Ренан знайшов магічне слово, що сяє яскравим світлом і дозволяє нам побачити найглибші нутрощі нації, які складаються з таких двох елементів: по-перше — проекту побудови тотального співжиття спільними зусиллями; по-друге — з відданості людей цьому захоплюючому проектові. Ця загальна відданість породжує внутрішню міць, що відрізняє національну державу від усіх античних, у яких єдність осягається і утримується зовнішнім тиском держави на розбіжні групи, тоді як тут сила держави зроджується із спонтанної та глибокої солідарності між "підданими". В дійсності, піддані вже є державою і не можуть відчувати її (це нова, чудова риса національності) як щось чуже і зовнішнє.
А проте Ренан мало не зводить нанівець свою ідею, надаючи плебісцитові ретроспективного змісту, що стосується вже готової нації, про дальше існування якої він рішає. Я волів би дати плебісцитові протилежний знак і застосувати його до нації in statu nascendi * — нації, що народжується. Це — вирішальний кут зору. Бо, насправді, нація ніколи не буває "готовою". Цим вона відрізняється від інших видів держави. Нація завжди або росте, або занепадає. Tertium non datur**. Вона або здобуває прибічників, або втрачає їх, залежно від того, чи її держава в даний момент має життьове завдання, чи ні.
* У стані формування (латин.).
** Третього не дано (латин.).
Тому було б надзвичайно повчальним переглянути ряд тих об'єднавчих ідей і проектів, які з черги захоплювали людські групи Заходу. Тоді ми побачили б, [129] як європейці жили ними, не тільки в своєму суспільному, але навіть у суто особистому житті; як зростала або підупадала їх активність, залежно від того, чи мали вони спільне завдання, чи ні.
Такий огляд показав би нам ще іншу річ. Політичні цілі античної держави фактично нічим не були обмежені; по-перше, тому що вона не вимагала об'єднавчої підтримки підкорених груп; по-друге, тому що сама "держава" нездатна була вирватись із фатальних обмежень племені чи міста. Тож один народ — перси, македонці чи римляни — міг підкорити будь-які обшири планети. Оскільки не було справжньої, внутрішньої, остаточної єдності, доля народів залежала тільки від однієї умови — воєнної та адміністративної спроможності завойовника. Але на Заході національне об'єднання мусило пройти неминучу серію етапів. Ми недостатньо дивуємось тому, що в Європі не постало жодної імперії розмірів перської, Александра Македонського чи Августа.
Формотворчий процес націй завжди проходив в Європі таким ритмом.
Перша фаза. Своєрідний західний інстинкт, що зображує нам державу як злиття різних народів в політичну і моральну спільноту, починає діяти на територіально, етнічно і мовно ближчі групи. Не тому, що ця близькість засновує націю, а тому, що легше подолати розбіжність серед ближніх.
Друга фаза. Період консолідації, в якому інші народи поза новою державою вважаються за чужинців і більш-менш ворогів Це період, в якому національний процес набирає виключного характеру, замикається всередині своєї держави; словом, це те, що ми сьогодні називаємо націоналізмом. Але фактом є, що рівночасно, як люди відчувають політично, що інші є чужинцями та суперниками, вони спілкують з ними економічно, інтелектуально і морально. Націоналістичні війни служать на те, щоб вирівнювати різниці техніки та духу. Хронічні вороги поступово стають однорідними(4)'. Мало-помалу з'являється на обрії свідомість, що ці ворожі народи належать до того самого людського кола, що й наша держава. Незважаючи на це, їх далі вважають за чужих і ворожих.
Третя фаза. Держава втішається повною консолідацією. Тоді перед нею виринає нове завдання: об'єднатися [130] з народами, які донедавна були її ворогами. Росте переконання, що вони споріднені з нами в моралі та в інтересах і що разом ми творимо національне коло супроти інших, більш віддалених і ще більш чужих груп. І ось дозріла нова національна ідея.
Один приклад з'ясує те, що я маю на увазі. Звичайно твердять, що за часів Сіда, в XI столітті, Іспанія вже була національною ідеєю, і щоб скріпити цю тезу, додають, що кількасот літ раніше святий Ісидор уже говорив про "матір Іспанію". На мій погляд, це разюче перекручення історичної перспективи. За часів Сіда починала формуватись держава Леону і Кастілії, і ця леонсько-кастільська єдність була національною ідеєю доби, політично чинною ідеєю. Натомість "Іспанія" була суто риторичним поняттям; в крайньому разі, однією з багатьох плідних ідей, що їх посіяла на Заході Римська імперія. "Іспанці" звикли були, що Рим групував їх в одній адміністративній області, в одній єпархії Великої імперії. Але це географічно-адміністративне поняття було накинене іззовні, не мало внутрішньої сили, не мало ніякого прагнення в майбутнє.
Хоч якої реальності ми хотіли б надати цій ідеї в XI столітті, ми мусимо признати, що вона навіть не осягає тієї сили та чіткості, що її ідея Еллади мала для греків IV століття. І, проте, Еллада ніколи не була справжньою національною ідеєю. Дійсне історичне співвідношення можна висловити так: Еллада була для греків IV століття, а "Іспанія" для "іспанців" XI і навіть XIV тим, чим Європа була для "європейців" XIX століття.
