Підманули Галю, забрали з собою...
При цьому він диригує підспівувачами, підморгує і невдо-волено морщиться, коли хто фальшивить.
У критому кузові на лавці спиною до кабіни сидять колеги Добренького: два похмурих типи Целіков і Дубинін. Тут же на підлозі підстрибують мішки. Мішок борошна, мішок гороху, мішок картоплі. І мішки з живністю: з поросям, з курми, з гусьми.
Бригада роз'їжджає по території військового округу із завданням "оперативного здійснення соціалістичної законності в умовах воєнного часу". Вона судить дезертирів, самострілів та інших військовозобов'язаних, що ухиляються від священного обов'язку захисту Вітчизни. Ще оперативніше усіх цих людей можна було 6 розстрілювати на місці без суду, але тоді де 6 члени трибуналу брали картоплю, борошно, поросят і все інше? А через це все доводиться затримуватись то в одній місцевості, то в іншій. І ніяк до Долгова дістатися не можуть.
Але ось уже начебто їдуть.
їдуть! їдуть! Чи не так і ти, Русь... а втім, таке, здається, хтось уже писав.
А назустріч полуторці, лишаючи позад себе хмару куря ви, птахом летить ЗІС-101, і земляк Добренького, товариш Худобченко, одвертаючи текст від шофера і від консультанта Пшеничникова, що сидить поруч, знайомиться з документом, врученим йому в Долгові Борисовим.
"...як чесний комуніст, вважаю своїм обов'язком довести до Вашого відома, що в нашому районі ідейно-виховна робота серед населення перебуває на загрозливо низькому рівні...
...такий собі Чонкін при допомозі своєї коханки Бєляшової... оперативну групу із семи чоловік під командуванням лейтенанта Філіппова...
...тільки з допомогою військової частини вдалося...
...наслідки чого й донині викликають нездоровий інтерес серед відсталої частини населення району і породжують різноманітні чутки... начебто капітан Миляга... Все це, без сумніву, негативно позначається на авторитеті органів... як і багато комуністів району, вважаю необхідним провести ретельне... і зміцнити партійні кадри..."
Тим часом полковник Добренький і товариш Худобченко наближалися один до одного зі швидкістю, що дорівнювала сумі швидкостей їх машин. І ось уже ЗІС-101 та полуторка порівнялися і зупинились, перегородивши всю дорогу. Добренький вистрибнув з машини, а Худобченко поманив його пальцем.
— Куди прямуєш, козаче?— запитав Петро Терентійо-вич, доброзичливо дивлячись на запухле від пиятики обличчя полковника.
— Дезертира їдемо судити, Петре Терентійовичу,— шанобливо відповів Добренький.
— Дезертира? — звів брови Худобченко.— Чи ж не Чонкіна?
— Чонкіна,— кивнув полковник, дивуючись, що сам товариш Худобченко чув таке непримітне прізвище.
— Ага... так...— задумливо бурмотів Худобченко, озираючи опасисту фігуру свого земляка.— Ось шо, козаче, ти зараз туди не їзди. Справа Чонкіна відкладається. Там скоро діла будуть серйозніші. Так шо повертай голоблі. Пойняв?
— Пойняв! — виструнчився Добренький.
— Ото й харашо,— сказав Худобченко і знехотя підняв свою пухку руку, з одного боку, ніби вітаючи полковника, а водночас даючи знак шоферові рухатися далі.
Одразу ж після бюро Єрмолкій мав намір повернутися в редакцію, але дорогою його перехопив і затягнув до себе додому Сергій Никанорович Борисов. Там, запропонувавши гостеві випити й закусити, Борисов довго й плутано розводився про те, що в районі не все гаразд, що негаразди ці починаються від самого верху і що партійна преса зобов'язана врешті-решт зайняти позицію чітку й непримиренну. Якщо подивитись на те, що відбувається, чесно й без упередження, пояснював Борисов, то ми побачимо, що справи в районі просуваються не настільки благополучно, як це зображується на сторінках "Більшовицьких темпів". На сторінках тихо та любо, а в житті кояться справи, з одного боку, незрозумілі, а з іншого,— надзвичайно вміло кимось організовані. І в цій ситуації кожен має визначитись і визначити власне ставлення до того, що зараз відбувається.
