Те кохання таке несміливе, дике, квапливе, ніби не має ніде ніяких прав…
— Джоан, — поволі мовив він, маючи намір сказати щось зовсім інше, — як добре, що ти тут.
Вона звела на нього очі.
Він узяв її за руки.
— Ти розумієш, що це означає? Більше, ніж тисяча слів…
Вона кивнула головою. На очах у неї раптом виступили сльози.
— Нічого не означає,— відповіла вона. — Нічогісінько.
— Неправда, — заперечив Равік, знаючи, що це таки правда.
— Ні. Це нічогісінько не означає. Ти мусиш мене кохати, любий, та й годі.
Він помовчав.
— Ти мусиш мене кохати, — ще раз сказала Джоан. — А то я пропала.
Пропала, подумав він. Як легко вона про це каже! Хто справді пропав, той уже мовчить.
XII
— Ви відрізали ногу? — спитав Жанно.
Його вузеньке личко було безкровне й сіре, як стіна старого будинку. Ластовиння проступало на ньому так чітко, наче то були темні цятки фарби. Обрубок ноги лежав у дротяному ковпаку, зверху прикритому ковдрою.
— Тобі боляче? — спитав Равік.
— Так. У ступні. Дуже болить ступня. Я питав сестру. Але та стара відьма нічого не каже мені.
— Тобі ампутували ногу, — відповів Равік.
— Вище коліна чи нижче?
— Сантиметрів на десять вище. Коліно виявилося розтрощеним, його не можна було врятувати.
— Добре, — мовив Жанно. — То й пенсія буде відсотків на десять більша. Дуже добре. Дерев'янка однаково дерев'янка, чи вона вище коліна, чи нижче. А зайві десять або п'ятнадцять відсотків — то вже гроші, які щомісяця кладеш до кишені.— Він помовчав. — Матері тим часом краще не кажіть. Через цей ковпак на обрубкові вона однаково нічого не побачить.
— Ми їй нічого не скажемо, Жанно.
— Страхова компанія повинна виплачувати мені пенсію до кінця життя. Правда ж?
— Мабуть.
На блідому обличчі хлопця з'явилося щось схоже на усмішку.
— Ну й здивуються ж вони! Мені тринадцять років. Довго їм доведеться платити. Ви вже довідалися, котра це саме компанія?
— Ще ні. Та в нас є номер машини. Ти ж сам його помітив. З поліції вранці вже були тут. Хотіли скласти протокол. Але ти ще спав. Вони ввечері знов прийдуть.
Жанно задумався.
— Свідки, — сказав нарешті він. — Важливо, щоб були свідки. А в нас вони є?
— Начебто є. Твоя мати записала дві адреси. Я бачив у неї в руках папірець.
Хлопець захвилювався.
— Вона його загубить, якщо вже не загубила. Самі знаєте, яка в старих пам'ять. Де вона тепер?
— Мати просиділа біля тебе цілу ніч і цілий ранок. Ми її вмовили піти відпочити. Вона скоро знов прийде.
— Аби тільки вона не загубила папірця. Поліція… — він кволо махнув худенькою ручкою і промурмотів: — Шахраї, всі вони шахраї. Що поліція, що страхова компанія — один біс. Та якщо є добрі свідки… Коли мати прийде?
— Скоро. Хай тебе це не хвилює. Все буде гаразд.
Жанно заворушив губами, ніби щось жував.
— Часом вони виплачують гроші зразу. Дають замість пенсії відшкодування. З тими грішми ми з матір'ю могли б відкрити крамничку.
— Відпочивай, — сказав Равік. — Про це ще встигнеш поміркувати.
Хлопець похитав головою.
— Треба відпочити, — сказав Равік. — Ти повинен мати ясну голову, коли прийдуть із поліції.
— Ай справді. То що ж мені робити?
— Спи.
— Але ж тоді…
— Тебе збудять, не бійся.
— Там було червоне світло. Я добре бачив.
— Певне, що червоне. А тепер спробуй трохи поспати. Он дзвінок, як щось буде треба, дзвони сестрі.
