— І як ти довідався, що я спізнився на поїзд?
Вуста Добі затремтіли, і Гаррі раптом щось запідозрив.
— Це був ти! — поволі вимовив він. — Ти зробив так, щоб та перегородка нас не впустила!
— Звичайно, паничу, — зізнався Добі, енергійно киваючи головою й ляскаючи вухами. — Добі сховався і стежив за Гаррі Поттером, запечатав вихід, а тоді Добі мусив покласти руки під праску, — він показав Гаррі десять довгих забинтованих пальців. — Але Добі було байдуже, паничу, бо він думав, що Гаррі Поттер у безпеці, Добі ніколи і в гадці не мав, що Гаррі Поттер потрапить до школи іншим шляхом!
Добі погойдувався назад і вперед, хитаючи своєю бридкою головою.
— Добі був такий приголомшений, коли почув про повернення Гаррі Поттера до Гоґвортсу, що спалив обід свого господаря!.. Добі ще ніколи так не шмагали, пане!..
Гаррі знову впав на подушки.
— Через тебе мене з Роном мало не вигнали зі школи! — розлючено сказав він. — Краще, Добі, забирайся, поки не відросли мої кістки, бо я тебе задушу!
Добі криво усміхнувся.
— Добі звик, що йому погрожують смертю, паничу. Вдома Добі по п'ять разів на день чує такі погрози.
Він висякався в ріжок брудної наволочки, яку мав на собі, і видавався таким жалюгідним, що Гаррі відчув, як його гнів потроху вщухає.
— Добі, чому ти носиш це на собі? — поцікавився він.
— Оце, паничу? — перепитав Добі, смикаючи за наволочку. — Це символ рабства ельфа домовика, паничу. Добі може бути вільним тільки тоді, коли його господарі дадуть йому одяг, паничу. Родина пильнує, щоб випадково не дати Добі навіть шкарпетки, паничу, бо тоді він зможе назавжди покинути їхній дім.
Добі витер свої вибалушені очі і раптом сказав:
— Гаррі Поттер мусить вертатися додому! Добі гадав, що його бладжера вистачить, щоб…
— Твого бладжера? — обурився Гаррі, знову закипаючи гнівом. — Це ти про що? Це ти зробив так, щоб той бладжер спробував мене вбити?
— Не вбити, паничу, аж ніяк не вбити! — заперечив шокований Добі. — Добі хоче врятувати життя Гаррі Поттера! Паничу, краще поїхати додому з тяжкою травмою, ніж лишатися тут! Добі тільки хотів, щоб Гаррі Поттер покалічився і його відправили додому!
— Ох, і це все?! — сердито перепитав Гаррі. — А може, ти ще й повідомиш, чому ти хотів, щоб мене відправили додому скаліченого?
— Ой, якби ж Гаррі Поттер знав! — прохрипів Добі, і на його пошарпану наволочку потекли сльози. — Якби він тільки знав, що він означає для нас, покірних, підневільних покидьків магічного світу! Добі, паничу, пам'ятає, що діялося, коли Той Кого Не Можна Називати перебував на вершині своєї могутності! До нас, ельфів домовиків, ставилися, як до наволочі! Звичайно, до Добі і досі так ставляться, паничу, — зізнався він, витираючи наволочкою обличчя. — Але загалом, паничу, наше життя покращало відтоді, як ви перемогли Того Кого Не Можна Називати. Гаррі Поттер вижив, а могутності Лорда Темряви настав кінець, і це був новий світанок, паничу. Гаррі Поттер став маяком надії для тих із нас, хто думав, що морок ніколи не скінчиться! А тепер у Гоґвортсі має відбутися щось страхітливе… Воно, можливо, вже відбувається, і Добі не може дозволити, щоб Гаррі Поттер лишався тут, коли історія має повторитися, коли Таємну кімнату знову відчинено…
Добі завмер, охоплений жахом, тоді схопив глечик для води зі столика біля ліжка Гаррі. Гупнув ним себе по голові і впав під ліжко. За мить знову виліз назад, косячи очима й бурмочучи:
— Поганий Добі, дуже поганий Добі!
