На обкладинці якоїсь брошури я побачив слово "смерть" хай навіть не окремо, а у фразі "Смерть урядуїк А поруч, мов за велінням долі, лежала ще одна книжечка, на II обкладинці було намальоване розчахнуте вікно, що ніби промовляло: "Розчини вікно для свіжого повітря, свіжих ідей, нового життяі" І я збагнув: це порада мені, тільки так можна покласти край усьому — вистрибнути з вікна. Лише мить болю, а тоді — вічний сон.
Поруч, за стіною, так само нуртували духові, ударні й смичкові інструменти. Вікно в кімнаті, де я лежав, було прочинене. Я підійшов до нього й побачив унизу маленькі машини, автобуси, перехожих.
— Прощавайте, прощавайте, хай вас Бог простить за згублене життя 1 — крикнув я, світові.
Тоді виліз на підвіконня — музика залунала тепер ліворуч,— заплющив глаза, відчув холодний вітер у ліцо, і стрибнув.
4
Стрибнув я, братики, і гепнув на тротуар. Але не вбився, ні. Бо якби вбився, то не написав би всього цього. Мабуть, там було не досить високо для того, щоб убитися на смерть. Одначе, братики, я зламав— хребет, руки й ноги і зомлів від пекучого болю. Наді мною посхилялися перелякані, здивовані ліца перехожих. Та за мить до того, як зомліти, я чьотко збагнув, що жоден чєловек у цьому жахливому світі не був на моєму боці і що музику за стіною влаштували ті, хто вдавав із себе моїх нових кеитів. І зробили вони це зумисне, заради своєї егоїстичної, хвалькуватої політики. Ця мить тривала мільярдну частку мінути, а тоді весь світ, небо, ліца, що, вирячивши глядєлкі, застигли довкола,— геть усе зникло.
Коли після довгої чорної прірви, завдовжки, мабуть, з мільйон років, я повернувся до жізиі, то побачив, що лежу в лікарні — все кругом біле, похмуре, неприродне, вилизане, а до того ж лікарняна вонь. Антисептичні вєщі, що їх застосовують у лікарнях, мають різкий дух смаженої цибулі чи квітів. Дуже повільно до мене поверталося усвідомлення того, хто я такий; я лежав увесь забинтований, у тєлє не відчував ні болю, анічогісінько. На голівері пов'язка, на ліце — пластир, граблі в бинтах, пальці теж обмотані пластирем — так обмотують надламані ніжки квітів, щоб вони росли рівно,— ходулі також сповиті; повсюди бинти, дротяні каркаси, у праве передпліччя з перекинутої догори дном банки вливається червоненька кров. Але сам я, братва, нічого не відчував. Біля ліжка в мене сиділа доглядальниця й читала книжку з сірим, як дим, шрифтом,— схоже, якийсь роман, бо там було багато прямої мови. Вона весь час тяжко зітхала: "Ах-ах-ах!" — отже, йшлося там, мабуть, про секс. Це була загалом нічогенька собі дєвочка — яскраво-червоний ротік, довгі вії і кльовая грудь, що вгадувалася під накрохмаленим халатиком.
"Скільки хочеш за облом, сестричко? — звернувся я до неї. — Іди в ліжко, поперекидаєшся з маленькім кентиком". Але насправді я не зміг вимовити жодного слова; рот наче задерев'янів, 1 я, поворушивши болталом, відчув, що там бракує кількох зубьєв. А доглядальниця аж підскочила, впустила книжку на підлогу й вигукнула:
— О, то ви прийшли до тями!
"Така міні-ципка, а зчинила такий галас!"-хотів був сказати я, одначе спромігся лише видушити з себе:
— Ек-ек-ек!
Вона вийшла геть, зоставивши мене самого, і я побачив, що лежу в малєнькой кімнатці-гімватці, а не у великій лікарняній палаті, як колись лежав ще мальчіком серед конаючих старпьоров і мріяв швидше одужати й знову стати на ноги. Тоді я хворів на дифтерію, братики.
