Тільки зараз до Рімо, нарешті, дійшов його зміст. Так. Поки Цинтія поруч — Фелтон практично безпомічний і ініціатива переходить до Рімо. А якщо не вдасться позбутися від головорізів Фелтона і лишитися з ним наодинці, то завжди можна послатися на необхідність поговорити з "татком" віч-на-віч, по-родинному. При цьому може навіть бути присутньою Цинтія, але краще нехай це відбудеться подалі від загадкового будинку "Ламоніка-Тауер", де зненацька зникають стіни, і не можна бути впевненим в будь-чому. Цинтія напевно підтримає прохання поговорити без слуг і помічників Фелтона, які б інакше недоречно стирчали поруч.
Можна запропонувати, наприклад, пообідати в ресторані. Цинтія ж обожнює такі місця. Від неї, щоправда, доведеться потім якось позбутися: КЮРЕ не любить зайвих свідків.
Отут Рімо помітив, що Цинтія тривожно дивиться на нього, наче відчувши щось. Рімо моментально переключився на нейтральні думки, щоб згладити випромінюване біополе, насичене негативними емоціями; Чіун одного разу сказав: "Жінки і корови передчувають наближення небезпеки і дощу".
— Ти якось дивно виглядаєш, милий, — сказала Цинтія. У голосі з'явилася тривожна нотка. Голова схилилася трохи набік, немов вона знайшла на знайомій старій картині новий мазок кисті.
— Щось я нервую, напевно, хвилююся, адже попереду перша зустріч з твоїм батьком, — м'яко сказав Рімо, злегка притискаючись плечем до її плеча й впритул дивлячись в очі, ніжно поцілував дівчину і прошептав: — Що б там відбулося, я все одно люблю тебе.
— Який ти смішний! — відповіла Цинтія. — Татко відразу тебе полюбить, йому просто доведеться це зробити, коли він зрозуміє і побачить, наскільки я щаслива. А я, дійсно, така щаслива! Я почуваю себе красивою, привабливою і бажаною. Раніш я й уявити не могла, що таке взагалі може з мною трапитися.
Цинтія витерла з його губів губну помаду, і таксі зупинилося перед "Ламоніка-Тауер".
— Що ж, люба, підемо познайомимося з твоїм батьком.
— Татко тобі сподобається. Він прекрасно все розуміє. Я зателефонувала йому з Філадельфії і сказала, що незабаром він зустрінеться зі своїм майбутнім зятем. Він був дуже радий, і знаєш, що він мені сказав? "Приїжджайте скоріше, я дуже хочу з ним зустрітися!"
— Так і сказав?
— Саме так. — Цинтія постаралася відтворити голос Фелтона: "Дуже хочу з ним зустрітися".
У голові Рімо пролунав сигнал тривоги. Що Фелтон задумав?
Вийшовши з машини, вони попростували через тротуар до під'їзду. Воротар не впізнав Цинтію і здригнувся, коли вона сказала йому:
— Здраствуй, Чарлі!
Він заморгав і відповів:
— О, міс Цинтія! Я думав, що ви в Бріаркліффі...
— Ні, — привітно відповіла вона.
Вестибуль виявився просторим і вражаючим уяву. Освітлення і вільні лінії сучасного дизайну перепліталися в гармонії кольорів й обрисів. Килим був м'який, але в той же час пружний, тому Рімо здалось, немов він ступає по доглянутому газону. Невидимі кондиціонери безшумно подавали очищене вугільними фільтрами повітря.
— Ні, не сюди! Це не ті ліфти. У нас є свій, спеціальний.
— Звичайно, — буркнув Рімо, — мені треба було відразу зміркувати.
— Ти чимось розсерджений?
— Ні. Не зовсім.
— Розсерджений.
— Ні.
— Ага, ти не припускав, що в нас насправді стільки грошей, а зараз ти зрозумів, що я скажено багата.
— Чому це я повинен переживати через це і сердитися?
