Триста вершників забрали,— рівен кожен з них герою.
Бог порадує терплячих перемогою бучною.
Три брати, пропливши море, поспішали, скільки сили;
Добре знав Фрідон дорогу через хащі й гірні схили.
Якось він промовив друзям: "В край каджетський ми вступили,-
Звідси йти вночі лиш треба, щоб вони нас не відкрили".
Як сказав він, так чинили дружно всі богатирі:
В мандри поночі рушали, зупинялись на зорі.
Ось уже з'явилось місто, понад кручами, вгорі,-
Вартові стоять усюди і кричать воротарі.
Десять тисяч варти ходить коло брам усіх підряд.
В світлі місяця блідого бачать леви цей осад,
Кажуть так: "Нам треба вибрать щонайліпшу із порад,-
Сотня тисячу здолає, як їй дать належний лад".
НАРАДА ФРІДОНА, АВТАНДІЛА І ТАРІЕЛА ПРО ТЕ, ЯК ЗДОБУТИ КАДЖЕТСЬКУ ФОРТЕЦЮ
їм Фрідон сказав: "Гадаю, що пораду вірну дам:
Щоб здобути місто, треба безліч війська мати нам,
В нас же сил бракує вийти в бій одвертий, сам на сам;
Сотні літ стояти можем, не розкривши їхніх брам.
Ще дитям мене навчали акробатства вчителі —
Знав тоді всі їхні штуки, що існують взагалі:
Так, що й око не побачить, ліз по линві із землі;
Скільки б хлопців не змагалось,— завше був я на чолі.
Хто із вас уміє краще влучний кидати аркан?
Нум, закиньмо на ту вежу довгу линву! В їхній стан
Я пройду по линві, наче перейду крізь рівний лан;
Вам, до міста увійшовши, не знайти живих містян!
Там сплигну донизу спритно; як рвучкого вітру літ,
Нападу, бійців понищу і добудусь до воріт,-
Ви туди підходьте, звідки крик пролине на весь світ".
Автанділ сказав: "Фрідоне, друже друзів запальних!
Маєш ти левині руки, не боїшся ран тяжких,
Ти даєш тверді поради,— ворог згине через них,
Та послухай, як лунає там переклик вартових!
Як по линві ти ітимеш, може зброя брязкотнуть,-
Вороги тебе побачать, линву зразу перетнуть,
Ні, ця рада не годиться, треба вибрать іншу путь.
Ліпше в скелях ви сховайтесь, ляжте за бескеддям ззаду,
Я ж вдягну купецький одяг, учиню їм хитру зраду —
Тут купецтва не займають, що іде до їх осаду,-
Покладу на мула зброю, бойову свою обладу.
Як ми втрьох підем,— сторожа запідозрить щось у тому;
Мов купець, ввійду, на очі не потрапивши нікому,-
Там з'явлюсь, риштунок вдягши, мов удар раптовий грому,
І пущу, дай боже, крові по майданові міському!
Знищу внутрішню сторожу, ошалілу від нестями,
Ви ж підходьте і геройськи розтрощіть окільні брами;
Розчиню я, засув збивши, всі ворота перед вами.
Хто пораду має кращу, хай озветься тут словами".
Таріел сказав: "Цей подвиг личить щирому герою,-
Дух твердий свій проявляєш ти порадою твердою.
Чи мечем вам не змахнути? Всі ви прагнете до бою,
Щоб зустрітися віч-на-віч з найгрізнішою бідою.
Та й мені ви дайте справу, бо себе тут не втаю:
Гук наш викличе нагору діву сонячну мою,-
В час звитяги як я можу їй з'явитись не в бою?
Ні, мене ви не влещайте! Що я — зганьбленим стаю?
Ось найкраща рада, станьмо на такому рішенці:
Взявши кожен сто комонних, в три роз'їдемось кінці.
Вранці ж рушимо, і з нами наші вирушать бійці.
Мало нас,— нагряне ворог, стиснем меч тоді в руці!
Враз наскочимо,— не встигнуть брам своїх замкнуть вони;
Хто з нас битиметься в місті, хто — на підступах стіни,-
Проливай потоки крові, всюди ворога жени!
Тож берімо знову зброю, слави дорогі сини!"
Відповів Фрідон: "Вдамося до раптового удару!
Був твій кінь моїм — цей огир скрізь промчиться, повен жару;
Якби знав я, що в Каджеті він придасться,— з цього дару
Не втішався б ти ніколи. Бачив хтось такого скнару?"
Так Фрідон жартує з ними,— жарти й дотепи несуться;
Красномовні, мудрі друзі розважаються, сміються,
Та до подвигів майбутніх готуватися беруться:
Бойовий убір вдягають,— мчати коні їхні рвуться.
