Йому було заборонено навіть в'їжджати в герцогські володіння під страхом шибениці. І раптом він бачить, що до нього їде його світлість герцог власною персоною, а знаючи його жорстокість, нівроку добре перелякався. От він і каже до свого осла:
— Єфе, чи бачиш, он їде його вельможність герцог Люнебурзький. Я вже чую, як мою шию лоскоче мотузка. Але хоч би не кат її полоскотав! Єфе, я волію, щоб тільки полоскотали, а не повісили. Май на увазі, що ми з тобою брати: обидва терпимо злидні, обидва маємо довгі вуха. Подумай, якого ти вірного друга втратиш.
Уленшпігель витер очі, а осел заревів.
І він почав знову:
— Жили ми вкупі, ділили радість і горе. Чи пам'ятаєш, Єфе?
Осел знову почав ревіти, бо дуже був голодний.
— Ти ніколи не забудеш мене, — казав його хазяїн, — бо яка ж дружба може бути міцніша за ту, що радіє спільними радощами і плаче від того самого горя? Лягай на спину, Єфе!
Покірний осел послухався і беркицьнувся на спину, задерши перед герцогом всі чотири копита. Уленшпігель сів хутенько йому на живіт.
Герцог під'їхав ближче.
— Що ти тут робиш? — закричав він. — Хіба не знаєш, що моїм останнім наказом я заборонив тобі під страхом шибениці навіть і ступати своєю брудною ногою на мою землю?
Уленшпігель відповів:
— Змилуйтеся, сеньйоре! Майте милосердя до мене! — Потім, показуючи на осла, додав: — Ви ж добре знаєте, що по праву і закону той вільний і свободний, хто сидить між чотирьох стовпів.
Герцог до нього:
— Геть із моїх володінь, інакше накажу тебе повісити.
— Вельможний пане, — відповів йому Уленшпігель, — я б помчав звідси, як стріла, верхи на флорині, а ще краще — на двох.
— Ах лайдаку, — крикнув герцог, — то ти, не слухаючись мене, ще й насмілюєшся грошей канючити?
— А що ж робити, вельможний пане, я ж не можу їх у вас одібрати!
Герцог дав йому флорин.
— Єфе, вставай і попрощайся з вельможним паном.
Осел устав і заходився ревіти. А потім обидва подалися геть, аж залопотіло.
61
Сооткін і Неле сиділи коло вікна і дивилися на вулицю.
От Сооткін і питає дівчину:
— А що, донечко, чи не йде там мій синок Уленшпігель, чи не видно його де?
— Ні, — відповіла Неле, — ми його не побачимо більше, цього поганця, волоцюгу.
— Неле, — мовила Сооткін, — не сердься на нього, а краще пожалій, він же, бідолаха, тиняється без притулку.
— Чує моє серце, — відказала Неле, — що він знайшов уже десь у далеких світах інший дім, багатший за цей, а може, і якусь вродливу молодичку, а та вже напевне притулила його в себе.
— Коли б то так, я була б щаслива за нього, — мовила Сооткін, — принаймні хоч би посмакував ортоланів.
— Камінням би годувати його, то хутко б прибіг додому, ненажера! — відповіла Неле. Тоді Сооткін засміялась і сказала:
— А чого ж це ти, любонько моя, так розлютилась на нього?
Клаас, що мовчки в'язав в'язки хмизу, озвався з кутка:
— Хіба ж ти не бачиш, що вона без тями закохана в нього?
— Чи ти ба, — мовила Сооткін, — яка хитруха. А мені хоч би слово. То це й справді, любонько, він тобі до вподоби?
— Та не вірте цьому, — заперечила Неле.
— Доброго матимеш чоловіка, — сказав Клаас, — з широкою горлянкою, порожнім шлунком, довгим язиком, чоловіка, що не заробив і грошика власними руками, хоч і митець із флорина зробити гріш, що завжди товчеться по шляхах і тиняється, наче пройдисвіт.