Свідомість повернулася до мене, мабуть, не надовго, бо дуже скоро я знов наче заснув. А втім, я ще запам'ятав, як за кілька мінут доглядальниця прийшла з мужікамі в білих халатах; вони похмуро оглянули вашого скромного оповідача;
приказуючи: "Угу... Мгу..." З ними був, як мені здалося, і кап із Держв'язу, що промовляв; "Ох, сину мій, синуї" — і дихав на мене перегаром. А потім він оголосив:
— Я більше не міг там залишатися, ні. Я не міг брати участі у тому, що тамтешні виродки збиралися робити з рештою бідолашних прєступніков. Отож я звільнився і тепер виступаю з проповідями проти всього того, любий мій сину во Христі.
Згодом я знову прийшов до тями й побачив біля ліжка тих трьох, з чиєї квартири я вистрибнув,— Д. Б. да Сільву, Рубінштейна і 3. Доліна.
— Друже,— промовив один з них (хто саме — я не розгледів і не розчув),— маленький наш друже, народ у нестямі від обурення. Ти позбавив тих страшних хвалькуватих лиходіїв усіх шансів на переобрання. Вони муситимуть піти — назавжди. Ти приніс велику користь справві свободи.
Я хотів сказати: "Якби я помер, то для вас, політичні ублюдкі, для таких підступних і зрадливих кентів, як ви, це було, напевно, ще краще!" Але тільки пробелькотів:
— Е-е... Ме-е.. Е-е...
Тут один з тих трьох дістав стос газетних вирізок, і я побачив свою страшну фотку: мене, заюшеного, несли на ношах. Невиразно пригадалися яскраві спалахи — то були, мабуть, фотобліци. Одним глазом я ледве прочитав заголовки на вирізках, що тремтіли в чужій лапє: "Жертва злочинного проекту реформи — хлопчик" та "Уряд-убивця". Там було такоож фото якогось знайомого мені человєка і підпис: "Геть! ГетьІ ГетьІ" Ішлося, напевно, про міністра нутрощних справ.
— Його не можна так хвилювати! — втрутилася доглядальниця. — Це завдає йому шкоди! Годі, ідіть геть!
"ГетьІ ГетьІ Геть!" — хотів сказати і я, але знову вийшло тільки: "Е-е... Ме-е... Е-е..." Так чи так, а ті троє політиків пішли. Я також повернувся назад, у забуття, в темряву, осяяну такими дивовижними сновидіннями, що я, братики, не міг збагнути — сон це чи реальність. Скажімо, мені привиділося, ніби з мого тєла вилилася вся брудна вода і воно знову наповнилося чистою. Потім приснився дуже приємний, гарний сон: немовби я вкрав у якогось чєловєка машину і мчу в самко-мотності куди глаза бачать, збиваю піплів, чую, як вони, конаючи, кричать, але не відчуваю ані болю, ані нудоти. Приверзлося також, що я валю на землю і взуваю дєвочєк, а натовп довкола плескає в ладоні й підбадьорливо реве, як безумний.
Коли я знов прокинувся, біля мого ліжка сиділи те і ем, які прийшли побачити свого хворого сина; ем тяжко ридала. Я вже міг сяк-так розмовляти і сказав:
— Тек, тек, тек. Що за облом? Чого це вам спало на думку, нібито вас тут чекають?
— Про тебе написали в газетах, синку,— зашарівшись, пояснив татусь. — Про те, якої шкоди тобі заподіяли. Розпоовіли, як уряд примусив тебе самого залізти в зашморг. У цьому є певною мірою і наша провина, синку. Твій дім тепер належить тобі, синку.
Мати так само рюмсала і мала потворний вигляд.
— А як же ваш новий синочок Джо? — поцікавивсь я. — Гарний, здоровий, нівроку — я ж сам бачив.
— Ох, Алексе, Алексеї — простогнала мати. — У-ю-юй!
— Дуже неприємна історія, синку,— сказав татусь. — У нього виникли ускладнення з поліцією, і його відлупцювали.
— Справді? — перепитав я.-Невже? Він же такий порядний чєловєк!..