Так жартуючи приємно, всі хвалили без вагання
Таріелову пораду, путь для дальшого сягання;
Кожен взяв по сто героїв, щоб рушати до світання,
І вдягли, на коней сівши, шоломи, вояцьке вбрання.
ЗДОБУТТЯ КАДЖЕТСЬКОЇ ФОРТЕЦІ ТА ВИЗВОЛЕННЯ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Бачив я оцих звитяжців, наче сонце, осяйних,-
Сім планет стовпами сяйва вкрили кожного із них;
Таріел стрункий очолив їхній непоборний здвиг,-
Ось вони війною знищать ворогів своїх грізних.
Щоб порівнювати, в мене образ є для них один:
Так гірські річки, від зливи переповнивши свій плин,
З шумом, з ревом, з гуркотінням вириваються з тіснин,
Та вони вщухають, вливши води в нурт морських глибин.
До Фрідона й Автанділа рівних стрінути навряд,
Та ніхто й ніде не може з Таріелом стати вряд,
Адже сонце гасить зорі, тьмарить сяєво плеяд!
А тепер про бій прелютий поведу пісенний лад.
Втрьох три брами поділили, щоб туди в боях пройти,-
З ними рушило їх військо, триста левнів, три чоти.
Ніч примусила звитяжців в тайну засідку лягти,
На світанку ж всі з'явились, несучи свої щити.
Йшли спокійно, наче кожен був лише мандрівником;
Не відчула лиха варта, заспокоєна цілком,
І недбало придивлялась, мур обходячи кругом,
Та, наблизившись, прибулець взяв меча, вдягнув шолом.
Раптом ляснули нагайки, і пустились коні вскач.
Ось до брам вже рвуться, з міста лине лемент, зойк і плач.
Втрьох трьома шляхами ринуть, кожен — подвигів шукач.
Б'ють тривогу барабани, різко десь сурмить сурмач.
Нині звідає Каджеті гнівність божого веління:
Відхиляє грізно Кронос втішне сонячне проміння,-
Зверглось вічне коло світу, неба стьмарилось склепіння.
Не вмістять поля їх трупу, сповнить світ їх голосіння!
Рик разючий Таріела всім смертельно ранить слух,
Розриває враз риштунок, крицю скровлених кольчуг.
Ринуть з трьох сторін — грозою вкривсь багровий виднокруг;
Розламавши всі три брами, ворогів разять навкруг.
Лев Фрідон із Автанділом, вдвох зустрівшись, обіймались,-
Ворог знищений дощенту, аж річки криваві ллялись.
Обдивившись бойовище, один в одного питались:
"Таріел куди подівся?" — скрізь на друга видивлялись.
Не знайшли ніде героя, хоч оббігли весь окіл;
До фортечних брам вернулись,— там гірський укрили схил
Вламки лат, мечі розбиті, леза, зламані навпіл,-
Десять тисяч варти трупом впали ниць, неначе пил.
Вся сторожа у фортеці, мов недужа, полягла,-
Від кольчуг шматки лишились, рани вкрили їх тіла.
І розкрито хід у скелі, де найбільша з веж була;
З цих прикмет вони впізнали Таріелові діла.
Вийшли ходом в скелі вгору, де стримить грізна озія;
Там побачили,— звільнило сонце місяць вже від змія;
Він шолома зняв, а в неї коси зм'яла веремія,
Груди до грудей припали, шию обвивала шия.
Плач, цілунки та обійми їх з'єднали в ніжній парі;
Видавалось, мов зійшлися вкупі тут Зуал з Муштарі,-
Прикрашає промінь сонця пелюстки троянди ярі
. Зникло горе, й нині радість їм далась в солодкім дарі.
Цілувалися, тілами пригорталися стрункими
І зливалися устами, мов трояндами палкими.
Таріел побачив друзів — втрьох зустрілись побратими
І вітали сонце-діву, що засяла перед ними.
Блиск на сонячнім обличчі загорівсь при їх появі,-
І вона поцілувала цих поплічників у славі,
І смиренно на подяку їм зрекла слова ласкаві;
Почали розмову красну друзі, милі й величаві.
Прославляли Таріела за звитяги, богом дані,
Один одного вітали, і були вони ще в стані
Битись далі, не зазнавши ран тяжких на полі брані,-
Вороги втекли від левів, наче кози, наче лані.
Із трьохсот бійців сто сорок вмерло дня того страшного,-
Це Фрідона засмутило, та втішала перемога:
Після бою не лишилось в місті ворога живого.
Не злічити, скільки в здобич мали скарбу дорогого!
На верблюдах і на мулах повезли із цих країн
Купи сяйних самоцвітів і три тисячі перлин,
Все _ гранчастий, добрий камінь: пишний яхонт і рубін;
Варту виставивши, сонце посадили в паланкін.
