Усі, хто є на борту, збираються на носі і кричать на нас. Люди на березі щось нам гукають. Усі човни, що пропливають повз нас, зупиняються, аби долучитися до всього цього, аж поки всю річку на милі вгору і вниз не охоплює шалене хвилювання. Аж раптом Гарріс обриває свою розповідь у найцікавішому місці, дивиться вгору з легким подивом і каже Джорджеві:
— Ов-ва! Джордж, щоб я з цього місця не встав, якщо це не паровий баркас!
А Джордж відповідає:
— Ти знаєш, мені здалося, ніби я щось чув!
Після цього ми починаємо нервувати і хвилюватися. Ми не знаємо, як забрати човна з дороги, і люди на баркасі, зібравшись біля борту, дають нам вказівки:
— Правим, правим загрібай, йолопе! Лівим назад. Та ні, не ти — він. Дай спокій мотузкам. Ти що, не чуєш? А тепер разом. Та не туди. Та бодай вас!..
Потім вони опускають човна і приходять нам на допомогу. Після п'ятнадцяти хвилин зусиль вони забирають нас зі свого шляху і можуть пливти далі. Ми їм дуже дякуємо і просимо взяти нас на буксир. Але цього вони ніколи не роблять.
Ми придумали ще один спосіб, як дратувати пасажирів аристократичних парових баркасів. Ми вдаємо, ніби думаємо, що це якась гулянка, і запитуємо в них, чи вони, бува, не з панів К'юбітів чи Бермондсейського ордену, а потому просимо їх позичити нам каструлю.
Старі пані, які не звикли до річки, дуже нервують від самого вигляду парових баркасів. Пригадую, як одного разу я плив від Стейнса до Віндзора — ця ділянка річки особливо багата тими механічними чудовиськами — в компанії з трьома такими пані. Це було дуже захопливо. Щойно їм на очі потрапляв будь-який паровий баркас, вони одразу ж наполягали на тому, щоб пристати до берега і зачекати на суші, доки він не зникне знову. Вони казали, що їм дуже шкода, але, пам'ятаючи про свої родини, вони не можуть піддавати себе ризикові.
Біля Гемблдонського шлюзу в нас закінчилась вода, тож ми взяли збанок і пішли набрати води до наглядача шлюзу.
У нас завжди говорив Джордж. З улесливою посмішкою він запитав:
— А чи не можна у вас розжитись трішки на воду?
— Звичайно, — відповів старий джентльмен. — Беріть, скільки вам потрібно, а решту залиште.
— Дуже вам дякуємо, — пробурмотів Джордж, оглядаючись довкола. — Але…, де вона у вас?
— Там, де й завжди, — мляво промовив у відповідь джентльмен. — Якраз під вами.
— Щось я її не бачу, — обертаючись, сказав Джордж.
— Та щоб вам було добре! Де ж ваші очі? — сказав чоловік, повертаючи Джорджа і показуючи йому на річку. — Он її скільки, хіба не бачите?
— А-а! — вигукнув Джордж, зрозумівши, що до чого. — Але ж ми не можемо пити воду з річки.
— Та так, але трішки випити можна. — відповів старий, — Саме її я й п'ю впродовж останніх п'ятнадцяти років.
Джордж сказав, що в такому випадку його зовнішність — не найкраща реклама для цього товару, і що він віддав би перевагу воді зі свердловини.
Води ми набрали в будинку трохи вище. Я припускаю, що та вода також була річковою. Але ми цього не знали, тож усе було гаразд. Очі не бачать — шлунок перетравлює.
Одного разу ми спробували річкової води. Це було під час тієї ж подорожі, тільки трошки пізніше. Нічого доброго з того не вийшло. Ми йшли за течією і поблизу Віндзора звернули у відвідний канал, щоб попити чаю. Наш збанок був порожній, і нам лишалося або пливти далі без чаю, або набрати води з річки, Гарріс казав, що варто спробувати. Він казав, що коли воду прокип'ятити, все буде гаразд, і що всілякі шкідливі мікроби під час кип'ятіння загинуть. Ми набрали в чайник води з відвідного каналу Темзи і поставили її кип'ятити. Ми дуже ретельно стежили за тим, щоб вода справді-таки закипіла.
