Замість Лаккі тепер працює Нольді-Орхідейник; він приїхав нібито із Золотурна, а кар'єру зробив у Франкфурті. Живе куди твоє діло, його дівчатка тепер носять орхідеї, поліція шаленіє, однак орхідеї ж не заборониш. Одну базельську юристку, що переходила о першій ночі через вулицю в Бельвю з орхідеєю на блузці,— вона поверталася з телебачення після дискусії про жіноче право голосу,— затримали, у неї не було з собою ніякого посвідчення, дійшло до нечуваного скандалу, і поліція та її начальник — цей через своє невдале спростування — виставили себе на посміховище. Нольді-Орхідейник має необмежену владу, а тепер він ще й узяв собі адвоката, Віхерте-на, одного з найавторитетніших наших юристів. Віхертен має намір виступити із соціальних міркувань за право тих жінок, котрі, зрештою, платять, як і всі, податки, й клопочеться про відкриття масажних салонів. Мені самому Нольді-Орхідейник натякнув, нібито я з "моєю поведінкою" для такого діла вже непридатний, але він, мовляв, не дасть мені впасти, це його борг перед Лаккі, я, каже, вже мав розмову зі своїм, як він любить висловлюватись, "персоналом", одне слово, поки що я можу сидіти в "Часинці", начальник поліції теж мене більш не турбував, тепер, здається, нікого вже не цікавить, як опинилися на тому світі Лаккі з Маркізом, а так і не розслідуване вбивство Дафни кануло в забуття. Отож я хоч і не сутенер, а все ж утриманець. Коли в "Часинці" у мене питають адреси, я даю їх, не вимагаючи грошей, і відвідувачі (переважно літні чоловіки) віддячують мені порцією віскі — просто такий собі благородний, звичайний людський жест. Це щоб якось пояснити мій нетверезий стан, почерк і поквапність. Бо коли я побачив телеграму від Колера, то, щцро кажучи, спершу обійшов "точки", якось дістався назад на Шпігельгассе й тепер, через двадцять годин, сиджу в себе за столом. На щастя, при мені ще знайшлася — на мій подив! — пляшечка "Джонні Уокера". О, я саме згадав про зубного лікаря з Ту на, він розшукав мене в "Часинці", і я познайомив його в "Монако" з Гізеллою; виходить, я повернувся з "Монако", а не з "Часинки", як, мабуть, написав вище,— адже я мушу тепер поспішати і не маю часу ані перечитати написане, ані як слід подумати; пляшку "Джонні Уокера" я заробив, а Гізеллі зубний лікар не сподобався, вона аж перелякалась, бо він повиймав з рота (за другою пляшкою) свої щелепи, спочатку верхню, а потім нижню,— він їх зробив собі сам, навіть показав нам на верхній, ліворуч від зуба мудрості, свої ініціали "Ц.В.",— а тоді взяв щелепи в руки, клацнув ними й потягся до Гізелли, щоб "укусити" її за груди, а в Гіндельмана за сусіднім столом від сміху аж сльози покотилися на черево, особливо коли щелепи випали в лікаря з рук під стіл, та не під наш, а залетіли аж під Гіндельманів, де той сидів із Мерілін, однією новенькою з Ольтена, з того самого, що й Нольді-Орхідейник, ба ні, із Золотурна — чи все ж таки з Ольтена? — одне слово, після цього зубний лікар поліз навкарачки шукати свої щелепи, адже їх ніхто не хотів підняти — кожен тільки намагався відсунути ногами далі під сусідній столик. Кінець кінцем Гізелла таки пішла з тим лікарем, а ми так зареготалися, що стало вже пізно, і я одержав свій "Джонні Уокер". А Гіндельманове гигикання дратувало мене через те, що в суді над Колером він надто вже нікчемно представляв обвинувачення. У суді, а не в касаційному суді. Всі сподівалися, що Штюссі-Лойпін візьме курс на касаційний суд, одначе той приголомшив усіх своєю заявою до міністерства юстиції. Почесний доктор Ісаак Колер, писав Штюссі-Лойпін, ніколи не признавався, що застрелив у ресторані "Театральний" професора-германіста Адольфа Вінтера. За таких обставин, коли підсудний заперечує свій злочин, самих тверджень свідків не досить, свідки теж можуть помилятися. Тому справу Колера має розглядати суд присяжних, а не верховний суд кантону. Зважаючи на це, потрібно зробити, мовляв, усе можливе з погляду юриспруденції і законності, щоб визнати колишній вирок недійсним і передати справу Колера, як це й належить, на розгляд суду присяжних. Внаслідок заяви Штюссі-Лойпіна у міністерстві юстиції заходилися гарячково переглядати акти та протоколи, і в них, на превеликий жах міністра Мозеса Шпрюнгліна, справді не знайшли визнання підсудним своєї вини — просто за таке визнання прийняли були філософські просторікування Колера. Це призвело до того, що міністр юстиції передчасно спррвадив на пенсію голову кантонального суду Єгерленера й усипав перцю чотирьом членам суду та прокуророві Єммерліну, а тоді передав справу Колера до суду присяжних (з погляду права акція трохи необачна). Єммерлін оскаженів, проте це нічого не допомогло: його скарга до федерального суду була відхилена майже із сенсаційною поквапністю — так би мовити, спішно (безпрецедентний випадок у роботі цієї установи, яка через перевантаженість працює як мокре горить); одне слово, повторне слухання справи Колера почалося вже в квітні 1957 року. Єммерлін не здавався, він і цього разу захотів представляти обвинувачення, однак Штюссі-Лойпін послався на те, що