– я відкинув її у неґречній, просто хамській формі. Я вилив на дідуню усю злість. Я хотіла, щоб він почувався винним, він і вся його магічна компанія. Винним, звичайно, у канаві Лан Ексетера, винний, що один або двоє лайдацьких магіків, позбавлене серця і людських почуттів дрантя, викинуло мене до тієї канави після народження, а не до. Ясна річ, чародій, ані не зрозумів, ані не перейнявся тим, що я йому тоді сказав. Потис плечима і пішов геть, позначивши цим себе і всіх своїх друганів тавром нечутливих, пихатих, гідних найвищої зневаги скурвих синів.
Геральт мовчав
— Друїдів з мене було досить – продовжив Вільгефортц. – Я полишив свіщенні діброви і вирушивв у світ. Я всяке робив. Дечого до сьогодні соромлюсь. Зрештою, я став найманцем. Моя подальша доля склалась, як ти здогадуєшся, стереотипно. Вояк звитяжний, вояк переможений, мародер, грабіжник, ґвалтівник, убивця, врешті втікач, утікаючий на кінець світу від зашморгу. Я втік на кінець світу. І там, на кінці світу, я познайомився з жінкою. Чародійкою.
— Будь обережний – прошепотів відьмак, а його очі звузились. – Будь обережним, Вільгефортце, щоб силуваний пошук подібності не завів тебе задалеко.
— Подібності вже закінчились – чародій не відвів погляду. – Бо я не дав собі ради з почуттям, яке відчував до тієї жінки. У свою чергу я не зрозумів її почуттів, а вона не намагалась мені в цьому допомогти. Я покинув її. Бо вона була проміскуїтична[21], пихата, злостива, нечула і холодна. Бо нею не можна було володіти, а її володіння було упокорюючим. Я покинув її, бо знав, що вона цікавилась мною тільки через мій розум, особистість і чарівну таємничість, а вона зазвичай удостоювала більш ніж однією ніччю тільки чародіїв. Я покинув її, бо… Бо вона була як моя мати. Я раптом зрозумів, що те, що я до неї відчуваю, то ніяке не кохання, але значно більш складніше почуття, сильне, але тяжке для класифікування: мішанина страху, жалю, злості, каяття і потреби спокути, почуття вини, втрати і кривди, збоченої потреби терпіння і покути. Те, що я відчував до тієї жінки, це була ненависть.
Геральт мовчав. Вільгефортц дивився в бік.
— Я залишив її — продовжив за мить. – І не міг жити з пусткою, яка мене огорнула. І раптом я зрозумів, що це не відсутність жінки викликає ту порожнечу, але відсутність того, що я тоді відчував. Парадокс, правда? Навряд чи я мушу закінчувати, ти вгадаєш продовження. Я став чародієм. З ненависті. І тільки тоді я зрозумів, який дурним я був. Я переплутав небо з зірками, які вночі відбились на поверхні ставу.
— Як ти слушно зауважив, паралелі між нами були не до кінця паралельними – буркнув Геральт. – Занадто мало між нами спільного, Вільгефортце. Що ти хотів довести, оповідаючи мені твою історію? Те, що дорога до чародійської майстерності, хоч крута і важка, є доступною для всіх? Навіть для, перепрошую за паралелю, бенькартів і підкидьків, волоцюг чи відьмаків…
— Ні – перебив чародій. – Я не збирався доводити, що ця дорога є доступною для всіх, бо це очевидне і давно доведене. Також не вимагає доведення факт, що для певних людей іншої дороги просто немає.
— Отже – усміхнувся відьмак – я не маю виходу? Я мущу укласти з тобою угоду, що мусить стати темою картини і стати чародієм? Тільки з погляду на генетику? Ой. Я трохи знаю теорію спадковості. Мій батько, до чого я дійшов з великими труднощами, був волоцюгою, простаком, авантюристом і рубакою. Я можу мати генетичну перевагу за мечем, не за куделею[22]. Факт, що я теж не зле рубаюсь, здається підтверджує це.