— Тому що ти вважаєш, що тебе можуть сприймати як мисливця за приданим.
Щоб не вплутуватися в дискусію, Рімо зволів сказати тільки:
— Ну...
— Давай не будемо більше говорити про це, любий.
Цинтія зайнялася пошуками ключів. Як будь-яка жінка, в суперечці вона виступала відразу за обидва боки і зараз була незадоволена тим, що одна з них зазнала поразки.
— Слухай, це ж ти почала ...
— От! Я ж говорила, що ти злишся!
— Я був спокійний як двадцять дві тонни цементу, але тепер дійсно злюся!
Цинтія м'яко запитала:
— А чому ти кричиш на мене?
Відповіді вона і не очікувала. Із сумочки, нарешті, з'явилися ключі, серед яких був один на срібному ланцюжку. Ключ здався Рімо незвичайним: він не був виштампуваний із плоского шматка металу, а натомість закінчувався циліндриком. Цинтія вставила його в круглий отвір поруч з полірованими металевими дверима ліфту. Рімо згадав, де він бачив точно такий же ключ — на зв'язці, яку він вийняв із замка запалювання набитого трупами "кадилаку".
Цинтія повернула ключ вправо, потримала в такому положенні секунд десять, повернула вліво і знову почекала, а потім вийняла з отвору. Двері ліфта відчинилися. Рімо вперше в житті бачив двері ліфта, що не розсовувалися, а піднімалися нагору.
— Тобі, напевно, цей ліфт здається незвичайним, милий?
— Влучно сказано.
— Розумієш, татко вживає такі, взагалі то дивні, запобіжні заходи, тому що не хоче, щоб у будинок і особливо в наші апартаменти проникали небажані особи. Піднятися до нас можна, тільки якщо тебе запрошували, або якщо в тебе є ключ. Ліфт йде тільки на наш поверх, А оскільки в нас є ключ, нам не доведеться чекати в спеціальній кімнаті.
— Спеціальній кімнаті?
— Так, там звичайно чекають відвідувачі, а Джиммі-дворецький через спеціальне скло — з боку відвідувача воно виглядає як дзеркало — дивиться, хто прийшов. Коли я була маленькою, я один раз це побачила.
Цинтія приставила палець з кільцем до широких грудей Рімо.
— Не думай, будь ласка, що тато такий вже ексцентричний. Йому було так важко, коли вони з мамою розлучились.
— А що відбулося?
— Що ж, раніш або пізніше ти все одно дізнаєшся.
Двері ліфта закрилися за ними, і кабіна безшумно пішла нагору спочатку повільно, потім — все швидше.
— У мами з'явився інший чоловік. Мені тоді було років вісім. Ми з мамою будь-коли не були особливо близькі. Її більше турбувало як вона виглядає, ніж те, як вона поводиться. Один раз тато застав їх, а я в цей час була у вітальні. Він велів їм іти, і вони пішли. З тих пір ми їх будь-коли більше не бачили, а татко став таким дивним. Напевно, тому він постійно намагається відгородити мене від усього, що відбувається навколо.
— Ти хочеш сказати, що саме після цього він і зайнявся установкою всіх цих пристроїв для особистої безпеки?
— Ні, вони, наскільки я пам'ятаю, були і до цього. Але він і раніш був такий чуттєвий, а після цієї історії... Не думай про нього погано. Я його дуже люблю.
— Я повний поваги до такої людини, — відповів Рімо, а потім буденно додав рівним, дуже спокійним тоном: — Максвелл.
— Що?
— Максвелл.
— Що? — спантеличено перепитала Цинтія.
— Ти сказала "Максвелл", хіба ні?
— Ні, звичайно. Мені здалося, що це ти сказав.
— Що сказав?
— Максвелл.
— Будь-коли не чув про якогось Максвелла, а ти?
Цинтія негативно похитала головою і посміхнулася.
— Є такий сорт кави і, по-моєму, марка автомобіля. Чого це ми раптом про це заговорили?
