— 3 привітом і власною сентенцією: la guerre — est merde. Ось виделки і ніж. Хай живе цивілізація!
Мені раптом стало весело. Адже Гелен зі мною, все гаразд. Війна ще не почалася, і, можливо, нас незабаром випустять.
Наступного вечора ми дізналися, що нас розлучають. Мене мають відвезти до табору в "Коломб", а Гелен — до в'язниці "Ля птіт Рекет". Навіть якби нам повірили, що ми одружені, нічого б не змінилось. Адже розлучали і подружжя.
Ніч ми просиділи в підвалі. Один зі сторожів, змилосердившись, дозволив нам це. Хтось приніс декілька свічок. Значну партію арештованих уже вивезли, лишилося нас чоловік сто, були серед нас і іспанські емігранти, їх теж позаарештовували. В ретельності, з якою в антифашистській країні виловлювали антифашистів, було щось глузливо-парадоксальне — можна було подумати, що ти в Німеччині.
— Чому вони нас розлучають? — запитала Гелен.
— Не знаю. Через недоумство; не тому, що вони такі жорстокі.
— Коли б чоловіків та жінок тримали в одному таборі, то не було б спокою від ревнощів та скандалів, — повчально розказував мені низенький літній іспанець. — Тому вас і розлучають.
Гелен заснула біля мене, накрившись своїм леопардовим пальтом. У підвалі було кілька зручних м'яких лав, але їх віддали чотирьом чи п'яти старим жінкам, яких на цю ніч теж привели сюди. Одна з них запропонувала Гелен своє "спальне" місце на час від третьої до п'ятої години, але та не погодилась.
— У мене ще буде багато самотніх ночей, тоді й висплюся, — відповіла вона.
То була якась дивна ніч. Гомін голосів поволі вщух. Старі жінки перестали плакати і поснули; часом, прокинувшись, вони схлипували, потім знову поринали в сон, ніби в чорну вовну, що душила їх. Свічки одна по одній згасали. Гелен спала, притулившись до мого плеча. Уві сні вона обіймала мене; прокидаючись час від часу, шепотіла мені слова, що були то словами дитини, то коханої жінки, слова, яких не говорять удень, а за нормальних умов і вночі говорять хіба зрідка — то були слова, якими промовляла лиха година й розлука, промовляло тіло, що не хоче розставатись, промовляли шкіра і кров; то був зойк, Одвічний зойк в історії людства: не можна двом не розстатись, хтось один та мусить піти геть, а смерть щосекунди тягне за руку, не даючи зупинитись, хоч ми вже стомлені і нам хоч годинку хочеться потішити себе ілюзією вічного життя. Потім Гелен поволі зсунулась мені по грудях аж на коліна. Я обхопив її голову руками і у світлі останньої свічки дивився, як вона дихає. Я чув, як чоловіки вставали і навпомацки пробиралися поміж купами вугілля, щоб тихо там помочитися. Свічечка ледве блимала, і навколо шугали надмірно великі тіні, ніби ми сиділи в якихось примарних джунглях, а Гелен була леопардом, що втік, і чаклуни шукають її, промовляють свої заклинання. Потім згасла остання свічка й усе поринуло в задушливу хропучу пітьму. Я відчував, як Гелен дихає під моїми руками. Одного разу вона рвучко звелася, зойкнувши тонким голосом.
— Я тут, — зашепотів я. — Не лякайся. Нічого не скоїлось…
Вона знову лягла і, цілуючи мені руки, замурмотіла:
— Ага, ти тут. Ти повинен завжди бути зі мною.
— Я завжди буду з тобою, — шепотів я. — А як нас і розлучать ненадовго, то я тебе неодмінно знайду.
— Ти прийдеш до мене? — промурмотіла вона уже крізь сон.
— Неодмінно прийду. Неодмінно! Де б ти не була, я тебе знайду. Так само як знайшов оце недавно, востаннє.