Та Неле, розчервонівшись і розсердившись, гукнула йому:
— А чого ж ви не напутили його на щось краще?
— Ось бач, — мовила Сооткін, — вона вже й плаче. Краще помовчав би, чоловіче.
62
Одного разу Уленшпігель прийшов до Нюрнберга[108] і там видав себе за знаменитого лікаря, зцілителя всіх хвороб, славетного очисника шлунків, неперевершеного приборкувача лихоманки, відомого вимітальника чуми, спритного нищителя корости.
А в лікарні там лежало стільки хворих, що вже не знали, куди їх і класти. Наглядач лікарні, дізнавшись, що прибув Уленшпігель, пішов швиденько до нього і запитав, чи справді він може лікувати всі хвороби.
— Усі, крім останньої, — відповів Уленшпігель, — але як дасте мені двісті флоринів за лікування всіх інших, то я з вас нічогісінько не візьму доти, доки всі хворі не видужають і не покинуть лікарні.
І ось другого дня він прийшов у лікарню з бундючно впевненим і вченим виглядом, обійшов усі палати і, підходячи до кожного хворого, нишком йому казав:
— Заприсягнися мовчати про те, що я тобі скажу. На що ти хворий?
Той відповідав йому і присягався Богом святим мовчати.
— Ну то знай, — казав йому далі Уленшпігель, — завтра я мушу спалити одного з вас, щоб зробити з його попелу чудодійні ліки, якими вилікую решту. А спалений буде той, хто не зможе ходити. Завтра я прийду сюди з наглядачем і знадвору гукну: "Хто не хворий, забирайся додому з манатками!"
Вранці, прийшовши до лікарні, Уленшпігель так і зробив. Усі хворі — і кульгаві, і застуджені, і ядушливі, і ті, що лежали в пропасниці, — всі поквапились вийти. Повилазили навіть такі, що вже років з десять не вставали з ліжка.
Наглядач лікарні запитав їх, чи справді всі вони видужали і можуть ходити.
— Всі, всі, — закричали вони, певні, що одного з них уже палять у дворі.
Тоді Уленшпігель звернувся до наглядача:
— Ну, тепер плати, бо всі вони, бач, вийшли і сказали, що видужали.
Наглядач заплатив йому дві сотні флоринів, і Уленшпігеля тільки й бачили.
А другого дня всі хворі вернулися ще в гіршому стані, ніж учора, крім одного, що видужав на вільному повітрі і, напившись, ходив і гукав по вулицях: "Хай живе славетний лікар Уленшпігель!"
63
Коли ці дві сотні флоринів пішли врозтіч, Уленшпігель дістався до Відня і найнявся до одного стельмаха, який поїдом їв своїх наймитів за те, що вони не вельми надсідалися біля міхів у кузні.
— Що, несила? — завжди кричав він. — Ану не відставай з міхом!
І ось одного разу, коли baes пішов у сад, Уленшпігель зняв один міх, завдав його собі на плечі і пішов услід за хазяїном.
Той вельми здивувався, побачивши його з таким вантажем, та Уленшпігель сказав йому:
— Baes, ви ж самі сказали не відставати з міхом. Чи, може, одного не досить, то я піду за другим?
— Ні, голубе мій, — відрізав baes, — я не казав тобі цього робити, занеси його на місце.
І, щоб помститися за це, він почав з того дня вставати опівночі, будив своїх наймитів і примушував їх працювати.
Наймити стали ремствувати:
— Baes, чого ти будиш нас опівночі?
— Це вже така моя звичка, — відповів їм baes, — не дозволяти наймитам протягом першого тижня залишатися в постелі довше як до півночі.
Назавтра він знову збудив їх опівночі. Уленшпігель, який спав у повітці, взяв свого сінника собі на спину і так і прийшов до кузні.
Baes і питає:
— Ти що, здурів? Нащо тягнеш сінника з собою?
— Така в мене звичка, — відповів Уленшпігель, — першого тижня половину ночі сплю на сінникові, а половину під сінником.