Ми зробили чай, вмостилися собі якомога зручніше і зібралися вже чаювати. Коли раптом Джордж, мало що не донісши чашки до рота, вигукнув:
— А це що таке?
— Що? — запитали ми з Гаррісом.
— Ось це! — відповів Джордж, дивлячись на захід.
Гарріс і я повернули голови в напрямку його погляду — повільно, за течією до нас наближався собака. Це був найспокійніший і найсумирніший собака зі всіх, яких мені будь-коли доводилось бачити. Я ще не зустрічав собаки, в якого був би такий задоволений вигляд.
Здавалося, йому все було байдуже. В глибокій задумі він плив собі на спині, задерши догори усі свої чотири лапи. Це був, я сказав би, пристойний пес із добре розвинутими грудьми. Він наближався до нас, безтурботний, сповнений гідності і спокою, а потім, порівнявшись із нашим човном, зручно влаштувався на ночівлю ближче до очерету.
Джордж сказав, що йому вже не хочеться ніякого чаю, і виплеснув свій чай у воду. Гарріс також перестав відчувати будь-яку спрагу і зробив так само. Я вже випив половину свого, але тепер пошкодував про це.
Я запитав Джорджа, чи можу я, на його думку, підхопити тиф.
Він відповів, що навряд чи це можливо. Скоріш за все, на його думку, мені вдалося цього уникнути. У будь-якому разі впродовж найближчих двох тижнів я знатиму про це напевно.
Вгору по каналу ми пішли до Воргрейва. Це найкоротший шлях, який виводить вас від правого берега одразу на півмилі вище Маршського шлюзу. Ним варто користуватися: це чудовий тінистий відрізок річки. Крім того, ви вкорочуєте шлях на добрих півмилі.
Звичайно ж, вхід до нього перегороджено кілками та ланцюгами. А довкола висять дошки з попередженнями і погрозами всіляких тортур, ув'язнення та смерті кожному, хто насмілиться гребти цими водами. Дивно, що ці прибережні нахаби ще не висловлюють претензій на річкове повітря і не погрожують сорока шилінгами штрафу всім, хто ним дихає. Але хорошому гребцеві обійти ті всі кілки та ланцюги нічого не варто. А щодо дощок, то якщо у вас є вільних п'ять хвилин, і поблизу нікого немає, зірвіть одну-дві з них і пожбурте в річку.
Ми дійшли до половини каналу і зупинилися, щоб поснідати. Саме під час цього сніданку мені з Джорджем довелось пережити досить-таки серйозне потрясіння.
Гарріс також пережив потрясіння, але, як на мене, його потрясіння ніяк не можна зрівняти з тим, що пережили ми з Джорджем.
Ось послухайте, як усе відбувалось. Ми сиділи на траві ярдів за десять від берега. Ми щойно примостилися, щоб взятися до їжі. Тримаючи на колінах пиріг з яловичиною, Гарріс різав його на шматки, а ми з Джорджем чекали зі своїми тарілками в руках.
— Дайте хто-небудь ложку, — сказав Гарріс, — я хочу зачерпнути підливи.
Кошик стояв за нами, і ми з Джорджем повернулися, щоб дістати з нього ложку. Ми діставали її секунд п'ять, не більше, а коли обернулися знову, Гарріса з пирогом не було!
Навкруги було чисте поле. На сотні ярдів довкола — жодного дерева чи якого-небудь куща. Упасти в річку він не міг, бо ми сиділи перед ним з боку річки, і щоб зробити це, йому довелося б перелізти через нас.
Ми з Джорджем подивилися навкруги, а потім поглянули одне на одного.
— Він що, вознісся на небеса? — запитав я.