— Добре, — зітхнула вона і повернулась обличчям так, що воно лягло мені в долоні, як у чашу. Я сидів і не спав. Часом я відчував її губи у себе на пальцях, а одного разу відчув ніби сльози, але промовчав. Я дуже любив її, і думалось мені, що ніколи, навіть коли вона була неподільно моя, я не кохав її міцніше, ніж у ту бридку ніч, коли чулось хропіння сонних людей і той своєрідний шиплячий звук, що його створює сеча, ллючись на вугілля. Я сидів тихо-тихо; моє "я" поглинула любов. А тоді настав ранок, тьмяний, сірий присмерк, що все знебарвлює і коли у людини під шкірою видно кості… Мені раптом здалося, ніби Гелен умирає, а мені треба її збудити і втримати. Та от вона прокинулась і розплющила одне око.
— Як ти думаєш, — запитала вона, —-зможемо ми дістати гарячої кави та булочок?
— Спробую "підмастити" сторожа, — сказав я, відчуваючи себе щасливим.
Гелен розплющила друге око й почала придивлятися до мене.
— Що сталося? — спитала вона. — У тебе такий вигляд, ніби ми виграли тисяч сто… Нас випустять на волю?
— Ні, — відказав я. — Це я тільки сам себе випустив на волю.
Вона, ще сонна, поворушила головою у мене на руках.
— Чи не міг би ти хоч на якийсь час дати собі спокій?
— Міг би, — відповів я. — Навіть доведеться так зробити. Боюсь, що вже довго не матиму я нагоди самому вирішувати власну долю. Отже, і це може бути відрадою.
— Все — відрада, — зауважила Гелен, позіхаючи. — Поки живемо, то все відрада, хіба ти цього й досі не знаєш? Ти гадаєш, вони розстріляють нас як шпигунів?
— Ні. Посадять.
— Вони садовлять і тих емігрантів, яких не вважають за шпигунів?
— І тих теж. Вони всіх посадять, кого знайдуть. Адже чоловіків вони вже забрали.
Гелен трохи підвелася.
— То в чому ж різниця?
— Може, тим, іншим, легше буде звільнитись.
— Це ще невідомо. Можливо, з нами краще будуть поводитись, коли вважатимуть нас шпигунами.
— Це безглуздя, Гелен…
Вона похитала головою.
— Ні, не безглуздя. Це — досвід. Хіба ти й досі не зрозумів, що в наші часи невинність — злочин, за який карають найтяжче? Мало тебе ув'язнювали аж у двох країнах, що ти й досі цього не збагнув? Ох, ти, "лицарю справедливості"! Є там ще коньяк?
— І коньяк, і паштет.
— Давай-но сюди і те, й друге, — наказала Гелен. — Це ж сніданок! Але я боюся, що у нас почнеться тепер життя, повне пригод!
— Добре, що ти це так сприймаєш, — докинув я, передаючи їй коньяк.
— А як же інакше? Чи ти хочеш загинути від злості й запалення жовчі? Якщо виключити поняття справедливості, то все це не важко буде вважати за пригоду, хіба не так?
Чудовий запах старого коньяку і добрячого паштету здався нам вітанням із золотого віку. Гелен їла з великою насолодою.
— Я й не знав, що для тебе все це буде так просто, — зауважив я.
— Не турбуйся за мене, — відповіла Гелен, шукаючи в кошику білого хліба. — Якось та викручусь. Для жінок справедливість не така важлива річ, як для вас.
— А що ж для вас важливе?
— Ось оце, — вона показала на хліб, на пляшку, на паштет. — їж, мій любий! Якось та переб'ємось. А через десять років це здаватиметься романтичною пригодою, і ми вечорами будемо розповідати про неї гостям, поки їм не набридне.. Годуйся, чоловіче з чужим прізвищем! Що тепер з'їмо, того вже не доведеться тягати з собою.