Я дуже здивований, слово честі.
— Та він нічого такого й не зробив,— провадив те. — То все поліція. Він стояв на розі, синку, і ждав дівчину, з якою домовився побачитись. А полісмени наказали йому забиратися геть. Тоді Джо відповів, що має такі самі права, як і решта людей, а полісмени накинулися на нього й жорстоко побили.
— Який жах! — мовив я. — Це просто жах. І де ж тепер той бідолашний хлопчина?
— У-ю-юйІ — заскиглила мати. —Поїхав назад... У-ю-юй!
— Так,— підтвердив батько. — Поїхав до свого рідного міста, щоб оклигати. А його місце на роботі тепер віддадуть комусь іншому.
— Отож,— підсумував я,— ви хочете, щоб я повернувся додому і все було, як колись.
— Так, синку,— кивнув головою татусь. — Просимо тебе, синку.
— Подумаю,— пообіцяв я. — Як слід усе обмізкую.
— У-ю-юй! — знай виводила мати.
— Та стули нарешті пелькуі — гаркнув я. — А то справді-таки завиєш у мене і закричиш! Я тобі всі зубья повибиваю!
Сказавши це, братва, я раптом відчув себе краще, так наче в моє тєло влилася свіжа червоненька кров. Було над чим замислитись. Мені стало не гірше, а краще!
— Не можна так розмовляти з матір'ю, синку,— зауважив татусь. — Зрештою, вона дала тобі життя.
— Атож,— процідив я. — І оцей грязний вонючій світі — Потім міцно заплющив глаза, наче від болю, і проказав: — Ідіть уже. Я подумаю про повернення. Але тепер усе буде інакше.
— Так, синку,— погодився те. — Як скажеш.
— Вам доведеться вирішувати, хто буде господарем.
— У-ю-юй! — рюмсала ем.
— Гаразд, синку, все буде так, як ти забажаєш,— запевнив мене татусь. — Тільки одужуй.
Вони пішли, а я лежав і розмірковував про всілякі вєщі, що мов картинки, миготіли у мене в голівері. Згодом повернулися ципа-доглядальниця і почала поправляти простирадла на ліжку. Я запитав у неї:
— Скільки я тут уже лежу?
— Десь із тиждень.
— А що зі мною робили?
— Ви були весь поламаний, побитий, мали .тяжкий струс мозку і втратили багато крові,— відповіла вона. — Довелося все поправляти, розумієте?
— Аз голівером нічого не робили? Я хочу сказати, чи не перевернули мені мізок?
— Все, що робили,— відказала доглядальниця,— тільки вам на користь. А проте через два дні з'явилися, солодко всміхаючись, двоє молодявих лікарів і принесли якусь книжку з картинками. Один із них сказав:
— Ми хочемо, щоб ти подивився на ці малюнки й розповів, які думки вони в тебе викликають. Згода?
— Що за облом, кентики? — здивувався я. — Що це за нова безумная ідея з'явилась у вас?
Обидва зніяковіло розсміялися, а тоді посідали на кровать обабіч мене й розгорнули ту свою книжку. На першій сторінці був знімок пташиного гнізда, повного яєць.
— Ну як? — поцікавився один із лікарів.
— Пташине гніздо,— відповів я,— повне яєць. Не хіло.
— А що б тобі хотілося з ним зробити? — спитав другий.
— Побити! —вигукнув я. —Набрати повну жменю, пожбурити в стіну чи в скелю і подивитись, як вони розпливаються.
— Дуже добре,— похвалили мене лікарі й перегорнули сторінку. Там був один з тих великих птахів, яких називають павичами; він хвалькувато розпустив свій барвистий хвіст.
— Ну як? — спитав один.
_ Мені хочеться,— сказав я,— повисмикувати йому з хвоста все пір'я і послухати, як він несамовито закричить. Щоб не був таким хвальком!
— Добре,— знов похвалили мене лікарі. — Дуже, дуже добре.
Вони гортали книжку далі. Були там фотографії кльових дєвочєк, і я казав, що залюбки б їх трахнув.