Новіград винятком не був. Геральт бачив людей, яких ударено ламією по обличчі. Ці обличчя годі було забути.
— Власник заїзду під "Наконечником Списа", — продовжував Шапель, — мав зухвальство закинути вашмосцям стосунки з демоном, потворою, що зветься відміняком або векслінгом.
Ніхто не відповів. Шапель сплів руки на грудях і змірив їх холодним поглядом.
— Я відчув себе зобов'язаним попередити вас про цей донос. Теж сповіщу, що згаданий корчмар ув'язнений у льоху. Виникла підозра, що маячив, будучи під впливом пивно-горілчаних напоїв. Справді, чого тільки люди не вигадають. По-перше, векслінгів не існує. Це вигадка забобонних селюків.
Ніхто не коментував.
— По-друге, який векслінг зважився б наблизитися до відьми́на, — посміхнувся Шапель, — і не був би негайно ж убитий? Правда? Отож, звинувачення корчмаря не мало б ні найменшої ваги, якби не одна суттєва деталь.
Шапель покивав головою, роблячи ефектну паузу. Відьми́н почув, як Деїнті повільно видихає повітря, що його він у глибокому вдиханні втягнув до легень.
— Так, певна суттєва деталь, — повторив Шапель. — А саме: ми маємо справу з єрессю та блюзнірським святотатством. Адже відомо що жоден, ні один векслінг, а також будь-яка інша потвора не могли б навіть наблизитися до мурів Новіграду, бо тут у дев'ятнадцяти святинях палає Вічний Вогонь, свята сила якого обороняє місто. Хто твердить, що бачив векслінга під "Наконечником Списа", звідки рукою сягнути до головного вівтаря Вічного Вогню, — той блюзнірський єретик і повинен заперечити своє твердження. А якби не хотів заперечити, то ми йому в цьому допоможемо у міру сил та засобів, яких, повірте, достатньо маємо в льохах. Самі бачите, що нема чим клопотатися.
Вираз облич Горицвіта і половинчика промовисто свідчив, що обидва мають іншу думку.
— Цілковито нема чим перейматися, — повторив Шапель. — Ви, панове, можете безперешкодно покинути Новіград. Я вас не затримуватиму. Однак мушу наполягти, щоби про жалюгідні вигадки корчмаря вашмосці не розповідали, не коментували вголос ці події. Вислови, що піддають сумніву божественну силу Вічного Вогню, незалежно від замірів, ми, скромні слуги церкви, змушені були б трактувати як єресь зі всіма випливаючими наслідками. Власні релігійні переконання вашмосців, хоч би якими вони були і які я поважаю, не мають значення. Вірте у що бажаєте. Я залишаюся толерантним, доки певна особа шанує Вічний Вогонь і не блюзнить проти нього. А якщо блюзнитиме, то накажу спалити та й по всьому. Всі в Новіграді перед законом є рівними. Та й закон для всіх рівний, — кожен, хто блюзнить проти Вічного Вогню, йде на вогнище, а його майно підлягає конфіскації. Але годі про це. Повторюю, ви можете безперешкодно пройти крізь брами Новіграду. Найкраще…
Шапель ледь усміхнувся, у хитрій гримасі засмоктав зсередини щоку, повів поглядом по площі. Нечисленні перехожі, що спостерігали за подіями, прискорили крок, швидко відвернули голови.
— …найкраще, — закінчив Шапель, найкраще негайно. Без зволікань. Очевидно, стосовно шановного купця Бібервельта це "негайно" означає "негайно після врегулювання податкових справ". Дякую за час, який ви мені приділили.
Деїнті, відвернувшись, безмовно ворушив губами. Відьми́н не сумнівався, що цим безмовним словом було "скурвисинський". Горицвіт опустив голову, придуркувато усміхаючись.
— Пане відьми́не, — раптом сказав Шапель. — З вашої ласки, слово віч-на-віч.
Геральт наблизився, Шапель злегка простягнув руку. Якщо торкнеться мого ліктя, влуплю його, подумав відьми́н. Влуплю, хай там що.