— Не буду розказувати вам про всі подробиці, — вів далі Шварц. — Адже ви знаєте цей тяжкий емігрантський шлях. На стадіоні "Коломб" я пробув лише кілька днів. Гелен потрапила до "Птіт Рокет". В останній день мого перебування на стадіоні туди завітав хазяїн нашого готелю. Я бачив його лише здалека, бо розмовляти з відвідувачами не дозволяли. Хазяїн передав мені маленький пиріг і велику пляшку коньяку. В пирогу я знайшов записку: "Пані здорова і в доброму настрої. Жодної небезпеки. Чекає на відправку до жіночого табору, який влаштовують десь у Піренеях. Писати на готель. Madame charmant! У записці була друга, зовсім маленька записочка, написана рукою Гелен: "Не турбуйся. Небезпека минула. Лишилася пригода. Скоро побачимось. Люблю".
Гелен зуміла прорвати недбалу блокаду. Я не міг собі уявити, як саме. Уже потім вона розповіла, що заявила, нібито мусить піти по документи, яких їй бракує. Її послали до готелю з поліцаєм. Вона всунула хазяїнові записку і пошепки пояснила, як її передати мені. Поліцай, що виявив цілковите розуміння справ кохання, удав, ніби нічого не помітив. Ніяких документів Гелен звідти не принесла, зате прихопила парфуми, коньяк та кошик з їжею. Вона любила поїсти. Чому вона від того не гладшала, цього я ніяк не міг Зрозуміти. Коли я, бувало, ще на волі, прокинувшись уночі, не знаходив її поряд, мені досить було піти туди, де ми зберігали продукти, — там вона сиділа навпочіпки при світлі місяця й, посміхаючись від задоволення, обгризала яку-небудь кістку від шинки або кінчала десерт, прихований після вечері. І все це запивала вином просто із пляшки. Вона була наче кішка, що голодніє вночі. Після арешту Гелен розповідала мені, що, коли поліцай прийшов по неї, вона примусила його почекати, поки допечеться паштет, який хазяїн готелю саме поставив у піч. То ж був її улюблений паштет, і їй хотілося взяти його з собою. Поліцай побурчав трохи, але скорився, бо вона рішуче відмовилась іти без паштету. А "фараони" побоювалися тягти силою людей у поліцейську машину. Гелен не забула взяти з собою навіть паперових серветок.
Наступного дня нас відправили ешелоном у Піренеї. Почалася безрадісна і хвилююча одіссея, де змішалися страх, комізм, паніка, бюрократизм, розпач і кохання.
12
— Можливо, нашу добу колись назвуть добою іронії, — вів далі Шварц. — Звичайно, не дотепної іронії вісімнадцятого сторіччя, а насильницької, злоякісної або ж тупоумної іронії нашої недоладної епохи прогресу техніки і регресу культури. Гітлер не тільки галасує на весь світ, що він — апостол миру і що війну йому нав'язали інші, він і сам цьому вірить. А разом із ним вірять п'ятдесят мільйонів німців. Вони забувають, що з усіх націй тільки вони протягом років озброювались, готуючись до війни. Отож не було нічого дивного, що ми, уникнувши німецьких таборів, опинилися тепер у французьких. Та проти цього навряд чи й можна було заперечувати — адже кожна нація, борючись за своє існування, має важливіші турботи, ніж дбати про справедливе ставлення до емігрантів. Нас не катували, не отруювали газом, не розстрілювали, а тільки ув'язнювали — чого ж іще можна було бажати?
— Коли ви знову зустрілися з вашою дружиною? — запитав я.
— Не скоро. Ви були у Ле-Верне?
— Ні, але мені відомо, що то один із найгірших французьких таборів.
Шварц іронічно посміхнувся.
— Це залежить від того, як на це дивитися. Вам відома історія з раками, яких кинули до казана? Коли воду нагріли до п'ятдесяти градусів, раки закричали, що не можуть більше витримати, і почали скиглити, як це, мовляв, було гарно, коли було тільки сорок градусів; коли ж стало шістдесят градусів, вони журилися за п'ятдесятьма, а потім — за шістдесятьма і так далі… У Ле-Верне було в тисячу разів краще, ніж у найкращому німецькому концтаборі, так само як у концтаборі без газових камер краще, ніж у таборі з установками для отруйного газу, — отак можна прикласти цю історію з раками і до наших часів.
Я кивнув.
— Ну, то й що з вами сталося далі?
— Незабаром похолоднішало.