Ти мене не обдуриш. Я прекрасно знаю, що ви розумієте і вмієте говорити по-людськії.
Водяник закліпав подвійними повіками і розкрив рота, широкого, як у ропухи.
— По-людськи... — забулькав він, плюючи водою. — По-людськи — авжеж, так. Але чого б це я мав би балакати по-німецьки?
— Один-нуль на твою користь. По-чеськи може бути?
— Чому б і ні?
— Як тебе звати?
— А як я тобі скажу, то ти мене випустиш?
— Ні!
— То йди до сраки.
Якийсь час панувала тиша. Її порушив залізноокий.
— Є, — лагідно почав він, — одна справа, яку треба залагодити, пане водянику. Я хочу, щоб ти мені щось дав. Ні, не дав. Скажімо так: дав доступ.
— До гівна я тобі дам доступ.
— Я й на мить не припускав, — усміхнувся залізноокий, — що ти згодишся відразу, і передбачав, що над цим доведеться попрацювати. Я терплячий. Маю час.
Утопник підскочив, затупотів. З-під його плащика знову полилася вода, видно, він мав там чималий її запас.
— Чого ти хочеш? — заскрекотів він. — Чому ти мене мучиш? Що я тобі зробив? Чого ти від мене хочеш?
— Від тебе — нічого. Радше від твоєї дружини. Вона, зрештою, чує нашу розмову, вона он там, біля самого берега, я бачу, як заворушився очерет і задрижало латаття. Добрий вечір, пані водяникова! Не йдіть, будь ласка, ви будете потрібні!
З-під берега почувся плюскіт, ніби пірнув у воду бобер, водою пішли кола. Упійманий утопник голосно загудів, немов болотяний бугай, коли той трубить, засунувши дзьоб у болото. Потім сильно розчепірив зябра і видобув із себе гучний скрекіт. Залізноокий безпристрасно спостерігав за ним.
— Два роки тому, — сказав він спокійно, — у місяці вересні, який ви називаєте Мхеанх, тут, на Сціборовій Вирубці, сталися напад, бійка і вбивство.
Водяник знову надувся, пирснув. Із зябер щедро дзюркнуло.
— А мені що до того? Я не лізу до ваших афер.
— Жертви, обтяжені каменями, кинули у цей ставок. Я впевнений, бо ніколи не буває інакше, що котрась із жертв ще жила, коли її кидали у воду. Що вмерла тільки тому, що потонула. А якщо це було так, то вона там у тебе, на дні, у твоєму rehoengan, підводному лігві та скарбниці. Вона там у тебе у вигляді hevai.
— У вигляді чого? Не розумію.
— Але ж розумієш. Hevai того, хто потонув. Маєш її у скарбниці. Пошли по неї дружину. Накажи, нехай принесе.
— Ти тут нісенітниці верзеш, людино, — перебільшено захрипіла істота, — а в мене зябра висихають... Я задихаюся... Вмираю...
— Не намагайся робити з мене дурня. Ти можеш дихати атмосферним повітрям так само довго, як рак, нічого тобі не станеться. Але коли зійде сонце і здійметься вітер... Коли в тебе почне репатися шкіра...
— Ядзька-а-а! — загукав водяник. — Неси сюди hevai. Знаєш яку!
— То ти й по-польськи говориш.
Водяник закашлявся, дзюркнув водою з носа.
— Дружина полька, — неохоче відповів він. — З Гопла. Ми можемо порозмовляти серйозно?
— Звичайно.
— То послухай, смертний чоловіче. Ти правильно здогадався. З тих шістнадцяти, яких тоді тут побили і покидали у став... Один, хоч неслабо подірявлений, ще був живий. Серце билося, він ішов до дна у хмарі крові і бульок. Набрав у легені води й помер, але... про це ти також догадався... я встиг опинитися біля нього, перш ніж це сталося, і в мене є його... Є hevai. Якщо я тобі її дам... Пообіцяєш, що ти випустиш мене?