— Докторе…
Равік обернувся.
— Аби тільки все скінчилося гаразд. — На його напруженому, по-старечому розумному обличчі, що сіріло на тлі білої подушки, майнула тінь усмішки. — Має ж колись людині пощастити, га?
Вечір був вологий і теплий. Пошматовані хмари пливли над самим містом. Перед рестораном "Фуке" на тротуарі стояли круглі жаровні, а навколо них кілька столиків і стільців. Біля одного столика сидів Морозов. Він махнув Равікові рукою.
— Ходи вип'єш зі мною.
Равік підсів до нього.
— Ми забагато сидимо в чотирьох стінах, — сказав Морозов. — Ти ніколи не думав про це?
— Ти не сидиш. Ти вічно стовбичиш на вулиці перед "Шехерезадою".
— Кинь свою нікчемну логіку, хлопче. Ввечері я не людина на лоні природи, а такі собі двоногі двері до "Шехе-резади". Кажу тобі ще раз, ми забагато сидимо в чотирьох стінах. Забагато думаємо в чотирьох стінах. Завелику частку життя проводимо в чотирьох стінах. І надто часто впадаємо в розпач у чотирьох стінах. А на лоні природи хіба можна впасти в розпач?
— Ще й як, — відповів Равік.
— Це тільки тому, що ми забагато перебуваємо в чотирьох стінах. Коли звикнеш до природи, то не впадаєш у розпач. Та й розпач на природі пристойніший, ніж в окремій квартирі з кухнею. І затишніший. Не заперечуй! Бажання вічно заперечувати свідчить про обмеженість духу західного світу. Хіба ні? У мене сьогодні вільний вечір, і я хочу натішитися життям. До речі, ми й п'ємо забагато в чотирьох стінах.
— І забагато мочимося в чотирьох стінах.
— Іди к бісу зі своєю іронією. Факти буття прості й тривіальні. Тільки наша уява надає їм життя. Вона обертає мокрі простирала фактів на рвійні прапори мрій. Хіба я не маю слушності?
— Ні, не маєш.
— Певне, що не маю. І не хочу мати.
— Звичайно, ти маєш слушність.
— Досить тобі, хлопче. Ми ще й забагато спимо в чотирьох стінах. Ми перетворюємось на меблі. Цегляні будинки зломили нам хребет. Ми стали ходячими канапами, туалетними столиками, сейфами, угодами на винайм, отримувачами платні, кухонними горщиками й туалетами.
— Правду кажеш. Ми стали ходячими партійними програмами, військовими заводами, притулками для сліпих і божевільнями.
— Вічно ти мене перебиваєш. Пий, мовчи й живи, вбивце зі скальпелем! Дивися, що з нами сталося. Наскільки я знаю, лише в стародавніх греків були боги вина й веселощів: Вакх і Діоніс. А в нас замість них — Фрейд, комплекс неповноцінності й психоаналіз, страх перед гучними словами в коханні й надмір гучних слів у політиці. Жалюгідне покоління, еге ж? — Морозов підморгнув йому.
Равік і собі підморгнув у відповідь.
— Ти старий бравий цинік, не позбавлений мрій, — сказав він.
Морозов посміхнувся.
— А ти нещасний романтик, позбавлений ілюзій, на короткий час у цьому житті званий Равіком.
— На дуже короткий час. А щодо назв, то це вже моє третє життя. Що це за горілка? Польська?
— Латвійська, з Риги. Дуже добра. Наливай собі. Посидимо спокійно, помилуємося найкращою в світі вулицею, складемо хвалу тихому вечорові й плюнемо в пику розпачеві.
У жаровнях полускувало вугілля. Вуличний скрипаль зупинився край тротуару й заграв "Auprès de ma blonde" [8]. Перехожі штовхали його, смичок рипів, проте скрипаль грав далі, наче був на вулиці сам. Скрипка звучала сухо, ніби в порожнечі. Здавалося, що вона змерзла. Між столиками сновигали двоє марокканців, пропонуючи килими з яскравого штучного шовку.
