Йому вдавалося бачити дріаду в зеленій сутіні гаю. На м'якому піску бухти він не раз знаходив сліди перетинчастих лап хитрого тритона, а якось весло його галери зачепило гребінчасту спину істоти, яка нічим, крім оманливої зовнішності, не різнилася від нього самого. У хвилях він помічав лиця з високим лобом людини над пащею риби. Він чув тупіт кентавра, сміх фавнів. Він знав напевно, що в піні моря біля берегів, порізаних затоками, народжуються тіла богинь, доньок Океану.
Цей чоловік нічого не знав лише про чудеса. Все було природно і просто — земля населена живими істотами, як небо зорями. Бик міг виявитися богом, якому просто забаг-лося явитися в личині тріумфуючої плоті. Найрозумніше тут було відвернутися, щоб не виказати погану цікавість. Товстий вуж, що ліниво відповз за каміння, міг повернутися старцем у доброзичливих зморшках усмішки — вдай, що не здогадався, не вловив таїну метаморфози. В крикові ворона звучала пересторога, а політ шуліки заховував у собі пророцтво для доль не одного смертного, а цілого народу.
Рідна гавань пришельця, гори звичних йому обрисів, долину, пагорби населяли, крім звичайних, і особливі єства. Тут, у новому місці, теж, напевно, жили свої боги, герої, видива. Треба бути уважним та обережним, аби не образити одних, не скривдити інших.
Десь мирно, по-домашньому, гавкає собака. А ось в гаю вічнозелених дубів кам'яниці з двома колонами. Легко здогадатися — одна на честь Європи, друга — її сестри. З крутого берега видно воду, що нагадує велике розповня великої ріки. А за нею — земля, що має ім'я жінки — Азія. Тут закінчилась країна Європи. Внизу біля моря чекає човен.
Пора принести жертву місцевим богам, і подорожанин, зайшовши в скромний храм Босфора, схиляється перед олтарем. Жрець чи рибалка приносить півня, голуба, можливо,— рибу. Полум'я відносить із собою запах жертви, яким втішаються боги і насичуються тіні героїв. Господар і гість по-братському ділять між собою жертовне м'ясо, бо за тих часів войовничий палестинський бог, обмежуючись владою над єдиним нечисленним народом, ще не встиг викликати нетерпимість в інших. Інші боги, між котрими деякі були далеко кровожерніші за Єдиного Всевишнього, менше за нього боялися суперників.
У дарунок храмові подорожанин приносив срібне кружальце, шматок бронзи чи заліза або ще щось. Боги беруть данину від достатку людей, а речі міняють ціну. Змінюються і боги в плині ріки часу. Здається тільки, що ніколи не змінювалися імена двох жінок-сестер —Європи й Азії. Кілька звуків у незгасній пам'яті про єдність людей-потом-ків. Імена померлих не можна змінити.
Рідко хто покидає огнище і богів огнища через саму тільки цікавість.
Жрець і подорожанин, віддавши належне покровителям, обмінюються корисними відомостями. Звучали слова, що означали льон, шкури, олію, зерно, амбру, сало... Тривожна радість мандрівника поєднувалася з думками про вигоду торгівлі.
В світі, населеному видіннями та богами, так само треба знати ціни речей і вигоди обміну.
Коли елліни попрохали Аполлона Дельфійського вказати місце для нової колонії, бог відповів:
— Навпроти помешкання сліпців.
Тоді на азійському березі вже осіли в містечку Халкедо-ні вихідці з Мегари. Вони "прогледіли" прекрасну бухту на протилежному європейському березі, згодом названу Золотим Рогом.
Не будемо піддавати сумнівові оповіді далеких днів...
Вдало сівши на торгових шляхах, Візантія, володарка природного порту, заслужено названого Золотим, швидко затьмарила Халкедон. Гаєві священних кипарисів на пагорбі довелося поступитися своїм місцем акрополю-фортеці, схрону монет, товарів і — богів.
Далекосяжно обравши краще місто Сходу для нової столиці, імператор Костянтин, наслідуючи Ромула, сам визначив лінію нової міської стіни. Визначив не плугом, як, за переказом, Ромул визначив кордон майбутнього Рима, а списом, на відстані сорока стадій від кінця півострова. Незабаром стіні довелося відступити ще на шість стадій.
Не стало ходу випадковим мандрівникам —Європу розлучили з Азією. Сто сорок бойових веж захищали стіну, що оперезала перешийок. Вісімдесят веж охороняли стіну, яка закривала місто від моря. Ці вежі були поставлені не так тісно, як на суходолі,— лише там, де, на думку стратегів, можлива висадка ворога. Хочеш миру — готуйся до війни. Моря води витекли з того дня, коли хтось перший сказав ці слова. Багато років було й іншим словам: "людина людині — вовк",— коли зводилися візантійські мури.
Ставши Другим Римом, стара Візантія перебудовувалася. Споруджувалися арки для нових акведуків, що мали поїти нові цистерни, які вступали в суперництво з мандра-кіями 1 нових портів. На кінці півострова стала фортеця Влади — Священний Палатій базилевсів. Зібрання палаців і храмів, з'єднаних критими переходами, будинків сторожових військ, жител вибраних сановників, складів, садів. Також помешкань прислуги й челядників, грубих і тісних, як осині щільники, кухонь, спалень для гостей, стаєнь простих і стаєнь розкішних, сховищ явної і прихованої скарбниць, льохів і в'язниць поряд з льохами та під льохами — всього, що потрібне Священному Палатію, щоб діяти, їсти, пити і спати на користь імперії і за етикетом, який личив Божественним і Єдиним владикам імперії.