— Ну гаразд, — відповів хазяїн, — але я маю і другу звичку: нахабних наймитів викидаю надвір, хай першого тижня сплять на землі, а другого хоч під землею.
— Згода, у вашому льоху, baes, біля пивних барил, — гукнув Уленшпігель.
64
Покинувши стельмаха і вернувшись у Фландрію, Уленшпігель пішов у науку до одного шевця, який більше любив байдики бити, аніж скніти з шилом у своїй майстерні. Уленшпігель, бачивши, як він чи не всоте наміряється шмигонути надвір, запитав його, які кроїти черевики.
— Крій і на великі, й на середні ноги, щоб кожному, хто веде за собою худобину, велику чи малу, було саме враз.
— Тоді гаразд, — відповів Уленшпігель.
Коли швець вийшов, Уленшпігель накроїв таких черевиків, що годилися хіба кобилам, віслюкам, телицям, свиням, вівцям.
Вернувшись у майстерню і побачивши, що вся шкіра порізана на шматки, baes крикнув:
— Що ж ти наробив, негідний партачу?
— Те, що ви мені сказали, — відповів Уленшпігель.
— Я наказав тобі, — гримнув baes, — викроїти черевики, в яких добре було б ходити всім, хто водить биків, свиней, баранів, а те, що ти викроїв, годиться хіба на ноги самій скотині.
Уленшпігель відповів:
— Baes, в ту пору, коли всі тварини паруються, хто ж кого веде за собою, як не свиня кнура, віслючка осла, телиця бика, вівця барана?
По такій розмові йому показали на двері, і він знову залишився без притулку.
65
Настав квітень. Спочатку було тепло, а потім добре підмерзло, і небо стало сіре, як поминальний день. Давно вже минули три роки Уленшпігелевого вигнання, і Неле кожного дня виглядала свого друга. "Лишенько, — бідкалась вона, — приб'є мороз і грушевий цвіт, і жасминовий, і всі бідолашні рослиночки, що, довірившись лагідному теплу, передчасно розкрили свої квіточки. Он уже падають сніжинки на дорогу. Снігом засипає і моє бідне серце. Де ж воно, те лагідне проміння, що грало на веселих обличчях, освітлювало червоні дахи, палало на віконних шибках? Чому не гріє землю й небо, пташок і комах? Ах, і я тепер вдень і вночі мерзну від смутку і довгого чекання. Де ж ти, Уленшпігелю, друже мій?"
66
А тим часом Уленшпігель дістався до Рене у Фландрії і хоч був голодний і спраглий, але не журився й намагався смішити людей, щоб дали шматок хліба. Та не щастило йому, і люди байдуже проходили мимо, нічого не давши.
Було холодно: то дощем мочило, то снігом і градом сікло спину мандрівникові. Йому аж слина текла з рота, коли він, проходячи селом, бачив, як собака під тином гризе кістку. Він дуже хотів би заробити хоч флорин, та не знав, як цього флорина заманити в гаманець.
Він шукав їх угорі — і бачив голубів, що з даху голубника ронили на дорогу білі кружечки, але то були не флорини. Він шукав їх і долі на шляху, та флорини не ростуть на дорозі.
Поглянув він і праворуч, та побачив там лише важку хмару, що сунула по небу, як величезна лійка, але він знав: хоч із неї і лине, та не флоринами.
Поглянув він і ліворуч — там стояв без діла нікому не потрібний величезний дикий каштан.
— Ах, — зітхнув він, — чому не ростуть на ньому флорини? Ото було б дерево!
Раптом велетенську хмару прорвало і з неї на спину йому сипонув град, наче тверде каміння.
— Ой леле! — крикнув він. — Як же боляче! Таке каміння жбурляють тільки в бродячих собак!
І він побіг.
— Це ж не моя вина, що я не маю ні палацу, ні куреня, щоб захистити своє бідолашне тіло. Ох і немилосердний же град, він твердий, наче ядра. Ні, це не моя вина, що я тиняюсь по світі в цьому лахмітті, така моя вдача.