Оскільки ми відділ таємної розвідки, то теж мусимо отримувати дані, як і всі інші подібні заклади. Проте ми прагнемо більшого, і я спробую тобі пояснити. Ось ти, приміром, їдеш до Радянського Союзу. Це добре. Коли приїдеш, хто-небудь із наших попросить тебе роздивитися те або се — чи то радіостанцію, чи радар, не можу ручатись. Ніхто не заборонить їм давати такі доручення, та й навіщо це? До того ж я хочу, Руперте, щоб ти поїхав туди як справжній дипломат...
Руперт підійшов до вікна і довго стежив за садівником, що зрізував верхівки тюльпанів лискучими ножицями. Чик-чик — і нема квіточки.
— Коли приїдеш до Радянського Союзу,— мовив адмірал,— ти мусиш придивлятися до всього ніби стратег, яко-, му вирішувати долю цієї країни. З одного боку, треба враховувати, в чому вони сильні, а з другого — де їхні слабкі місця.
— А ви досі цього не знаєте?
— Знаємо, але тільки у військовому розумінні. А нам треба знати більше. Збагнув?
— Не зовсім.
— Коли ти дістанеш змогу вільно пересуватися по Радянському Союзу, як і по всякій іншій країні, то пі на хвилину не забувай, що вона являє собою в стратегічному та психологічному відношенні і що може дати тобі для глибшого розуміння кожне помічене явище або людина, з якою ти зустрінешся,— ти будеш просто вражений. Збагнув?
— Більш-менш.
— Ти мусиш по-своєму оцінювати все, що бачиш. Тобі потрібно навчитися з певною метою роздивлятися речі, людей, події, навіть дітей! Ти мусиш повторювати собі: "Якщо нам доведеться воювати з цією країною, то що треба про неї знати?" Або: "Що саме слід знати, коли ми візьмемо її у спільники?"
— А вам що ліпше хотілося б? — пожартував Руперт.
— Не смійся. Комунізм — не дуже-то приємна річ. Ти мусиш дивитися на все очима військового, дипломата, пропагандиста, десантника, розвідника і, врешті-реш^ стратега, що розробляє військову операцію. Збагнув?
— Здається. .
— І тоді ти поглянеш на все зовсім іншими очима. На? віть захопишся цією розвагою. Почнеш робити справжню розвідку, цікавість до країни у тебе одразу зросте, відомості про неї збільшаться, а нам подаси неоціниму допомогу. Отож коли почнеш надсилати нам свої звіти, то це не будуть спостереження вузьколобого військового оглядача, а всебічний аналіз психології народу, починаючи з його ставлення до уряду або відношення учнів до своїх шкіл та кінчаючи розташуванням телеграфних стовпів у тій чи іншій місцевості, звичкою носити сорочки чи доглядати дітей. Усе це матиме для нас неабияке значення. Збагнув?
— Ще б пак! Непогано придумано... Адмірал посміхнувся.
— Я знав, що ти схвалиш наші наміри. Ми ще маленька організація, хоч уже й маємо деякі досягнення. Тобі може здатися дивним, що цим займається морська розвідка. А чом би й ні? Це збиває всіх з пантелику. Але для цього нам потрібні саме такі люди, як ти. Незалежний та ще й багатий, хоч мені відомо, що ти відписав усі гроші матері. Ти можеш зібрати для нас чимало. І ми добре заплатимо тобі. До того ж у тебе є потрібні знання й широке бачення світу. Археологія — це просто знахідка. І навіть твій конфлікт із службою безпеки нам на руку, адже ніхто вже не запідозрить, що ти працюєш у них. Отже, все складається щонайліпше.
— То ви пропонуєте мені роботу? — запитав Руперт.
— Звичайно.
— Щоб використати мої дивацтва? Адмірал чомусь почервонів і одвернув очі.