У Каджеті залишили шістдесят богатирів,
Повезли з собою сонце — сяйвом лик її горів;
Дружно рушили у дальню путь до города Морів,
Щоб Фатьму зустріти й скласти дяку, гідну владарів.
ПРИЇЗД ТАРІЕЛА ДО ЦАРЯ МОРІВ
Він послав з таким посланням до царя Морів гінця:
"Від звитяжця Таріела йде до тебе звістка ця,-
Я везу з Каджеті сонце, що скоряє всі серця.
І тебе я прагну бачить, наче рідного вітця.
Я здобув країну каджів, взяв скарби, понищив чати,-
Завдяки тобі, о царю, зміг я радості зазнати,
Завдяки Фатьмі, що стала сонцеві за рідну мати.
Як віддячу я? Огидні обіцянки марні сплати.
Крізь твоє йдемо ми царство — нас побачить маєш змогу;
Я тобі країну каджів віддаю, на осторогу
Так скажу: в фортеці їхній ти міцну лиши залогу.
Я не можу йти до тебе, вирушай же ти в дорогу!
Мужеві Фатьми, Усену, просимо сказати ми:
Хай пришле жону до діви, нині звільненої з тьми,-
Прагне гаряче красуня бачити лице Фатьми.
Мов кришталь, ясніш за сонце, діва сяє між людьми".
Посланця від Таріела володар Морів прийняв,-
Схвилювалось в нього серце, як чудну він вість прознав,
І тоді він вславив бога, водія небесних лав;
Не ждучи прохань повторних, на коні до них помчав.
Він рішив весілля їхнє влаштувати тут, як слід,-
Взяв дари, агату трохи у сакви поклав під спід,
Вдвох з Фатьмою в мандри рушив,— десять день тривав похід;
Він побачив лева й сонце, що втішає людський рід.
Втрьох царя Морів зустріли. Військо стало віддалі,-
Він поцілував прибульців, уклонився до землі,
І прославив Таріела, щедрим бувши в цій хвалі;
Милувався, як побачив діви сяйні кришталі.
З дівою Фатьма зустрілась, серце їй жага пекла,
Поцілунками припала і до рук, і до чола,
Говорила: "З ласки бога геть розвіялась імла!
Знаю я добра одвічність, знаю я минучість зла!"
Діва, до Фатьми припавши, каже речі ніжномовні:
"Бог щедротами своїми душі радує любовні,-
Я була раніш у скрузі, а тепер — як місяць вповні;
Гріє сонце, і троянди розкриваються чудовні".
Цар Морів бучне весілля впорядив їм у палаті,-
Таріелу за Каджеті він приніс дари багаті,
Всім роздав скарби й клейноди, що були із дому взяті.
Мов по мості, по перперах люд ходив на тому святі.
Всюди купами валявся оксамит, брокат, атлас,-
Таріел дістав корону, найціннішу з всіх окрас,
В ній горів суцільний яхонт, що не змерхнув, не пригас,-
Золотий престол сміливцю цар оддав на вічний час.
Зготував розкішний одяг цар для Нестан-Дареджан,
Вкритий яхонтом і лалом, що ним славен Бадахшан.
Сіли вдвох юнак і діва — зір їх сяє, гнеться стан,
І вогонь проймає душу всіх тамтешніх поселян.
Цар приніс дари препишні Автанділу та Фрідону,-
Кожен з них коня одержав, дороге сідло й попону,
Одяг, шитий самоцвіттям, що красило б і корону;
Відказали: "Хай же квітне блиск і міць твойого трону!"
Таріел царю подяку склав словами отакими:
"Радий я, тебе узрівши вкупі з друзями твоїми.
Нас незмірно обсипаєш ти дарами дорогими,-
Видно, добре учинили, що повз тебе не пройшли ми".
Цар Морів сказав: "О царю, леве дужий серед бою!
Ти розлукою вбиваєш, ти несеш життя з собою!
О прекрасний, чи я годен хоч звернутись із хвалою?
Радість ока, ти відходиш,— чим же душу я загою?"
Таріел Фатьмі промовив: "Ти мені — замість сестри!
Борг великий мій до тебе, та дождався я пори,
Щоб його віддати,— нині всі клейноди, всі дари,
Що я вивіз із Каджеті, ти до себе забери!"
Хилиться Фатьма в поклоні і на дяку так говоре:
"Царю мій, мене без тебе спалить полум'я суворе!
Ти ідеш, мене лишаєш,— безум знову душу зборе,
О, блаженні,— хто з тобою; хто ж без тебе — тим лиш горе!"
Молоді, від щастя сяйні, так царю Морів сказали,-
Губи їх — перлисті мушлі, зуби їх — немов кристали:
"Що без тебе нам свирілі, звуки арф, бенкетні зали?