— Врахуй, Борисе,— натякав Сергій Никанорович,— в житті кожного партійця бувають хвилини, коли треба зробити вибір: або — або, на того скакуна поставити чи на іншого.
Уся ця розмова залишила в душі Єрмолкіна відчуття гидливості й тривоги, а згадка про коня й зовсім вибила його з колії.
— Я все зрозумів,— сказав Єрмолкін Борисову.— Все буде зроблено, як ви бажаєте,— додав він, хоча й сам не розумів, що говорить, що обіцяє, що саме буде зроблено.
У пригніченому настрої Єрмолкін вийшов від Борисова і повертався до себе в редакцію, коли уздрів картину, що вразила його.
Прихилившись до стіни громадської вбиральні, стояла худа жінка, босоніж, в самій спідній сорочці. Вітер задирав поділ комбінації, відкриваючи гострі й сині від холоду, коліна. Покірно дивлячись на спрямовані на неї дві цівки мисливської рушниці, жінка боязко, але наполегливо казала:
— Пашо, прошу тебе, скоріше, мені холодно.
— Нічого,— відповідав прокурор Євпраксеїн,— на тім світі нагрієшся. Там тебе чорти на пательні зігріють.— Він перехопив рушницю зручніше, приклався щокою до ложа.— Іменем Російської Радянської Федеративної...
— Павле Трохимовичу,— торкнув його за рукав Єрмолкін.
Не опускаючи рушниці, Павло Трохимович покосував згори донизу на Єрмолкіна, ніби намагаючись зрозуміти, звідкіля з'явилась оця перешкода.
— Що вам потрібно?
— Ви хочетеЛї розстріляти?
— А у вас є заперечення?
— Ні, ні, що ви! — квапливо запевнив Єрмолкін.— Справа, як то кажуть, сімейна. Я зі своєю дружиною також ось... злегка, як то кажуть, погиркався. Тільки...
— Що — тільки?
— Чи не могли б ви розстріляти й мене?
— Тебе? — прокурор опустив рушницю й уважно поглянув на Єрмолкіна, можливо, намагався зрозуміти, чи варто витрачати порох на такі дрібниці.
— Так, мене,— підтвердив Єрмолкін.— Тому'що рано чи пізно мене все одно... А мій син, йому три з половиною роки. Тобто взагалі він зараз на фронті...
— Зрозуміло,— обірвав прокурор.— Ставай до стінки. А ти,— сказав він дружині,— йди додому. Та одягнися, а то ходиш, мов повія, в самій сорочці. Ставай на її місце.
Єрмолкін став і, задерши голову, притиснувся потилицею до мокрої стіни. Він уявив собі, як з двох цівок зараз вирветься полум'я, і, не бажаючи на таке дивитися, заплющив очі. Він не бачив, як прокурор зводив рушницю, він тільки чув, як той декламував чітко й виразно:
— Іменем Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки... Єрмолкіна Бориса... як тебе?
— Євгеновича,— безкровними губами пробелькотів Єрмолкін.
— ...Євгеновича... за те, що гад і сволота, за те, що брехав у своїй газеті, як сивий мерин...
— Так, так,— печально кивнув Єрмолкін,— вся справа саме у мерині.
— За співучасть в убивстві ні в чому не винної людини...
— У вбивстві? — Єрмолкін здивовано розплющив очі.— Я ніколи нікого... Я навіть курку...
— Курку ні, а Шевчука?
— А, Шевчука,— зрозумів Єрмолкін.— Це так. Це, звичайно, в якійсь мірі можна розглядати...