— Так, Руперте. А якщо серйозно, то я добре знаю тебе і певен, що ти не підведеш. І не тільки в Радянському Союзі. Для тебе відкриті всі кордони. Навіть серед наших друзів і союзників доводиться вести таку роботу. Ти можеш поїхати до дружньої держави і теж принесеш нам велику користь. Ми з'ясуємо, що думають наші друзі та як нам поводитися з ними, щоб більше перехопити. Бачиш, як це важливо?
— Це складається на ведення психологічної війни?
— Ні, ні. Не кажи так. Це просто поглиблена розвідка. І коли нас цікавлять проблеми національної психології, то
це лиш один бік нашої діяльності. Ми не збираємось іти за Макіавеллі, а хочемо проникнути в душу нації, виявити її слабкі й болючі місця. Проте нам потрібні й звичайні дані — куди ведуть ті чи інші дороги, як завеликі порти, де містяться радари. Ми не відділяємо такої інформації, а приплюсовуємо до всього іншого. Тобто, нам потрібно якнайбільшо даних про порти в сукупності з максимальним знанням національного характеру.
Руперт більше не дивувався, навіщо тут стільки книг і журналів та чому у відділі стільки працівників, якими керує Дж. Б. Лілл, що володіє кількома мовами й добре обізнаний з життям багатьох народів і країн. Все це було необхідно для "глибокої" розвідки. Навіть оті його ініціали Дж. Б. більше відповідали вченому, ніж офіцеру.
— Отож, Руперте,— простодушно мовив адмірал,— ти будеш займатися значно важливішими справами, аніж звичайне шпигунство. Я знаю, що в тебе на гадці. Але ти мусиш побороти ці дурнуваті забобони.
Руперт кивнув. Він цінував задум адмірала та його необхідність. Він навіть уявив свою участь, але ніяк не міг переконатися, що такий уже необхідний адміралові.
Та той знав, чого хоче.
— Що ж,— мовив він, трохи подумавши,— я не вимагаю, щоб ти кидався сторч толовою. Коли згоден, я зарахую тебе до штату, а там побачимо.
— Не треба,— вигукнув Руперт.— Я спершу обдумаю все...
— Я пропоную тобі добрі гроші. Ти ж зараз без роботи?
— Так, але якось викручусь,— поспішив заспокоїти його Руперт.
— Гаразд. До того ж я знаю: тебе цікавлять не гроші, а справа. Проте не хочу, щоб ти вважав це якоюсь службою. Захопишся і побачиш, як це цікаво. Лише той, хто захоплюється й розуміє важливість наших намірів, може бути для нас корисний. Ось і все, що од тебе вимагається. Коли виявишся саме таким, як я тебе уявляю, то певен, що ця робота буде тобі до серця. То як?
— Ви ж знаєте, адмірале, що в мене на все свої погляди...
— Мені вони не заважатимуть.
— А я чомусь завжди вважав, що робота мусить бути цілеспрямованою. Людина повинна приносити користь.
— Звичайно. А хіба це не корисно? Така робота вимагатиме од тебе напруження всіх сил і здібностей. І віддаватимеш ти їх не сяк-так, а до останку,— підкреслив адмірал.
— Можливо,— промимрив Руперт.— Але яка ж усе-таки мета?
Адмірал понурив голову. Він розумів, про що питають, і задумано ходив повз високі стелажі.
— Що ж,— мовив нарешті,— я мушу зізнатися, що кінцева мета такої розвідки — підготовка до знищення однією країною іншої. В наш час війна може призвести лише до цього. Гаразд, припустимо. Тебе це турбує? Але скажи мені: хіба кожна людина в нашій країні — все одно, працює вона на заводі, вчиться в університеті чи навчає фізиці талановиту молодь — не допомагає врешті-решт здійсненню цієї мети? Сьогоднішній світ — це боротьба різних суспільних систем. Що б ми не робили, ми беремо участь у цій боротьбі. Ми — проти них; наш спосіб життя — проти їхнього. Тому зараз важливо відрізнити характер суспільства од характеру кожної людини зокрема. Отож наша робота є лише виявом неухильного розколу, що відбувається в людському суспільстві. Ти згоден?