Та пусти нас, не затримуй, щоб ми радості зазнали!
Виконай, як рідний батько, мрію молодих єдину,-
Дай нам корабель годящий, щоб пливти на батьківщину".
Цар промовив: "Вам до смерті слугувати я не кину!
Поспішаєш ти — додому одвези ж свою дружину".
Цар на березі морському зготував їм корабель.
Таріел поплив,— і люди, повиходивши з осель,
Лляли сльози, рвали коси, притулялися до скель;
Плач Фатьми так лився в море, як потік з гірських земель.
РОЗЛУКА ТАРІЕЛА З ЦАРЕМ МОРІВ ТА ПРИБУТТЯ ЙОГО ДО ФРІДОНОВОГО ЦАРСТВА
Щасно вирушили морем наречені три брати,
Знов поклявшись і надалі давню клятву берегти.
Стали, пісні заспівавши, під вітрилами пливти;
На кристали з губ їх линув промінь, виблиск ясноти.
До Асмат вони рішили посланця вперед послати,-
Він і людові Фрідона мусив звістку передати:
"Сонце йде до нас у гості, щоб поміж зірок блищати.
Ми, що досі замерзали, більш не будем замерзати".
Як до берега пристали,— сонце сіло в паланкін;
Веселились, наче діти,— зникло горе злих годин.
Ось прийшли у край, де правив дужий левень
Нурадін,— їм назустріч позбігався весь нарід зі всіх сторін.
Всі Фрідонові вельможі вийшли стріти їх на лан,
І Асмат, яка позбулась в серці кровоточних ран,
Дочекалась і щасливо пригорнула Дареджан,-
Не розтяли б і сокири рук, що стисли юний стан!
Помічницю вірну ніжно Дареджан обійняла,
Проказавши: "Скільки горя вірниці я завдала!
Але бог явив нам нині повні милості діла.
Як твоє велике серце я прославити б змогла?"
їй Асмат отак сказала: "Богу завше я в послузі,
Бо троянди не померзли, світлий місяць не на скрузі.
Смерть мені б життям здалася, якби ти була у тузі,-
Вірні панові васали ліпші, ніж усякі друзі".
Уклонилися вельможі, ревно дякуючи богу:
"Слався, боже! — шлеш ти радість і розвіюєш тривогу!
Згасло полум'я, бо нині вас побачить бог дав змогу,-
Він, завдавши рани серцю, сам зціляє душу вбогу".
Підійшли вони до левнів, цілували їх по праву;
Цар сказав їм: "Ваші браття йшли за нас на смерть криваву,
Та знайшли вони не мрію — радість вічну й величаву,
Бо, з єдиним сполучившись, збільшили стокротно славу.
їхні смерті наше серце турбувать не перестануть,
Хоч вони отам від бога несмертельний дар дістануть".
Це сказавши, цар заплакав: сніг, і дощ, і сльози кануть,
Студенить троянди січень, і нарциси ніжні в'януть.
Всі, царя в сльозах узрівши, почали ридання шумні,
Вбитих родичів згадавши, голосили, мов безумні;
Згодом стихли і сказали: "Сонцем звуть тебе розумні,-
Хто тебе побачить,— в того никнуть наміри злодумні!
Царю, зніс ти біль нестерпний — хто зазнав такої туги?
Згинути за тебе раді ми, твої навічні слуги".
Зрік Фрідон: "Ти не печалься, ми вшануєм їх заслуги.
Бог тобі ще дасть стокротно і відради, і потуги!"
Автанділ також в печалі появив їм співчування,
І вони сказали: "Зникла у душі журба остання;
Лев знайшов пропале сонце, закінчилось їх розстання,-
Сліз не литимемо більше і зупинимо ридання!"
І вони пішли до міста, до воріт Мулгазанзарі.
Барабанний гук пролинув у розміренім ударі,
І сплітав прегарно звуки барабан з кімвалом в парі;
Позбирались горожани, аж спустіло на базарі.
Всі купці на площу вийшли, привели дітей з собою,
Лад наводила сторожа, у руках затисши зброю;
Вартовим бентежні люди завдавали непокою,-
Всі просили їх пустити на видовище юрбою.
З коней скочивши, вступили у Фрідонові палати.
Вийшли слуги,— і на кожнім злотний пояс,
пишні шати; їм під ноги простелили оксамити і брокати,
Розсипали скрізь червінці,— люди бігли їх збирати.
ВЕСІЛЛЯ ТАРІЕЛА ТА НЕСТАН-ДАРЕДЖАН, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ ФРІДОН
Зготував Фрідон для діви трон, весь біло-пурпуровий,
Де габу червону й жовту самоцвіт сплітав чудовий;
Автанділу ж поруч друзів чорно-жовтий трон готовий,
Сіли тут вони.