили йому обличчя, піна виступила на губах, із грудей вирвався звірячий рик. Двічі він виривався із рук катів і двічі руки ці хапали його за плечі, за груди, за бороду й оселедець. Він не давався, кусався, ричав, падав додолу й знову підводився, скривавлений, страшний. На ньому подерли одяг, вирвали оселедець, вибили око, нарешті, притиснутому до стіни, зламали руку. І аж тоді він упав. Кати схопили його разом із Татарчуком за ноги й потягли на майдан. І саме тут при блиску полум'я смоляних бочок і при вогнях багать почалася негайна екзекуція.
Кілька тисяч людей кинулися на приречених і почали розривати їх на шматки, виючи і борючись одне з одним за можливість підступитися до жертв. Їх топтали ногами, із них виривали шматки м'яса; юрба товклася коло них у страшному конвульсійному пориві. Часом скривавлені руки то підіймали в повітря дві безформні брили, вже не схожі на людські постаті, то знову кидали їх на землю. Ті, хто не міг пробратися, несамовито кричали: одні вимагали, щоб жертви кинули у воду, другі — щоб заштовхали у бочки з палаючою смолою. П'яні затіяли між собою бійку. З шаленства підпалили два барила з горілкою, які освітили цю пекельну сцену миготливим блакитним сяйвом. А з неба дивився на неї тихий, ясний, погожий місяць.
Так товариство карало своїх зрадників.
А в радній кімнаті після того, як козацтво витягло з неї Татарчука і молодого Барабаша, все знову стишилося, отамани посідали на свої місця попід стінами, а з сусіднього ванькира привели в'язня.
Тінь падала на його обличчя, та й вогонь у грубі вже пригас, тому в напівтемряві видно було тільки величну постать, що трималася просто і гордо, хоч руки в'язня були скручені ликом. Але Гладкий підкинув в'язку скіпок, і за хвилю буйне полум'я здійнялося вгору, яскраво освітивши обличчя в'язня, котрий звернувся до Хмельницького.
Побачивши його, Хмельницький здригнувся.
В'язнем був пан Скшетуський.
Тугай–бей виплюнув лушпиння і буркнув по–русинському:
— Я того ляха знаю — він був у Криму.
— На погибель йому! — вигукнув Гладкий.
— На погибель! — повторив Чарнота.
Хмельницький уже опанував себе. Він тільки ковзнув поглядом по Гладкому й Чарноті, котрі ураз замовкли, а сам, звернувшись до кошового, сказав:
— І я його знаю.
— Ти звідки? — спитав кошовий Скшетуського.
— З посольством їхав я до тебе, кошовий отамане, коли розбійники на Хортиці на мене напали і супроти звичаю, який шанують навіть найдикіші народи, людей моїх перебили, а мене, не зважаючи на гідність мою посольську і походження, поранили, зневажили і як полоненого сюди привезли, за що пан мій, ясновельможний князь Ієремія Вишневецький, знайде приключку тобі, кошовий отамане, нагадати.
— А навіщо ти нещирість свою показав? Навіщо доброго молодця чеканом розчерепив? Навіщо людей перебив учетверо більше, ніж мав своїх? А з листом навіщо до мене їхав — щоб готовність нашу побачити і ляхам про неї донести? Знаємо ми також, що ти і до зрадників Війська Запорозького листи мав, аби з ними згубу всього війська замислити, за що не як посол, а як зрадник прийнятий і справедливо покараний будеш.
— Помиляєшся ти, кошовий отамане, і ти, милостивий пане гетьмане самозваний! — мовив намісник, звертаючись до Хмельницького. — Якщо я мав листи, то це робить кожен посол, котрий, їдучи в чужі краї, бере листи від знайомих до знайомих, щоб у такий спосіб зав'язати дружні стосунки. А я сюди їхав із князівським листом не згубу вам замишляти, а утримати вас від таких учинків, які незносний пароксизм на Річ Посполиту, а на вас і на все Військо Запорозьке остаточне знищення накличуть. Адже на кого ви безбожну руку підіймаєте? Супроти кого ви, що себе захисниками християнства називаєте, з поганинами примирення укладаєте? Супроти короля, супроти шляхетського стану і всієї Речі Посполитої? Тому радше ви, не я, зрадники. І от що я вам скажу: якщо покірністю і смиренням не загладите провин своїх, біда вам! Невже ви забули про часи Павлюка і Наливайка? Невже у вас стерлося з пам'яті, як їх було покарано? Не забувайте тоді, що patientia Речі Посполитої уже вичерпано і меч висить над головами вашими.
— Лаєш, вражий сину, щоб викрутитися і смерті уникнути! — закричав кошовий. — Але не допоможуть тобі ні погрози, ні латина твоя ляська.
Решта отаманів теж почала скреготіти зубами і дзенькати шаблями, а пан Скшетуський підняв голову ще вище і сказав ось що:
— Не думай, кошовий отамане, що я смерті боюся, або життя рятую, або свою невинуватість доводжу. Шляхтичем будучи, тільки рівними собі судимий можу бути і не перед суддями тут стою, а перед розбійниками, не перед шляхтою, а перед холопами, не перед рицарством, а перед варварством, і добре знаю, що не втечу я від смерті, якою ви теж поповните міру своєї неправоти. Переді мною смерть і мука, але за мною — міць і помста всієї Речі Посполитої, перед якою тремтіть ви всі!
Чомусь велична постава, високий штиль і згадка про Річ Посполиту справили сильне враження. Отамани мовчки дивилися один на одного. На мить їм здалося, що перед ними стоїть не полонений, а грізний посол могутнього народу. Тугай–бей пробурмотів:
— Сердитий лях!
— Сердитий лях! — повторив Хмельницький.
Раптовий стукіт у двері перебив подальшу їхню розмову.