На узвозі стомлені коні перейшли на клус і зрештою спинилися самі.
"Коли я їх стримав,— розповідав Свізін у Тімоті,— вона сиділа спокійна, як і я. Слово честі! Їй наче байдуже було, скрутить вона собі в'язи чи ні! Що воно за знак? Чому вона сказала: "А мені байдуже, попаду я додому чи ні!"— Спершися на свій ціпок і витягнувши шию, він прохрипів, нажахавши місіс Смолл.— Та й не диво, маючи такого чоловіка, як цей сухар Сомс!"
Свізін і на мить не замислився над тим, що діялося з Босіні, коли він залишився сам після їхнього від'їзду: може, він вештався там, наче той цуцик, з яким порівняв його Свізін, пішов до гайка, де й досі буяла весна, де й досі вдалині кувала зозуля, пішов, притискаючи до уст її хусточку, пахощі, якої зливалися з духом чебрецю й м'яти. Пішов, несучи в серці такий нестерпний, такий пекучий біль, що мало не розридався серед гаю. Хтозна, що діялося з тим молодиком. Сказати правду, Свізін зовсім про нього забув, поки дістався до Тімоті.
IV. ДЖЕЙМС ЇДЕ ПЕРЕКОНАТИСЯ НА ВЛАСНІ ОЧІ
Той, хто не знає, що таке форсайтівська біржа, навряд чи зміг би передбачити, якого переполоху наробила Айріні, з'їздивши на будівництво.
Коли Свізін детально розповів у Тімоті, що сталося під час тієї пам'ятної поїздки, все те переповіли Джун — з крихтою цікавості, з дрібкою ледь відчутної зловтіхи, але щиро бажаючи їй добра.
— Страх, та й годі, голубонько!— закінчила тітонька Джулі.— Каже, не хоче вертатися додому. Як це розуміти?
Прикра була та розповідь для дівчини. Вона вислухала її, болісно паленіючи, а тоді раптом попрощалася, швидко потиснувши тітонькам руки.
— Як нечемно!— сказала місіс Смолл тітоньці Гестер, коли Джун пішла.
Те, як Джун сприйняла цю новину витлумачили відповідним чином. Вона була вражена. Тож щось тут, мабуть, не гаразд. Дивно! Вони з Айріні були такі близькі подруги!
Все це збігалося з чутками й натяками, які вже давненько ходили серед Форсайтів. Згадали те, що Юфімія бачила в театрі. Містер Босіні вчащає до Сомса? Он як! Ну, звичайно, він приходить у справах — з приводу будівництва! Ані слова відверто. Лише при найбільшій, найнагальнішій потребі на форсайтівській біржі щось говорилося відверто. Машина була дуже добре відрегульована: хай тільки хтось робив найменший натяк, висловлював мимохідь жаль чи сумнів, і душа родини — така співчутлива — починала бриніти. Жоден Форсайт не хотів, щоб це бриніння заподіяло кому-небудь яку шкоду; навпаки, всі вони керувалися найкращими намірами, знаючи, що кожен член родини вкладає свою частку в родинну душу.
І всі ці плітки породжувала доброзичливість; часто-густо вона спонукала Форсайтів, які додержували світських звичаїв, робити візити милосердя — приносячи розраду страдникам, відвідувачі тішилися думкою, що хтось інший страждає від лиха, від якого самі вони не страждають. Сказати правду, спонукало їх бажання поширити цікаву новину, бажання, яке повсякчас надихає нашу пресу і яке примусило Джеймса звіритися місіс Септімус, місіс Септімус Ніколасовим дітям, Ніколасових дітей комусь іншому і так далі. Великий клас, до якого прилучилися Форсайти, вимагав від них великої відвертості і ще більшої стриманості. Таке поєднання забезпечувало їм право бути членом цього класу.
Багато хто з молодших Форсайтів цілком природно вважав, що негарно стромляти носа в чужі справи, і відкрито заявляв про це, але невидимі магнетичні струми родинних пересудів були такі потужні, що вони мимоволі знали все одне про одного. Опиратися тим струмам була марна справа.
Один з них (молодий Роджер) зробив був героїчну спробу визволити юне покоління, назвавши Тімоті "старим луб'ям". Але зухвальство його окошилося на ньому самому; ті слова в дуже делікатній формі внесли у вуха тітоньці Джулі, вона, шокована, повторила їх місіс Роджер, і від неї вони знову вернулися до молодого Роджера.
Зрештою, всі знали, що лиха зазнають лише ті, хто чинить негарно; наприклад, Джордж, який програв у більярд стільки грошей; чи сам молодий Роджер, що мало не зв'язав себе шлюбом із дівчиною, з якою, подейкували, він уже перебував у близьких стосунках, чи та ж таки Айріні, що, як усі гадали, хоч про це й не говорилося, ступила на слизьке.
Вивідувати чужі таємниці було не тільки приємно, а й корисно. Чимало годин у домі Тімоті на Бейзвотер-род збігли швидко за тим вивідуванням, чимало годин, що інакше здалися б трьом його мешканцям порожніми й нескінченно довгими; а таких домів, як Тімоті, було в Лондоні сотні — домів, де бездіяльно доживали віку забезпечені люди, що самі вже вийшли з боротьби і шукають життєвого стимулу в боротьбі інших.
Якби не втіха від родинних пересудів, ті троє почували б себе дуже самотньо. Поголоски й чутки, плітки, домисли були їм милі й дорогі, мов ті ненароджені діти, що їхнього щебету братові й сестрам так і не довелося почути. Тішачись балачками, вони наче бавили рідних дітей і онуків, за якими так спрагли їхні чутливі серця. Бо хоч ніхто не може напевно твердити, що серце Тімоті спрагло, а проте коли у когось із Форсайтів народжувалася дитина, він був наче сам не свій.