Костянтин і перші базилевси зобов'язували знатних людей переселятися в Другий Рим. Простим людям було наобіцяно дармовий хліб, легке життя, щоденні розваги іподрому і театрів. На час бализевса Юстиніана Візантія вміщала до ста міріадів жителів — майже один мільйон підданих, ра&ом з рабами.
Особливо багато зусиль було докладено, щоб прикрасити Другий Рим. Уся імперія цілком добровільно, як це буває в імперіях, виконувала суворі едикти улюблених базилевсів. У Візантію з Італії, Еллади, Єгипту та інших провінцій пливли колони, ошліфовані плити порфирів, сиєнітів, базальту, мармуру всіх кольорів. А що й казати про статуї, їхня краса, іноді уникнувши сокир фанатиків-християн, зваблювала християнських владик. Громадська думка знешкодила мармур. Зайшло й далі: християнки, легковажні в спілкуванні з чоловіками, остерігалися цнотливої статуї язичниці Венери. Кожен візантієць знав, що якось вітер грубо зірвав сукню з розбещеної родички однієї
1 Мандракій — буквально: загін для овець, кошара. Це слово було вжито для визначення закритих портів, для замкнутих штучними молами акваторій.
з базилис, яка необачно пройшла на небезпечно близькій відстані від колишньої богині кохання.
Та — при всій стійкості традицій — люди забудькуваті. Тезей і Геркулеси перейменовувалися в Георгія, переможця дракона. Нерозлучні Кастор і Поллукс — у святих лікарів Кузьму та Даміана, а Діоніс — у святого Діонісія. Явився святий Вакхій, тезко веселого бога вина. Аполлон на колісниці Зари підійшов для пророка Іллі, живим узятого на небо.
Відбувалися необхідні переробки статуй, зрізались атрибути богів, усі ці нечистиві грона винограду, ліри, дрючки... Підпсуті місця на мармурі, як і старі легенди, відшліфовувалися по-новому. Дещо перероблялося на залізних кріпленнях. І коли штифти, розбухнувши від іржі, скидали добавки, звичка була вже створена.
2
У перші дні правління базилевса Лева Першого троє молодих людей разом з багатьма іншими прийшли у Візантію по щастя. За місцем народження були вони іллірійці, що ж до племені, то вони цим і самі не цікавилися, як дрібницею, що не мала ніякого значення в імперії. Говорили вони діалектом, поширеним між зовсім далекими від освіти землеробами, смішним, та все ж зрозумілим для основного населення багатомовної Візантії, де панувала мова і писемність еллінів.
Старшому з них, Юстину, було, як він сам вважав, років двадцять два, двоє інших вважали себе молодшими. Всім їм в однаковій мірі стало осоружним життя в праці та безпросвітних злиднях. Юстину вдалося прихопити з собою кожушину з кислих овечих шкур, запасся він і дрючком на випадок зустрічі із звіром — людина жебракові не страшна — та вкрав з батьківської комори трохи хліба, щоб було хоч на перші дні. Та й хліб був землистий, колючий від невідвіяної полови, перероблений з розмочених сухарів з домішком жмені свіжого борошна для в'язкості. Не благословення — прокляття батьків супроводжувало сина в дорогу. Силачем виріс, спина пряма, руками вола скрутить, та обдурив, покинув старих беззахисними перед нещасною немічністю, під різкою здирника податків. Не сподіватись йому на щастя. Сам Христос сказав, що лише і ому, хто шанує батька й матір своїх, бог пошле благо земне і довговічне життя.
В гірських місцях не тільки люди — і звірі ходять не там, де бажалось би, і звичайно, не прямо, а раз назавжди скоряючись горам. Стежиною, яка й сьогодні веде людину з одного хребта на другий, ходили люди тисячоліття тому. І так само, як і тоді, дорога чудова для того, для кого вона новина і — якщо попереду світить надія. Двадцять п'ять днів ходи для людини без ноші відмежовували Юстина від Візантії. Потреба добувати харч робила дорогу довшою. Для невибагливих людей усе годилося. Вкрадена вівця чи коза були сущим благословенням божим. Найнявшись на три-чотири дні вергати каміння, бродяги убезпечували себе на тиждень.
Шукачі удачі знали велику різницю між військами пала-тійськйми, розташованими в Другому Римі, та військами провінційними, що охороняли кордони імперії. Щоб найнятися в провінційний загін, не треба було плуганитися так далеко. Але на кордоні гірше платили. А випадків утратити руку чи ногу траплялося більше, ніж бажано для розумного чоловіка.
Візантія приголомшила пришельців. Вони боязко бродили побіля Палатія, не зважуючись наблизитися, вони страждали, відчуваючи свою убогість, їх мучило незрозуміле розчарування. В страшному місті вони не ризикували красти, хоча для того, здавалось, варто було тільки простягнути руку. На третій день вкрай зголоднілий Юстин, вкравшись у'почет якогось патрикія, зважився влізти в Палатій.
Юстин повернувся уже в сутінках, коли товариші встигли в думках поховати його. Юстин не лише був ситий, а й благодійницьки повелів товаришам рушати за ним. З цього часу про дальшу долю його супутників нічого не відомо, що зовсім не означає, ніби з ними прилучилося лихо. Просто з багатьох існувань збереглися описи тільки видатних.
Високий на зріст, із статурою і могутньою, і красивою, з приємним обличчям, Юстин був зарахований до пала-тійського війська.