— Пообіцяю. Обіцяю.
— Навіть якщо виявиться... Бо якщо вже ти так багато знаєш, то ти ж, певно, не віриш у казки і забобони? Ти не повернеш утопленика до життя, розбивши hevai. Це нісенітниця, забобон, вигадка. Ти нічого не доб'єшся, тільки розпорошиш його ауру. Зробиш так, що він помре вдруге, у величезних стражданнях, таких страшних, що аура може цього не витримати і відмерти. Так що якщо це був хтось тобі близький...
— Це не був ніхто мені близький, — відрізав залізноокий. — І я не вірю в забобони. Дай мені hevai всього лише на кілька хвилин. Потім я тобі її поверну цілою й неушкодженою. А тебе звільню.
— Гм, — закліпав усіма повіками водяник. — Якщо так, то на якого милого знадобилася тобі ця пастка? Навіщо ти мене ловив, наражаючи на стрес і нерви? Треба було прийти, попросити..
— Наступного разу.
Біля берега щось захлюпотіло, засмерділо шламом і дохлою рибою. Невдовзі, наближаючись повільно і обережно, як болотяна черепаха, до них підійшла дружина водяника. Залізноокий подивився на неї із зацікавленням, бо він уперше в житті бачив гоплану. На перший погляд вона не дуже відрізнялася від свого чоловіка, але вправне око ксьондза вміло виловити навіть малопомітні подробиці. Якщо шльонський водяник скидався на жабу, то польська водяничка нагадувала принцесу, зачаровану в жабу.
Водяник забрав від жінки щось, що було схоже на велику беззубку, оброслу бородою водоростей. Але з-під водоростей пробивалося світло. Беззубка світилася. Фосфоризувала. Як трухляк. Або як квітка папороті.
Залізноокий ногою розкинув пісок магічного кола, звільнивши водяника з пастки. Потім взяв hevai з його рук. І негайно відчув, як посудина пульсує і дрижить, як пульсування і дрож переходять з долоні на все тіло, як проникають у нього і пронизують його, щоби врешті-решт вповзти на шию і до мозку. Він почув голос, спочатку тихий, комашиний, потім дедалі виразніший і голосніший.
— ...дину смерті нашої... Тепер і в годину смерті нашої... Еленча... Моя дитина... Моя дитина...
Це не був, звичайно, нічий голос, це не була істота, здатна говорити, або така, з якою можна було б розмовляти, якій можна було б, на манір некромантів, ставити запитання. Як в Амсеті, Хапі, Дуамутефі і Кебексенуфі, єгипетських канопах, як в anguinum, друїдському яйці, як у кристалі oglain-nan-Druighe, так само і в hevai або іншому аналогічному вмістилищі була ув'язнена аура, точніше, фрагмент аури, який пам'ятає тільки одне, — момент, котрий передував смерті. Цей момент для аури тривав нескінченність. Вічну й абсолютну нескінченність.
— Рятуйте мою дитину! Зжальтеся! Тепер і в годину... Рятуйте мою дитину... Рятуйте мою доньку... Утікай, утікай, Еленча, не озирайся! Ховайся, ховайся, зникни у хащах... Знайдуть, уб'ють... Помилуй нас... Молися за нас, грішних, тепер і в годину смерті нашої. Моя донька... Пресвята Діво... У годину смерті нашої, амінь... Еленча! Утікай, Еленча! Утікай! Утікай!
Ксьондз нахилився і поклав hevai, яка пульсувала внутрішнім світлом, на березі озерця. Поклав акуратно й обережно. Щоб не розбити. Не порушити. Не потурбувати, не порушити спокою вічності.
* * *
— Лицар Хартвіг Штітенкрон, — з ходу відгадав Тибальд Раабе. — І його донька. Але чи з цього випливає, що вона вижила? Що їй вдалося втекти або сховатися? Її могли вбити пізніше, коли його вже втопили.