Шапель не торкнув ліктя Геральта.
— Пане відьми́не, — тихо сказав він, повернувшись спиною до решти. — Мені відомо, що деякі міста, на відміну від Новіграду, позбавлені божественної опіки Вічного Вогню. Припустімо, що створіння, на векслінга схоже, розбишакує в якомусь з таких міст. Цікаво, за яку суму ви взялися б тоді піймати векслінга живцем?
— Я не наймаюсь полювати за потворами в людних містах, — знизав плечима Геральт. — Міг би потерпіти хтось сторонній.
— Ти аж так переймаєшся долею сторонніх?
— Аж так. Бо, зазвичай, відповідальність за їхню долю покладається на мене. І загрожує наслідками.
— Розумію. А чи не була б турбота долею сторонніх обернено пропорційною розміру оплати?
— Чи не була б.
— Відьми́не, твій тон не надто мені подобається. Але гаразд, я розумію, на що ти хочеш натякнути цим тоном. Натякаєш, що не хочеш зробити того… про що я міг би тебе попросити, а при цьому розмір оплати не має значення. А вид оплати?
— Не розумію.
— Я так не вважаю.
— А все-таки.
— Суто теоретично, — промовив Шапель, тихо, спокійно, без злості чи погрози в голосі, — було б можливим, що платою за твої послуги стала б гарантія, що ти і твої приятелі виїдете живими… з теоретичного міста. Що тоді?
— На це питання, — паскудно усміхнувся відьми́н, — неможливо відповісти теоретично. Ситуацію, про яку ви кажете, шановний Шапелю, слід було б опрацювати практично. Я ніскільки до цього не рвуся, але якщо виникне потреба… Якщо не буде іншого виходу… Я готовий це опрацювати.
— Гм, можливо, ти й маєш рацію, — безпристрасно промовив Шапель. — Ми надто багато теоретизуємо. Що ж стосується практики, то бачу, що співробітництва не буде. Може, це й на краще? В будь-якому разі, тішу себе надією, що це не стане приводом до конфлікту між нами.
— Я теж, — промовив Геральт, — тішу себе такою надією.
— Тож нехай палає в нас така надія, Геральте із Ривії. Ти знаєш, що таке Вічний Вогонь? Незгасне полум'я, символ порятунку, дорога, вказана в темряві, обітниця прогресу, кращого майбутнього? Вічний Вогонь, Геральте, — це надія. Для всіх, для всіх без винятку. Бо якщо існує щось спільне… Для тебе, для мене… для інших… то цим чимось є саме надія. Пам'ятай про це. Приємно було познайомитися, відьми́не.
Геральт поклонився, офіційно, мовчки. Шапель якусь мить дивився на нього, потім енергійно відвернувся і помарширував через площу, не оглядаючись на свій ескорт. Люди, озброєні ламіями, рушили за ним, формуючи рівний стрій.
— Ой, мамусю моя, — заквилив Горицвіт, лякливо оглядаючись за відходячими. — Ото нам пощастило. Якщо тільки це кінець. Якщо вони нас зараз не заметуть…
— Заспокойся, — сказав відьми́н, — і перестань скавуліти. Адже нічого не трапилося.
— Ти знаєш, Геральте, хто це був?
— Ні.
— Це був Шапель, уповноважений у справах безпеки. Таємна служба Новіграду підлягає церкві. Шапель не жрець, але це сірий кардинал ієрарха, найбільш впливова і найнебезпечніша особа в місті. Всі, навіть Рада й цехи, тремтять перед його портками, бо він першорядний лайдак, Геральте, упоєний владою, як павук мушиною кров'ю. Хоч пошепки, але в місті подейкують, на що він спроможний. Безвісти зниклі люди. Фальшиві звинувачення, тортури, таємні вбивства, терор, шантаж і звичайний грабунок. Здирництво, шахрайство й афери. На богів, у гарну ж історію ти нас уплутав, Бібервельте.