— Справді – чародій глузливо усміхнувся. – Клепсидра майже пересипалась, а я, Вільгефортц з Роггевеену, майстер магії, член Капітулу, все ще спілкуюся, не без приємності, з простаком і рубакою, сином простака, рубаки і волоцюги. Ми розмовляємо про речі і справи, які, як загальновідомо, є звичайною тематикою дебатів біля вогнищ простацьких рубак. Наприклад, такі як генетика. Звідки ти взагалі знаєш це слово, мій ти рубако? Зі храмової школи у Елландері, у якій вчать вимовляти по складах і писати двадцять чотири руни? Що тебе схилило до читання книг, у яких можна знайти ці і подібні слова? Де ти так докладно вивчав риторику і красномовство? І для чого ти це робив? Щоб перемовлятись з вампірами? Волоцюго ти мій генетичний, до якого усміхається Тіссая де Вріес. Мій ти відьмаче, рубака, який так причарував Філіппу Ейльхарт, що у неї аж рученята тремтять. Згадуючи якого Трісс Мерігольд заливається рум'янцем. Про Єнніфер з Вендербергу і не згадую.
— Може й добре, що не згадуєш. У клепсидрі залишилось фактично вже так мало піску, що ще трохи й можна буде порахувати зернятка. Не малюй більше образів, Вільгефортце. Кажи, про що йдеться. Розкажи мені про це простими словами. Уяви собі, що ми сидимо біля вогнища, двоє волоцюг, печемо порося, яке раніше вкрали, і безуспішно намагаємося впитись березовим соком. Поставлено просте питання. Відповідай. Як волоцюга волоцюзі.
— Як звучить це просте питання?
— Який пакт ти мені пропонуєш? Яку ж угоду ми маємо укласти? Чому ти хочеш мати мене в своєму казанку, Вільгефортце? У котлі, в якому, як мені здається, починає кипіти? Що тут, окрім канделябрів, висить у повітрі?
— Гмм – чародій задумався, чи вдав, що зробив це. – Питання не просте, але спробую відповісти. Але не як волоцюга волоцюзі. Відповім… як один найманий рубака іншому, собі подібному.
— Може бути.
— Тоді слухай, друже рубако. Мутиться добрячий заміс. Крута різанина на життя і смерть, пощади давати не будуть. Одні переможуть, інших роздзьобають круки. Камраде, ризикни зараз долучитись до тих, які мають більші шанси. До нас. Тих інших покинь і плюнь на них густою слиною, бо вони не мають жодних шансів, то якого дідька ти маєш гинути разом з ними. Ні, ні, камраде, не показуй мені тут кривого писка, знаю, що ти хочеш сказати. Ти хочеш сказати, що ти нейтральний. Що маєш у сраці і одних, і других, що ти просто перечекаєш бійку, в горах, у Каер Морхені. Це невірна думка, приятелю. З нами буде все, що любиш. Якщо не станеш на наш бік, то все це втратиш. А тоді все поглине пустка, ницість і ненависть. Тебе знищить час погорди, який надходить. Так що, будь розсудливим і стань на правильний бік, коли доведеться обирати. А обирати доведеться. Ти можеш мені вірити.
— Дивовижно – усміхнувся паскудно відьмак – як сильно всіх обурює моя нейтральність. До якого ступеня вона робить мене об'єктом пропозицій пактів і угод, оголошень про співпрацю, повчань про потребу здійснення вибору і ставання на правильний бік Закінчимо цю розмову, Вільгефортц. Ти гаєш час. У цій грі я не є для тебе рівним партнером. Я не бачу можливості, щоб ми обоє зійшлись на одній картині у Галереї Слави. Особливо на баталістичній.
Чародій мовчав.