Руперт непевно мовчав.
— Можливо... Адже "холодна війна" точиться, що тут казати...
— Візьмемо хоча б твою роботу. Майже всі метеорологічні дослідження мають військове значення, особливо твої останні експерименти в Арктиці. Вивчення верхніх шарів атмосфери поблизу полюса дає багато для передбачення радіоактивних опадів.
— Атож.
— А хіба тебе це турбувало? Хіба ти вважав це непотрібним?
— Нітрохи. Може, воно і є невід'ємною часткою суспільного прогресу. Тоді я згоден. Я ж пе ідіот, не пацифіст і не політичний недоумок. Я знаю, що відбувається жорстока боротьба.
— Тоді ти мусиш зі мною погодитись, що ми — часточка нашого суспільства і намагаємось робити те, що й воно: вижити.
— Я не заперечую суспільної вартості роботи розвідника,— одказав Руперт.— Вона необхідна. Проте це не значить, що я мушу нею займатися.
— А чому б ні?
— Не знаю. Нікому не хочеться бути шпигуном. Це просто під час війни, але дуже неприємно в мирний час.
— Хіба ж тепер мирний час? Невже ти не розумієш? І до того ж така робота дасть тобі все, чого бажаєш. Якщо ти підеш до нас, то дістанеш повну незалежність. Я знаю, що на тебе можна покластися, а ти використаєш всі свої здібності і навіть далі розвинеш їх. Адже, кажучи одверто, ти, може, перший раз у житті станеш по-справжньому корисним і діяльним членом суспільства.
Руперт засміявся.
— Ви аж надто все прикрашаєте! Навіщо?
— Ні. Таки так. Це найбільш приваблива робота, про яку тільки можна мріяти. Майже необмежене поле діяльності, та й самій роботі немає кінця. Повір мені, Руперте, щойно ти навчишся дивитися на все очима розвідника, обмацувати все кінчиками стратегічних нервів, то вже ніколи, не кинеш цієї роботи. Все інше здаватиметься тобі нудним. Ти побачиш кожну країну, навіть свою власну, в іншому світлі. Твоя спостережливість незмірно зросте. Запевняю тебе, це пречудова, високоінтелектуальна й дуже потрібна робота.
— Я вірю вам,— одмовив Руперт.— Проте не думаю, щоб з мене вийшов справжній шпигун.
— Звідки тобі знати, коли не пробував?
— Дозвольте подумати...
— Але будемо вважати, що ми попередньо домовились,— наполягав адмірал.
— Не ловіть мене на слові. Дайте спершу розглянутись. Я хочу побачити все на власні очі.
— То, значить, згода?
— Що ж. Можливо...
— Коли хто-небудь з наших звернеться до тебе в Москві з невеличким проханням, ти допоможеш? Все може трапитись...
— Добре,— закінчив суперечку Руперт.
— Чудово. Я радий, що ти з нами, Руперте.
Руперт не був певен, що він так-таки зовсім з ними. Проте його захопила настирливість Лілла. Такий він уже чоловік — Дж. Б. Лілл. Коли після чаю, за яким обговорювали сімейні справи, він вийшов у парк, то раптом відчув, на превелике здивування, що все, про що казав йому адмірал, бентежить його і збуджує уяву.
Що ж, може, й справді все це так цікаво...
Частина третя
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Вони відпливли з лондонського порту на білому російському турбоелектроході "Балтика", і поки він стояв біля причалу, Маєвський під акомпанемент веселих маршів, що линули з суднової рубки, кричав їм знизу свої побажання. Джо тримала в руках величезний букет, подарований Маєвським, і з недовірою поглядала на російських матросів, капітана та стюардес, сумніваючись, чи зможуть вони вдаднати з таким велетенським кораблем.