—...до розстрілу,— не слухаючи, продовжував прокурор.— Вирок виконати негайно.
Він спрямував рушницю на Єрмолкіна і, притиснувшись щокою до ложа, зажмурив ліве око.
— Стійте! Стійте!— заволав Єрмолкін.— Стійте!— Він упав на коліна і, простягаючи руки вперед, поповз до Єв-праксеїна.
— В чому справа?— невдоволено запитав прокурор, опускаючи рушницю.
— Я боюся,— зізнався Єрмолкін і заплакав.
— А, то ти ще й боягуз,— сказав прокурор.— Тоді, звісно, справа інша. Тоді...— Він звів очі і протяжно забурмотів: — Іменем Російської Радянської Федеративної... розглянувши у відкритому засіданні і порадившись на місці, визначив... у зв'язку з додатково виявленими обставинами... враховуючи боягузтво звинуваченого... попередній вирок відмінити як необгрунтовано м'який. Єрмолкін Борис... як тебе?
— Євгенович,— послужливо підказав Єрмолкін.
— ...Євгенович присуджується до пожиттєвого страху з виводом на роботу. Мірою покарання залишити волю як усвідомлену необхідність. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Підсудний, вам вирок зрозумілий?
— Зрозумілий,— понуро одізвався Єрмолкін.
— Ідіть і живіть, якщо вам подобається,— сказав Євпраксеїн, дивлячись на Єрмолкіна з відразою.
35
Вечоріло. Повертаючись-додому з роботи, лейтенант Філіппов ішов стомленою ходою людини, обтяженої державними турботами.
Після недавніх дощів було тепло і вогко. Вікна багатьох будинків були розчинені навстіж, з них линули на вулицю звуки людського життя: стукотів молоток, плакала дитина, свистів самовар, чоловік лупцював дружину, і вона верещала. На ґанку якоїсь халупи сидів чоловічок із самокруткою і впевнено розводився п'яним голосом:
— Німець, я тобі скажу, така ж людина, як і ми, тільки що балакає не по-нашому.
— Досить патякати!— почувся суворий жіночий голос із-за рогу.— Ти ще побазікай, посадять тебе за твій довгий язик.
За двома вікнами було особливо гамірно — патефон на все горло виспівував "Кукарачу", там танцювали. Перед цими вікнами лейтенант Філіппов мимоволі затримався. Миготіли святкові сукні місцевих дівчат і військова форма командирів тимчасово розквартированої в місті артилерійської частини. "Що ж,— по-батьківському подумав Філіппов,— нехай люди розважаються". Зіпершись на гостре верхів'я штахетника, він дивився' у розчинені вікна, і раптом його пойняла раптова заздрість до цього чужого швидкоплинного життя, яке було йому недоступне.
У перші дні війни він познайомився в клубі з дівчиною Наталею. Вона з матір'ю незадовго перед цим приїхала до якихось своїх родичів з Бреста, де її батько служив командиром чогось там. Тепер вони тут застряли, а від батька не було ні слуху ні духу. І Наталя, і її мати подобались лейтенантові своєю інтелігентністю. Мати була вчителькою, а Наталя майбутньою вчителькою — перейшла на третій курс педінституту. Двічі він гостював у них, пили чай з мармеладом і говорили про війну. Мати розпитувала лейтенанта про те, про се і раптом запитала, чому він тут, а не на фронті.
— Ви, напевне, в резерві? — поцікавилась вона.
— Так, щось подібне до цього,— відповів він, знітившись. На щастя, вона, здається, не розрізняла родів військ. Він намагався виглядати вихованим юнаком, лікті на стіл не ставив, рибу ножем не різав, не цокав ложкою в склянці і чай пив маленькими ковтками.
Через кілька днів після цього, вийшовши з дверей своєї Установи на обідню перерву, він зустрів Наталю, котра випадково саме в той час проходила мимо.