— Навряд чи йому там був би потрібен пиріг, — відповів Джордж.
Його зауваження видалось досить вагомим, тож варіант із небесами ми відкинули.
— Мені здається, — сказав Джордж, — що стався землетрус.
Ця його думка, звичайно, була більш зрозумілою і реальною.
А потім із нотками смутку в голосі додав:
— Краще б він не різав того пирога.
Зітхнувши, ми знову поглянули на те місце, де востаннє бачили Гарріса і пиріг. Кров у наших жилах застигла, а волосся стало дибки — там ми побачили голову Гарріса. Нічого більше, лише саму голову. Вона стирчала посеред високої трави, обличчя його почервоніло, і на ньому чітко було видно вираз надзвичайного обурення! Першим оговтався Джордж.
— Скажи що-небудь! — вигукнув він. — Ти живий чи мертвий, і де решта тебе?
— Не прикидайтеся невинними дурниками! — промовила Гаррісовова голова. — Я переконаний, що ви це зробили навмисно.
— Зробили що? — вигукнули ми з Джорджем.
— Що-що?! Посадили мене ось тут — безглуздий тупий жарт! Тримайте пиріг.
І десь, як нам видалось, із надр землі з'явився пиріг, досить-таки пом'ятий і пошматований. Слідом за ним здійнявся Гарріс — увесь розхристаний, брудний і мокрий.
Як виявилось, сам того не знаючи, він сидів на самому краєчку невеликої канави, якої за високою травою зовсім не було видно, і відхилившись трішки назад, він разом із пирогом перекинувся в неї.
Потім він казав, що йому ще не доводилось відчувати такого подиву, як тоді, коли він почав провалюватись, не в змозі навіть збагнути, що відбувається. Спочатку він вирішив, що настав кінець світу.
Гарріс і досі думає, що ми з Джорджем усе це влаштували навмисно. Ось такі несправедливі підозри переслідують навіть найбільш безвинних, і, як казав поет, "хто зможе уникнути наклепу?"[27].
А й справді, хто?
РОЗДІЛ XIV
Воргрейв. Воскові фігури. Соннінг. Наше рагу. Монморенсі глузує. Битва Монморенсі з чайником. Джордж учиться грати на банджо. Розчарування. Труднощі музичних аматорів. Навчання грі на волинці. Після вечері у Гарріса пропав настрій. Ми з Джорджем ідемо на прогулянку і повертаємось голодними і мокрими. З Гаррісом відбувається щось дивне. Гарріс і лебеді, визначна історія. Тривожна ніч Гарріса.
Після сніданку нам вдалося зловити легкий вітерець, і він потихеньку поніс нас повз Воргрейв і Шиплейк. Причаївшись за звивиною річки, розніжений під дрімотними променями полуденного літнього сонця, Воргрейв відтворює чудову картину старовини, яка надовго залишається в пам'яті.
Готель "Св. Георгій і Змій" у Воргрейві може похизуватися своєю вивіскою. З одного боку її розписав Леслі[28], член Королівської академії, а з іншого — Ходжсон, що родом із Ходжсона. Леслі зобразив битву, а Ходжсон — сцену після битви, на якій Георгій, зробивши свою справу, насолоджується пінтою пива.
У Воргрейві жив Дей, автор "Сендфорда і Мертона"[29]. Там же, що ще більше додає слави Воргрейву, його було і вбито. У церкві стоїть пам'ятник місіс Сарі Хілл, котра заповідала щороку на Великдень ділити один фунт між двома хлопчаками та двома дівчатками, які "завжди в усьому слухалися своїх батьків, ніколи не лаялися, не брехали, не крали і не били вікон". Уявити тільки: відмовитися від усього цього заради п'яти шилінгів на рік! На правду, вони того не варті.
Розповідають, що колись, багато років тому, у місті з'явився хлопчик, котрий справді ніколи нічого такого не робив, принаймні ніхто не міг сказати, що він це робив.