З'явилися хлопчаки з останніми випусками газет. Морозов купив "Парі суар" та "Ентрансіжан", переглянув заголовки й відсунув газети вбік.
— Фальшивомонетники, — буркнув він. — Ти не помітив, що ми живемо в добу фальшивомонетників?
— Ні. Мені здавалося, що ми живемо в добу консервів.
— Консервів? Чому це?
Равік показав на газети.
— Нам більше не треба думати. Усе за нас заздалегідь продумане, пережоване, відчуте. Консерви. Тільки відкривай бляшанки. їх тобі тричі на день приносять додому. Нічого вже не треба сіяти, вирощувати, варити на вогні питань, сумніву й туги. Консерви. — Він посміхнувся. — Життя наше не полегшало, Борисе. Тільки подешевшало.
— Як у фальшивомонетників. — Морозов підняв угору газети. — Поглянь! Вони будують військові заводи, бо хочуть миру, закладають концтабори, бо люблять правду. Партійна ворожнеча напинає маску справедливості, політичні гангстери прикидаються рятівниками світу, воля стала гаслом кожного, хто рветься до влади. Фальшиві гроші. Фальшиві духовні цінності. Брехлива пропаганда. Кухонний макіавеллізм. Високі ідеали в руках падлюк. Аби вони хоч чесно проголошували свої погляди…
Він зім'яв газети й кинув додолу.
— Ми й газет читаємо забагато в чотирьох стінах. — сказвав Равік.
Морозов засміявся.
— Правда. А на лоні природи вони тільки на те й потрібні, щоб розпалити…
Він замовк. Говорити вже не було до кого. Равік зненацька схопився й почав пробиратися крізь натовп перед рестораном у напрямку авеню Георга П'ятого.
Морозов на мить розгубився. Потім витяг з кишені гроші, кинув на порцелянову тацю з чарками й подався за Равіком. Він не знав, що сталося, а побіг на той випадок, часом би Равікові була потрібна допомога. Ні поліції, ні агентів у цивільному не видно було, за Равіком ніхто не гнався. Тротуар кишів людьми. Це добре, подумав Морозов. Коли його впізнав хтось із поліції, буде легше загубитися. Равіка він побачив аж на авеню Георга П'ятого. Світло на світлофорі саме змінилося, і ряди машин, що скупчилися біля перехрестя, рвонулися вперед. Та Равік однаково спробував перейти вулицю. Якесь таксі мало не наїхало на нього. Водій люто вилаяв його. Морозов схопив Равіка ззаду за руку й потяг до себе.
— Ти що, збожеволів? — крикнув він. — Хочеш кинутись під машину? Що сталося?
Равік нічого не відповів. Він пильно дивився на той бік вулиці. Машин було повно. Вони мчали одна за одною в чотири ряди. Перейти вулицю було неможливо. Равік стояв на краю тротуару, нахилившись уперед, і вдивлявся в людей по той бік вулиці.
Морозов труснув його.
— Що сталося? Поліція?
— Ні.
Равік і далі не зводив очей з натовпу по той бік вулиці.
— А що? Що таке, Равіку?
— Гааке…
— Що? — Морозов прищулив очі.— Який він на вигляд? Кажи!
— Сірий плащ…
Із середини Єлісейських полів долинув пронизливий свисток регулювальника. Равік кинувся бігти, обминаючи останні машини. Темно-сірий плащ — це все, що він помітив. Він перетнув авеню Георга П'ятого й вулицю Бассано. Несподівано виявилося, що десятки чоловіків були одягнені в сірі плащі. Лаючись, Равік квапливо пробивався вперед. На вулиці Галілея потік машин саме спинився. Равік швидко перебіг її і, безцеремонно розштовхуючи перехожих, пішов далі вздовж Єлісейських полів. Він досяг вулиці Пресбур, перебіг через перехрестя і раптом зупинився — перед ним лежала площа Етуаль, величезна, забита людьми та машинами. З усіх боків у неї вливалися вулиці. Кінець! Тут уже нікого не знайдеш.
Равік поволі рушив назад, усе ще пильно вдивляючись в обличчя перехожих, проте запал його згас.