— А де ця Таємна кімната? — прошепотів Гаррі. — І… ти, здається, сказав, що колись вона вже була відчинена? Скажи мені, Добі!
Він схопив кістляву руку Добі, бо той уже знову потягнувся по глечик.
— Я ж не маґлівського роду — чому мені має загрожувати та кімната?
— Ох, паничу, нічого не питайте, більше нічого не питайте в бідолашного Добі! — почав затинатися ельф, світячи в пітьмі величезними очима. — У цьому замку планують щось лихе, але Гаррі Поттер не повинен тут бути, коли воно станеться. Гаррі Поттере, їдьте додому! Додому! Гаррі Поттер не повинен ні в що встрявати, це надто небезпечно!
— Хто це був, Добі? — запитав Гаррі, міцно тримаючи Добі за руку, щоб той знову не вдарив себе глечиком. — Хто її відчинив? Хто відчинив її минулого разу?
— Добі не може, паничу, Добі не може, Добі не повинен говорити! — верещав ельф. — Додому, Гаррі Поттере, їдьте додому!
— Я нікуди не поїду! — розлючено відповів Гаррі. — Одна з моїх найкращих приятельок маґлівського роду, і вона буде першою на черзі, якщо ця кімната справді відчинена!..
— Гаррі Поттер ризикує своїм життям заради друзів! — простогнав Добі в якомусь жалюгідному екстазі. — Як шляхетно! Як гідно! Але він мусить урятувати себе, він мусить! Гаррі Поттер не повинен…
Доббі раптом завмер, а його кажанячі вуха затремтіли. Гаррі теж почув звуки. В коридорі за дверима наближалися чиїсь кроки.
— Добі мусить тікати! — видихнув переляканий ельф. Щось гучно ляснуло, і Гаррі раптом відчув, що стискає рукою порожнечу. Він упав на ліжко, дивлячись на темні двері палати, а кроки тим часом ближчали.
Наступної миті до палати спиною вперед зайшов Дамблдор у довгому вовняному халаті й нічному ковпаку. Він тримав у руках наче голову якоїсь статуї. За мить у дверях з'явилася професорка Макґонеґел, підтримуючи ноги тієї статуї. Удвох вони поклали її на ліжко.
— Покличте мадам Помфрі! — прошепотів Дамблдор, і професорка Макґонеґел вибігла з палати повз ліжко Гаррі. Гаррі лежав тихенько, вдаючи, ніби спить. Він почув стурбовані голоси, а тоді в палату знову прибігла професорка Макґонеґел, а слідом за нею мадам Помфрі, на ходу натягаючи поверх нічної сорочки вовняний джемпер. Хтось голосно охнув.
— Що сталося? — прошепотіла мадам Помфрі Дамблдорові, схилившись над статуєю на ліжку.
— Ще один напад, — відповів Дамблдор. — Мінерва знайшла його на сходах.
— Біля нього лежало гроно винограду, — повідомила професорка Макґонеґел. — Думаю, він намагався прокрастися сюди, щоб провідати Поттера.
Гаррі опустилося серце. Він обережно підвівся, щоб роздивитися ту статую. її обличчя освітлював місячний промінь. Це був Колін Кріві. Його очі були широко розплющені, а руки з фотоапаратом застигли перед грудьми.
— Паралізований? — прошепотіла мадам Помфрі— — Так, — підтвердила професорка Макґонеґел. — Але страшно подумати, що… Якби Албус не спускався по гарячий шоколад, хтозна, що могло б… Усі троє дивилися на Коліна.
Потім Дамблдор нахилився і витягнув з його негнучких рук фотоапарат.
— Ви гадаєте, що він устиг сфотографувати нападника? — з надією запитала професорка Макґонеґел.
Дамблдор не відповів. Він відкрив задню накривку апарата.
— Боже мій милий! — вигукнула мадам Помфрі. З фотоапарата зі свистом вирвався струмінь диму. Гаррі, що лежав через три ліжка від них, відчув ядучий сморід спаленої фотоплівки.