— Баланс не сходиться, — холодно заявив залізноокий. — Утопник нарахував шістнадцять тіл, кинутих в озеро. Колектор, Штітенкрон, шість солдатів ескорту, четверо ченців, четверо пілігримів. Не вистачає однієї штуки. Еленчі фон Штітенкрон.
— Її могли взяти із собою. Знаєте, для втіхи... Побавилися, перерізали горло, та й кинули десь у лісі у вирву від бурелому. Могло так бути.
— Вона вижила.
— Звідки ви це знаєте?
— Не задавай запитань, Раабе. Знайди її. Зараз я виїжджаю, а коли повернуся...
— А куди це ви їдете?
Залізноокий подивився на нього. Так, що Тибальд Раабе не повторив запитання.
* * *
Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію, довго роздумував, йти на страту чи ні. Довго зважував "за" і "проти". "Проти" було набагато більше — хоча б той факт, що страта була результатом дій єпископської інквізиції, тобто конкурентної. Аргумент "за" був, у принципі, тільки один: це було близько. Тих, кого визнали винними у єресі та сприянні гуситам, мали палити там, де й завжди, — на площі за костелом святого Войцеха, стертій до голої землі і до твердого втоптаній ногами сотень любителів подивитися на чужі муки й смерть.
Зваживши "за" і "проти", сам із себе трохи дивуючись, Гжегож Гейнче все-таки пішов на страту. Інкогніто, змішавшись із групою домініканців, разом з якими він зайняв місце на підвищенні, призначеному для духовних осіб та глядачів вищого стану або маєтності. Серед них, на центральній трибуні, на лаві, оббитій кармазиновим атласом, розсівся Конрад Олесницький, єпископ Вроцлава, автор і спонсор сьогоднішньої вистави. Його супроводжували кілька духовних осіб, серед них літній нотаріус Єжи Ліхтенберг і Гуго Ваценроде, який нещодавно замінив Отто Беесса, якого зняли з посади препозита у костелі святого Йоанна Хрестителя. Був там, звичайно ж, і Ян Снешевич, єпископський вікарій in spiritualibus . Був охоронець єпископа, Кучера фон Гунт. Не було Біркарта Грелленорта.
Підготовка до страти була вже на завершальній стадії, засуджених — вісім осіб — катові пахолки вже тягли по драбинах на багаття і прив'язували ланцюгами до обкладених в'язанками хмизу і дровами стовпів. Багаття, згідно з останньою модою, були надзвичайно високі.
Навіть якби Гжегож Гейнче бодай на мить мав якісь ілюзії щодо мотивів єпископа Конрада, то тепер він би їх втратив.
Але інквізитор не мав ілюзій. Він від самого початку знав, що єпископська вистава — це демонстрація, спрямована проти нього особисто. Упізнаючи деяких приречених на багаттях, Гжегож Гейнче ще більше утверджувався у своєму переконанні.
Він знав трьох. Один, вівтарист із костелу Святої Ельжбети, трохи забагато патякав про Вікліфа, Йоахима Флорського, Святого Духа та реформу Церкви, але на слідстві швидко зрікся помилок, покаявся, після формального revocatio et abiuratio був засуджений до того, щоби протягом тижня носити покутний одяг із хрестом. Другий, маляр, співтворець прегарних поліптихів, які прикрашали вівтар у костелі святого Егідія, постав перед трибуналом інквізиції внаслідок доносу, а коли той виявився безпідставним, його звільнили. Третій — інквізитор його ледве впізнав, бо в нього були покалічені вуха і вирвані ніздрі — був євреєм, якого колись звинуватили у вбивстві та у профанації облатки. Звинувачення було неправдиве, тому і його звільнили. Однак звістка про це, видно, якось дійшла до єпископа і Снешевича, бо тепер усі троє стояли на багаттях, прив'язані ланцюгами до паль. Не маючи уявлення про те, що своєю долею вони завдячують гострим суперечностям між єпископською і папською Інквізицією.