прокурор тепер зацікавлений у наслідках суду, і відхилив його кандидатуру. Єммерлін упирався, мов чорт, і здався аж після того, як почув, що Штюссі-Лойпін виставив свідком і Лінгарда. Звичайно, Фойзерові теж було б важко змагатися зі Штюссі-Лойпіном, до того ж я оце пригадав, що ще не розповів і про сам суд, а також про ту сумну роль, яку в ньому відіграв начальник поліції, заявивши, нібито не бачив, як Колер стріляв,— він це, мовляв, тільки припустив. А Штюссі-Лойпін узагалі натиснув на всі педалі. Він діяв блискуче, що правда, то правда. Запрошені свідки висловлювали такі суперечливі твердження, що присяжні засідателі раз у раз мало не пирхали зо сміху, а публіка в залі від утіхи аж вищала. Револьвера, як відомо, так і не знайшли, і цю карту Штюссі-Лойпін викинув після зауваження про те, що попередній суд на таку важливу обставину не звернув уваги, тому не було corpus delicti2, і вже це — підстава для того, щоб Колера, з огляду на брак доказів, виправдати. Та помалу Штюссі-Лойпін звернув усю підозру на Бенно, який тоді був у "Театральному",— все ж таки колишній чемпіон Швейцарії у стрільбі з пістолета, власник колекції револьверів (за словами Лінгарда, доктор, у зв'язку із своїм скрутним фінансовим становищем, хоче ту колекцію продати). Залою прокотилося шепотіння. А коли Штюссі-Лойпін натякнув на сварку між доктором Бенно та професором Вінтером, усі зрозуміли, що без допиту Бенно не обійдеться, і нетерпляче ждали його свідчень. Однак доктор Бенно на суд при-сяжних не з'явився. Я шукав його вже кілька днів. Я був сповнений рішучості взяти на себе, як і обіцяв Штюссі-Лойпіну, його захист, але для цього мені потрібна була від Бенно інформація, яку я міг би використати проти Колера. Проте навіть в "Ушесті" про доктора ніхто нічого не знав. Фойхтлінг висловив припущення, що той сховався в Дафни — дівчина, мовляв, добра душа й не кидає в біді колишніх своїх коханців; кілька днів тому такий собі Єміль Є., представник фірми, що виробляє дезодоранти, залишив у Дафни всю свою місячну платню, але в нього склалося враження, ніби в квартирі на Аврора-штрассе вони були не самі. Та Бенно як у воду впав. Дехто вже казав, що він утік. Підняли на ноги поліцію, залучили Інтерпол, закрутилася майже така сама веремія, як під час арешту Колера. Дафна теж завдала клопоту: вона зажадала судового рішення на обшук її квартири, а коли другого дня вранці Ільзе Фройде переступила поріг мого кабінету на Цельтвег, хвацький фехтувальник і влучний стрілець висів на люстрі, погойдуючись від протягу,— вікно стояло навстіж, а двері Ільзе теж не причинила. Бенно мав ключа від колишнього свого кабінету й тепер скористався моїм столом, що колись належав йому, а я тим часом шукав його в Дафни (від мене ще кілька днів пахло всілякими екстрактами, що їх Еміль Е., представник фірми, яка виробляла дезодоранти...). Може, саме через це я так неохоче й пишу про той суд. Якби Бенно не випередив своїм самогубством Штюссі-Лойпіна, той напевно влаштував би Дафні допит, дівчина згадала б про наші з нею відновлені зв'язки, і це почула б Елен. А так самогубство доктора всі витлумачили як визнання ним власної вини, і почесного доктора Ісаака Колера суд з блиском та славою виправдав. Коли кантональний радник, виходячи із зали, порівнявся зі мною, він зупинивсь, поглянув на мене своїми холодними, бездушними очима й сказав: "Те, що тут сталося,— жалюгідний наслідок вашої матеріальної скрути. Господи, тепер мені зрозуміло, чого ви не прийшли до мене, а передали матеріали Штюссі-Лойпіну! А той узяв і влаштував оцю жахливу комедію з правосуддям. Виправдання! Чорт забирай, та мені гидко було стояти таким собі невинним ягням. Я — і невинне ягня!" А потім Колер промовив фразу, яка допекла мене до живого і завдяки якій я збагнув, що мій обов'язок — застрелити його, бо хтось же та має відновити справедливість, коли ми не хочемо, щоб вона цілком і назавжди обернулася на фарс. А сказав Колер таке: "Якби ви не продали були папери Штюссі-Лойпіну, то Бенно й без суду опинився б на люстрі". А тоді як стусоне мене, мов собаку,— я аж поточився на Мокка, що стояв позад мене (той поправив у жилетній кишені свій слуховий апарат і тільки гмукнув). Нарешті Колер пішов. Перемогу святкували в приміщенні корпорації "Мурашка". Вітальна промова гекзаметром голови міської общинної ради, далі — відліт Колера до Австралії, а я примчав з револьвером до аеропорту надто пізно. Цю історію в нас знають. Відтоді минуло вже півтора року, і знов настала осінь. Коли що — завжди осінь. Боже ж мій, знов я напився, мій почерк, боюся, скоро вже ніхто й не прочитає, а вже одинадцята ранку, лишається ще тридцять п'ять годин і п'ятнадцять хвилин, і якщо я жлуктатиму й далі, це скінчиться катастрофою. Якби Елен мене й досі любила, це був би жах — смертний вирок мені. Я можу тільки запевнити, що любив її, а може, люблю ще й тепер, хоч вона й спить з отам дідуганом Штюссі-Лойпіном, а днями я бачив її з Фрідлі, він обіймав її за плечі, так ніби вона вже давно його власність, та мені до цього, зрештою, байдуже.