Це показує нам, як завдання і спроби національного об'єднання з'являються в свій час, немов звуки в мелодії. Просте вчорашнє споріднення мусить чекати до завтра, щоб вибухнути національним натхненням. І можна не сумніватися, що неминуче надійде година цього вибуху.
Тепер для європейців надходить час, коли Європа може стати їхньою національною ідеєю. І ця віра сьогодні куди менш утопічна, аніж пророцтва про єдність Іспанії чи Франції в XI столітті. Чим вірнішою буде національна Держава Заходу своїй справжній істоті, тим скоріше вона вдосконалиться як могутня континентальна держава. [131]
9
Ледве-но європейські нації заокруглились у сучасних зарисах, як довкруги них і під ними виринула, наче тло, Європа. Це той спільний краєвид, в якому вони рухаються від доби Відродження, і цим європейським краєвидом є самі нації, які несвідомо вже починають відвертатися від своєї войовничої множинності. Франція, Англія, Іспанія, Італія, Німеччина воюють між собою, укладають союзи, ламають і переформовують їх. Але все це, і війна і мир, є співжиттям рівних з рівними, що ані у війні, ані в мирі не було можливим між Римом і кельто-іберійцями, галлами, британцями та германцями. Історія висунула на передній план конфлікти і взагалі політику, що є останнім грунтом, на якому сходить засів єдності; але тим часом як на одній ріллі точилася боротьба, на сто інших провадилась торгівля з ворогом, відбувався обмін ідей, мистецьких форм і релігій. Гуркіт боїв був, так би мовити, лише завісою, за якою тим упертіше розросталась мирна співпраця, що тісно переплітала долі ворогуючих народів. В кожному новому поколінні зростала духова схожість. Або, висловлюючись точніше і обережніше: французькі, англійські та іспанські душі були, є і будуть такі відмінні, як кому хочеться; але вони мають ту саму психологічну структуру і, крім того, поступово набувають того самого змісту. Релігія, наука, право, мистецтво, суспільні та еротичні вартості стають спільним добром. А це ж ті духові речі, якими живе людина. Отже, однорідність виявляється більшою, ніж вона була б, якби всі душі були шиті на одну міру.
Якби ми сьогодні підсумували наш духовий інвентар — погляди, норми, бажання, вірування, ми помітили б, що більша частина всього цього не дістається французові з його Франції чи іспанцеві з його Іспанії, а походить із спільного європейського фонду. Нині, по суті, в кожному з нас європейський первень важить куди більше, як наші французькі, іспанські чи інші особливості. Якби ми зробили уявний експеримент і стали жити тільки тим, що є в нас "національне", якби ми позбавили пересічного француза або німця всіх тих звичок, думок, почуттів, слів, що їх вони запозичили від інших народів, на них напав би жах. Вони зрозуміли б, що просто не можуть жити, бо чотири [132] п'ятих їхнього внутрішнього майна є загальноєвропейською власністю.
Хіба ми, що живемо на цій частині планети, можемо зробити що-небудь достойніше, аніж здійснити те завдання, яке вже чотири сторіччя замкнене в слові "Європа". Протиставиться цьому тільки упередження старих "націй", ідея нації, зв'язаної своїм минулим. Тепер ми побачимо, чи європейці не є дітьми Лотової жінки і не хочуть творити історії, обернувши голову назад. Згадка про Рим і взагалі про античну людину має бути для нас пересторогою; дуже трудно для певного типу людини покинути ідею держави, яка вже закоренилась в його голові. На щастя, ідея національної держави, яку європеєць свідомо чи несвідомо приніс у світ, не є тією схоластичною ідеєю, яку проповідували "філологи".
Тепер я можу підсумувати тему цього нарису. Нині світ переживає тяжку моральну кризу, яка, крім інших симптомів, виявляється в несамовитому бунті мас і походить від деморалізації Європи. Причини цієї деморалізації численні. Однією з найголовніших є переміщення влади, яку наш континент раніше тримав над рештою світу і над собою. Європа непевна, що вона панує, а решта світу теж непевна, що над нею панують. Історичний суверенітет розпорошився.
Вже нема й "повноти часів", бо це вимагає ясного, передрішеного, недвозначного майбутнього, як його уявляло собі XIX століття. Тоді людям здавалось, що вони знають, що станеться завтра. Але тепер знову відкривається вид на нові, невідомі далі, бо ніхто не знає, хто пануватиме і як буде поділена влада на землі. Хто — це значить: який народ чи яка група народів, отже, який етнічний тип? Себто, яка ідеологія, яка система вартостей, норм і життьових імпульсів?
Ніхто не знає, до якого центру тяжітимуть лівдські справи в найближчому майбутньому, і тому життя світу набрало ганебної минущості. Все, що сьогодні робиться публічно і приватно, навіть в душі одиниці, за винятком деяких галузей науки,— все є минуще. Най-мудріше поступає той, хто не довіряє нічому, що оповіщається, виставляється, випробовується і вихваляється. Все це зникне ще скоріше, як з'явилось. Все, починаючи від манії фізичного спорту (я маю на увазі манію, не самий спорт) аж до насильства в політиці, від [133] "модерного мистецтва" до сонячних купелів на безглуздих модних курортах.