— Облиш, Горицвіте, — чмихнув Деїнті. — Саме тобі нічого боятися. Трубадура ніхто не зачепить. Із незрозумілих мені причин ви недоторканні.
— Недоторканний поет, — ячав Горицвіт, усе ще блідий, — теж може у Новіграді потрапити під надто швидкий віз, смертельно отруїтися рибою або ж нещасливо втонути в канаві. Шапель — спеціаліст щодо таких нещасних випадків. Те, що він узагалі розмовляв з нами, я вважаю неймовірним. Одне певне, він цього не зробив без причини. Щось замислив. Побачите, зараз нас у щось уплутають, закують і потягнуть на тортури іменем закону. Це так тут робиться!
— В тому, що він каже, — промовив половинчик до Геральта, — чимало правди. Мусимо бути насторожі. І як цього негідника Шапеля ще земля носить! Вже багато років кажуть, що він хворий, що кров його заливає і всі чекають, коли завалить кіти …
— Замовкни, Бібервельте, — боязко засичав трубадур, оглядаючись, — бо ще хтось почує. Дивіться, як усі на нас витріщаються. Кажу вам, забираймося звідси. І раджу, серйозно поставмося до того, що Шапель нам говорив про доплера. Я, наприклад, ніколи в житті не бачив жодного доплера, як треба буде, то й перед Вічним Вогнем присягну.
— Дивіться, — раптом сказав половинчик. — Хтось до нас біжить.
— Тікаймо! — завив Горицвіт.
— Спокійно, спокійно, — широко усміхнувся Деїнті та прочесав чуприну пальцями. — Я його знаю. Це Ондатра, тутешній купець, скарбничий Цеху. Були в нас спільні справи. Гей, гляньте, яка в нього міна! Наче в портки наклав. Гей, Ондатро, ти мене шукаєш?
— Клянуся Вічним Вогнем, — сапнув Ондатра, зсуваючи на потилицю лисячу шапку та обтираючи чоло рукавом. — Я був певен, що тебе затягнуть до хурдиги. Чудо, справжнє чудо. Дивно мені…
— Мило з твого боку, — з натиском промовив половинчик, — що ти дивуєшся. Ще нас потіш, пояснивши, чому.
— Не грай вар'ята, Бібервельте, — зморщився Ондатра. — Ціле місто вже знає, який ти інтерес зробив на червеці. Всі про це гудуть, то, видно, й до ієрарха дійшло, і до Шапеля, який ти спритник, як хитро виграв на тому, що трапилося в Повісі.
— Ти що плетеш, Ондатро?
— О богове, перестав би ти, Деїнті, замітати хвостом наче лисиця. Ти купив червець? За півціни, п'ять двадцять за корець? Купив. Користаючи з низького попиту, заплатив авалізованим векселем, ні гроша готівкою не виклав. І що? Протягом одного дня перепродав усю партію за ціною, вчетверо вищою, ще й готівкою на стіл. Нахабно заявиш, що це просто поталанило? Що ти, купуючи червець, нічого не знав про переворот у Повісі?
— Про що? Що ти таке кажеш?
— У Повісі стався переворот! — ревнув Ондатра. — І оця, як її… ліворуція! Скинуто короля Ріда, зараз там править клан Тисенідів. Двір, шляхта і військо Ріда вдягалися в синє, тому тамтешні ткальні купували лишень індиго. А колір Тисенідів — червоний, тому індиго подешевшало, червець пішов угору, а тоді вийшло на яв, що то ти, Бібервельте, тримаєш лапу на єдиній саме доступній партії. Га!
Деїнті мовчав, насупившись.
— Хитро, Бібервельте, нічого не скажеш, — вів далі Ондатра. — І нікому ні слова, навіть приятелям. Коли б ти мені щось сказав, то, може, усі б заробили, можна б навіть факторію спільну заснувати. Однак ти волів сам, потайки. Як хочеш, але тепер на мене не лічи! На Вічний Вогонь, правда, що кожен половинчик — самолюбне дрантя і пес засраний.