Тож даремно молодий Роджер казав на нього "старе луб'я", а Юфімія, сплескуючи руками, вигукувала: "Ото ще мені та трійця!" — і заходилася беззвучним сміхом, раз у раз повискуючи. Даремно, і не дуже гарно так робити.
На цій стадії ситуація могла видатися, особливо для форсайтівського ока, незвичайною,— ба навіть "неможливою", але, з огляду на деякі факти, в ній, зрештою, не було нічого незвичайного.
Форсайти дечого не взяли до уваги.
Передусім, позвикавши до безпеки злагідного шлюбного життя, вони забули, що кохання не теплична квітка, а дика рослина, породжена дощовою ніччю, породжена сонячною годиною з дикого сім'я, що його дикий вітер заніс край дороги. Коли ця дика рослина випадково зацвіте в нашому саду, ми називаємо її квіткою, а коли вона зацвіте за огорожею, ми називаємо її бур'яном; та хоч яку їй дати назву, її пахощі й барви завжди будуть дикі!
До того ж — факти й цифри їхнього життєвого досвіду заважали усвідомити цю істину — мало хто з Форсайтів розумів, що коли сходить ця дика рослина, чоловіки й жінки злітаються на блідий вогник її цвіту, наче нічні метелики.
Прикра історія з молодим Джоліоном одійшла в минуле, тож у Форсайтів знову відродився погляд, що люди їхнього становища не стануть рвати тієї квітки поза огорожею і що їм належить одбувати кохання, як кір,— своєчасно і раз назавжди, лікуючи його законним шлюбом, точнісінько, як лікують кір благодійною сумішшю меду й масла.
Дивні чутки про Босіні й місіс Сомс, що ширилися між Форсайтами, найдужче вразили Джеймса. Джеймс уже давно забув, як свого часу він, довготелесий блідий молодик з рудуватими баками, упадав за Емілі. Він давно забув будиночок поблизу Мейфера [7], де провів перші дні подружнього життя; або, точніше, забув перші дні, а не будиночок: Форсайт ніколи не забуде будинку — згодом він продав його, діставши чотириста фунтів чистого зиску.
Він давно забув ті часи, сповнені надій, побоювань і сумнівів щодо того, чи розважливо він чинить (бо гарненька Емілі не мала грошей, а сам він тоді заробляв лише тисячу фунтів на рік), і той дивний непереможний потяг, який охопив його з такою силою, що він ладен був умерти, коли не одружиться з цією дівчиною із прегарними русявими косами, скрученими вузлом на потилиці, із прегарними руками, що виступали з корсажа, який щільно облягав її груди, і прегарним станом, захованим у клітці широчезного криноліна.
Джеймс пройшов крізь вогонь, але він пройшов і крізь потік років, який гасить той вогонь; він зазнав найгіршої втрати — забув, що таке кохання.
Забув! Забув так давно, аж забув навіть, що він усе те забув.
І ось до нього дійшла чутка про синову дружину, чутка невиразна, наче тінь, що ховається серед видимих, відчутних на дотик речей, туманна, загадкова, мов привид, і, подібно до привида, вона навівала незбагненний жах.
Джеймс спробував усвідомити її реальність, та це було однаково, що уявити себе жертвою однієї з тих трагічних пригод, про які він щодня читав у вечірній газеті. Він просто не міг цьому повірити. То все пусте. Плещуть люди знічев'я. Стосунки у неї з Сомсом не зовсім добрі, але вона жінка хороша, так, хороша!
Як то властиво переважній більшості чоловіків, Джеймс залюбки смакував скандальні чутки і, буваючи в товаристві, частенько, наче між іншим, казав, облизуючи губи: "Еге ж, еге, вона з молодим Дайсоном. Я чув, вони у Монте-Карло!"
Але йому ніколи й на думку не спадало замислитися над подібною історією,— над її минулим, сучасним і майбутнім. Він не усвідомлював, як дорого вона коштувала її учасникам, скільки мук завдала і скільки принесла радощів, яка фатальна невигойна трагедія ховалася за цілковито оголеними, часом бридкими, та загалом пікантними фактами, що впадали йому в око. Він ніколи не ганьбив і не хвалив злочинних коханців, не робив з їхньої історії ані висновків, ані будь-яких узагальнень; він тільки жадібно слухав поговори і сам їх переказував, відчуваючи від того велике задоволення, мов від чарки хересу або гіркої настоянки, випитої перед обідом.
Та тепер, коли самого Джеймса торкнувся поговір — чи скоріше перший його подих,— він відчув себе наче в густому тумані, що слизьким смородом ліз йому до рота, забиваючи дух.
Скандал! Може вибухнути скандал!
Лише повторюючи це слово, Джеймс міг зосередитись на ньому й осмислити його. Він уже забув ті почування, без яких годі зрозуміти вагу таких подій, як вони розвиваються й до чого призводять; він не спроможний був збагнути, що заради пристрасті люди здатні на ризик.
Смішно було навіть подумати, що серед його знайомих, які день у день ходять до Сіті за своїм звичайним ділом, а у вільний час купують акції і будинки, обідають і, може, навіть грають у карти, що серед них є хоч один, ладний ризикнути заради такого незрозумілого, такого туманного поняття, як пристрасть.
Пристрасть! Авжеж, йому доводилось про неї чувати, і такі приписи, як "Молодому чоловікові й молодій жінці не можна залишатися сам на сам", закарбувалися у нього в пам'яті, мов паралелі на географічній карті (коли йдеться про "життєві факти", Форсайти виявляють витончений реалістичний смак), але все інше він розглядав тільки крізь призму страшного слова "скандал".
Та ні, це неправда; цього не може бути.