— Розтопилося, — здивувалася мадам Помфрі, — все розтопилося!
— Що це означає, Албусе? — наполегливо запитала професорка Макґонеґел.
— Це означає, — відповів Дамблдор, — що Таємна кімната і справді знову відчинена.
Мадам Помфрі з переляку закрила рот рукою. Професорка Макґонеґел дивилася на Дамблдора.
— Але ж, Албусе… Дійсно!.. Хто?..
— Питання не в тому — хто, — відказав Дамблдор, не спускаючи очей з Коліна, — а в тому — як?
Судячи з того, що зміг побачити Гаррі на затіненому обличчі професорки Макґонеґел, вона збагнула ці слова не краще, ніж він сам.
— РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ —
Клуб дуелянтів
Прокинувшись у неділю вранці, Гаррі побачив, що лікарняну палату заливає сяйво зимового сонця, а його рука знову має нормальні кістки, хоча згинається на превелику силу. Він рвучко сів і глянув на Колінове ліжко, але його заступала висока завіса, за якою Гаррі вчора переодягався. Побачивши, що він прокинувся, мадам Помфрі метушливо принесла йому тацю зі сніданком, а тоді почала згинати й розтягати йому руку і пальці.
— Усе гаразд, — сказала вона, коли Гаррі незграбно їв лівою рукою кашу. — Поїж і можеш іти.
Гаррі мерщій одягнувся й побіг до ґрифіндорської вежі, прагнучи розказати Ронові з Герміоною про Коліна й Добі, але їх там не було. Він почав їх скрізь шукати, дивуючись, куди вони могли подітися, і трохи навіть ображався на них, бо вони й не поцікавилися, відросли його кістки чи ні.
Проходячи повз бібліотеку, Гаррі побачив Персі Візлі, який був у значно кращому настрої, аніж під час їхньої минулої зустрічі.
— О, привіт, Гаррі! — сказав він. — Ти вчора чудово літав, просто чудово! Ґрифіндор тепер лідер у кубку гуртожитків — ти заробив п'ятдесят очок!
— Ти не бачив Рона з Герміоною, га? — запитав Гаррі.
— Ні, не бачив, — відказав Персі, і його усмішка згасла. — Сподіваюся, Рон не зайшов до ще одного дівочого туалету!
Гаррі силувано всміхнувся, зачекав, поки Персі зникне з очей, а тоді рушив просто до туалету Плаксивої Мірти. Він не дуже й сподівався побачити їх там, але, пересвідчившись, що поблизу немає ні філча, ні старост, відчинив двері і почув їхні голоси, що долинали з замкненої кабінки.
— Це я, — сказав він, зачиняючи за собою двері. В кабінці щось дзенькнуло, почувся плюскіт і приглушений зойк, а тоді у замковій шпарині з'явилося Герміонине око.
— Гаррі! — вигукнула вона. — Ти нас так налякав! Заходь! Як там твоя рука?
— Добре, — відповів Гаррі, пробираючись у кабінку. На унітазі стояв старий казан, а потріскування знизу підказувало, що там палав вогонь. Начаклувати переносний водотривкий вогонь — це для Герміони раз плюнути.
— Ми прийшли б по тебе, але вирішили взятися за багатозільну настійку, — пояснив Рон, коли Гаррі насилу спромігся замкнути дверцята кабінки. — Ми подумали, що тут її ховати найбезпечніше.
Гаррі почав розповідати їм про Коліна, але Герміона урвала його.
— Ми вже знаємо, чули, як професорка Макґонеґел казала про це вранці професорові Флитвіку. Ось чому ми подумали, що краще не баритися.
— Що швидше ми змусимо Мелфоя зізнатися, то краще, — мовив Рон. — Знаєте, що я думаю? Він після матчу мав такий паскудний настрій, що вирішив зігнати злість на Кріві.
— Це ще не все, — сказав Гаррі, дивлячись, як Герміона бере жмутки споришу і додає його до на стійки. — Серед ночі мене відвідав Добі.
Рон і Герміона здивовано глянули на нього. Гаррі Переказав їм усе, що розповів і не розповів йому Добі.