— Уявлення не маю, — сказав, потиснувши плічми, Рімо. Гамбіт вдався, але будь-чого не приніс.
На заняттях у Фолкрофті інструктор змушував його вчитися вимовляти наприкінці будь-якої фрази яке-небудь ім'я або ключове слово. Рімо тоді відповідав інструктору, що це найдурніший із прийомів, про які він коли-небудь чув. Простіше запитати людини навпростець, чи шпигун він.
Пішло роз'яснення, що іноді буває корисно проробляти цей трюк, головне — говорити спокійним буденним тоном, наче просиш у людини сірник. "У цей момент уважно стеж за очима опонента".
Рімо уважно стежив за виразом очей Цинтії, але вони залишилися синіми, ясними і безневинними.
Двері ліфта відкрилися, цього разу опустившись вниз. Цинтія знизала плечима, ілюструючи думку "Ну що з татком поробиш?" Вони опинилися в просторій, заповненій дубовими меблями бібліотеці. З лоджії-патіо, в якій стояла діжка з пальмою, відкривалася панорама Нью-Йорка.
— От ми і вдома, — зраділа Цинтія. — Правда, тут красиво?
Рімо уважно вдивлявся в стіни. Очі шукали або щілинку, або різні відтінки фарби, може бути, висячу не на місці книжкову полицю. Повинно ж щось указувати на те, куди і як зсуваються ці стіни! Ні, нічого.
— Так, — відповів Рімо, — дуже красиво.
— Татко! — крикнула Цинтія. — Ми приїхали!
Рімо подбав зайняти позицію в центрі кімнати, щоб спина знаходилася на рівній відстані від трьох стін і подумав, що дарма він не захопив із собою зброю.
Двері ліфта безшумно піднялися нагору, і вхід цілком злився з білою стіною — єдиною вільною від книжкових полиць. Якби Рімо не знав, що там вхід у ліфт, він би про це будь-що не здогадався. От що мав на увазі Маклірі, коли говорив про стіни, які рухаються... Поруч з невидимим входом у ліфт були справжні двері, швидше за все ведучі в основний ліфт. Той, що виходить з них виявлявся цілком у руках тих, хто користується потаємним ліфтом.
Так що стіни дійсно рухаються.
— Ми в бібліотеці, тату! Ми піднялися на спеціальному ліфті! — знову крикнула Цинтія.
— Йду, дорога! — відповідав гучний сильний голос.
Фелтон увійшов через звичайні двері. Рімо негайно оглянув його оцінюючим поглядом. Середній зріст, але міцно скроєний, з масивною шиєю. Одягнений у сірий костюм. Під пахвою захована кобура. Захована дуже вдало. Плечі піджака були підкладені, дозволяючи тканині звисати досить вільно для того, щоб не випиналася кобура.
Рімо так захопився вивченням Фелтона, що не помітив, як у того від здивування відвисла щелепа.
— Що це таке?! — закричав Фелтон.
Рімо від несподіванки здригнувся й автоматично став в оборонну стійку, перенісши вагу тіла на носки. Але Фелтон, як виявилося, кричав не на Рімо, а, почервонівши від гніву, репетував на свою дочку.
— Що ти із собою зробила? Що ти зробила із собою?!
— Але, тату, — промуркотала Цинтія, підбігла до нього й обійняла за сильні плечі, — так я виглядаю гарніше...
— Ти виглядаєш як вулична дівка! Ти гарна і без цієї погані на губах.
— Я зовсім не схожа на вуличну дівку, я, татку, прекрасно знаю, як вони виглядають.
— Що?! — заревів Фелтон і замахнувся.
Цинтія закрила обличчя руками. Рімо ледве придушив бажання втрутитися і став уважно спостерігати за Фелтоном. Це був прекрасний момент для оцінки супротивника, для того щоб визначити, якими характерними особливостями рухів людина видає свої наміри.
Була така особливість і у Фелтона.