— Розставляй собі – продовжив Геральт – на своїй шахівниці королів, дам, слонів і тур, це не хвилює мене, бо я на цій шахівниці значу стільки, скільки пил, що вкриває її. Це не моя гра. Ти стверджуєш, що я буду змушений обирати? Я заявляю, що ти помиляєшся. Я не буду обирати. Я пристосуюсь до подій. Пристосую до того, що оберуть інші. Завжди так роблю.
— Ти фаталіст.
— Так. Хоч це ще одне слово, якого я не повинен знати. Повторюю: це не моя гра.
— Хіба? – Вільгефортц перехилився через стіл. – У цій грі, відьмаче, на шахівниці вже стоїть чорний кінь, на добро чи зло, але вже злучений з тобою вузами призначення. Ти знаєш, про кого кажу, правда? Напевно, ти не хочеш її втратити? Знаєш, що є тільки один спосіб на те, щоб її не втратити.
Очі відьмака звузились.
— Чого ви хочете від тієї дитини?
— Є тільки один спосіб для того, щоб ти міг це довідатись.
— Застерігаю. Я не дозволю її скривдити.
— Є тільки один спосіб щоб ти міг цього досягти. Я запронував тобі цей спосіб, Геральте з Рівії. Обдумай мою пропозицію. Маєш на це всю ніч. Думай, дивлячись на небо. На зорі. І не переплутай їх з тими, які відбиваються на поверхні ставу. Клепсидра пересипалась.
********
— Я боюсь за Цирі, Єнно.
— Не треба.
— Але…
— Дарма.
— Але…
— Довірся мені – обійняла його. – Повір мені, прошу. Не переймайся Вільфортцем. Це гравець. Хотів тебе спіймати, спровокувати. І йому це частково вдалося. Але це не має значення. Цирі є під моєю опікою, а в Аретузі буде безпечно, тут зможе розвинути свої здібності і ніхто її в цьому не перешкодить. Ніхто. Однак, про те, що вона стане відьмачкою, слід забути. Вона має інші таланти. І призначена для інших справ. Ти можеш мені вірити.
— Я вірю тобі.
— Коли ти вчилась в Аретузі… Коли ти спала у кімнаті, такій, як ця… Чи ти мала лялечку, без якої не могла заснути? Яка вдень сиділа на бюро?
— Ні – Єнніфер раптово відвернулась. – Я навіть ляльки не мала. Це значний прогрес. А Вільгефортцем не переймайся. Завтрашній день звершить багато справ і вирішить багато проблем.
Завтрашній день, подумав. Вона приховує щось від мене. А я боюсь запитувати. Кодрінгер мав рацію. Я потрапив у паскудну кабалу. Але тепер немає виходу. Мушу зачекати на те, що принесе день, що гряде, який нібито має прояснити все прояснити. Я мушу їй довіряти. Знаю, що щось станеться. Зачекаю. І пристосуюсь до ситуації.
Він подивився на бюро.
— Єнно?
— Тут я.
— Люби мене.
Обійняв її. Торкнувся. Знайшов її. Єнніфер, у неправдоподібний спосіб і м'яка, й тверда воднеочас, голосно зітхнула. Слова, які промовляли, рвались, гинули серед зітхань і пришвидшених подихів, переставали мати значення, розсіювались. Вони замвокли, зосередившись на пошуку один одного, на пошуку істини. Шукали довго, уважно і дуже ретельно, боячись блюзнірського поспіху, нерозсудливості і байдужості. Шукали сильно, інтенсивно і гаряче, лякаючись блюзнірського сумніву і вагання. Шукали обережно, лякаючись блюзнірської неделікатності.
Вони знайшли один одного, подолали страх, а за мить вони знайшли правду, яка вибухнула їм під повіками дивною, сліпучою очевидністю, розірвали стогоном застиснуті мовчанкою вуста. І тоді час спазматично здригнувся і завмер, все зникло, а єдиним функціонуючим сенсом став її дотик.
Минула вічність, повернулись до реальності, а час здригнувся вдруге і знову зрушив з місця, поволі, важко, як великий віз. Геральт подивився у вікно.