Але їй довелося докласти немало зусиль, щоб не дати панові де Реналю негайно піти до гаданого автора анонімного листа.
— Невже ви не розумієте, що влаштувати зараз сцену панові Вально без достатніх доказів,— це було б надзвичайно безглуздо. Вам заздрять, пане, а хто ж у цьому винен? Ваші таланти, ваше мудре управління, тонкий смак, з яким споруджені ваші будинки, посаг, принесений мною, і особливо — значна спадщина, якої ми можемо сподіватись від моєї милої тітоньки,— про цю спадщину поширюються дуже перебільшені чутки,— все це робить вас першою особою у Вер'єрі.
— Ви забуваєте про моє походження,— сказав пан де Реналь, усміхаючись.
— Ви один з найзнатніших дворян в окрузі,— поквапливо підхопила пані де Реналь.— Якби король мав волю на те, щоб віддавати належне людям благородного походження, ви, безперечно, були б у палаті перів і таке інше. І в такому блискучому становищі ви хочете дати заздрісникам привід для пересудів! Почати розмову з паном Вально про його анонімний лист — значить, оголосити на весь Вер'єр,— та що я кажу,— на весь Безансон, на всю провінцію, що цей міщанин, якого один із Реналів необачно наблизив до себе, зумів його образити. Та якби навіть ці листи, які потрапили вам до рук, доводили, що я відповідала на кохання пана Вально, вам слід було б мене вбити,— я б заслужила цього стократ,— але ні в якому разі не виявляти перед ним свого гніву. Не забудьте, що всі ваші сусіди чекають тільки приводу, щоб помститись за вашу вищість; згадайте, що в тисяча вісімсот шістнадцятому році ви сприяли деяким арештам. Той утікач, що ховався на горищі свого дому...
— Я бачу, що ви не маєте ні поваги, ні приязні до мене! — вигукнув пан де Реналь з гіркотою, яку збудив у ньому цей спогад.— І я не став пером!..
— Мені здається, друже мій,— провадила далі пані де Реналь, усміхаючись,— що я колись буду багатша за вас, що я ваша дружина вже дванадцять років і саме тому я повинна мати голос у домі, особливо в цій сьогоднішній історії. Якщо ви віддаєте перевагу переді мною якомусь Жюльєнові,-додала вона з неприхованою образою,— я готова поїхати на зиму до тітки.
Ця фраза була сказана дуже до речі. В ній відчувалася твердість, ледве прикрита чемністю. Це змусило пана де Реналя зважитись. Але, за звичкою всіх провінціалів, він ще довго не вгавав, знов і знов повторюючи різні аргументи. Жінка не перепиняла його,— в його тоні ще проривалася лють. Кінець кінцем двогодинна пустопорожня балаканина цілком знесилила її чоловіка, що цілу ніч шаленів від люті. Пан де Реналь твердо визначив лінію поведінки, якої збирався додержуватись щодо пана Вально, Жюльєна і навіть Елізи.
Кілька разів під час тієї гнітючої сцени пані де Реналь мало не пройнялася співчуттям до справді щирого горя цього чоловіка, що протягом дванадцяти років був її другом. Але справжня пристрасть егоїстична. Крім того, вона щохвилини чекала, що він розповість про вчорашній анонімний лист, але він так нічого й не сказав. Пані де Реналь не могла почувати себе в безпеці, бо не знала, які думки навіяв той лист людині, від якої залежала її доля. Адже в провінції чоловіки — владарі громадської думки. Нарікаючи на свою дружину, чоловік накликає на себе глум, але цього дедалі менш бояться у Франції, а дружина, коли чоловік не дає їй грошей, опускається до становища наймички, що заробляє якісь п'ятнадцять су денно; та ще й не всяка порядна людина користатиметься з її послуг.
Як би гаряче одаліска в сералі не кохала свого султана, він всевладний, вона не має надії визволитись з-під його влади, до яких би хитрощів вона не вдавалась. Помста її владаря жахлива, кривава, але войовнича і великодушна: удар кинджала розв’язує все. Але в XIX сторіччі чоловік убиває жінку громадською зневагою, закриваючи перед нею двері всіх віталень.
Повернувшись до себе, пані де Реналь знову відчула всю небезпечність свого становища; її приголомшив розгром, вчинений у кімнаті. Замки всіх її гарненьких скриньок були позламувані, кілька планок паркету було зірвано. "Він був би безжальний до мене,— сказала вона собі.— Як він попсував мозаїчний паркет, яким так дорожив: тільки хтось із дітей ступить, було, на нього вогкими черевиками, він червоніє від люті. А тепер паркет попсований вкрай". Видовище такого шаленства вмить знищило всі докори сумління, які збудила в ній надто швидка перемога.
За кілька хвилин до обіду повернувся Жюльєн з дітьми. За десертом, коли слуги вийшли, пані де Реналь сказала йому дуже сухо:
— Ви висловлювали бажання перебути тижнів зо два у Вер’єрі, пан де Реналь згоден дати вам відпустку. Можете їхати, коли захочете. Проте, щоб діти не втрачали даремно часу, вам щодня посилатимуть їхні письмові роботи, і ви їх виправлятимете.
— Але, звичайно,— додав пан де Реналь дуже уїдливим тоном я відпускаю вас не більше як на тиждень.
Жюльєн помітив неспокій на його обличчі; видно було, що він глибоко стурбований.
— Він, мабуть, іще нічого остаточно не вирішив,— сказав Жюльєн своїй подрузі, коли вони на хвилинку залишились самі у вітальні.
Пані де Реналь похапки розповіла йому про все, що сталося до обіду.
— Подробиці — вночі! — додала вона, сміючись.
"Ось воно, жіноче лукавство,— подумав Жюльєн.— Що за втіха для них обдурювати нас? Який інстинкт штовхає їх на це?"
— Кохання, здається, водночас і просвітлює, і засліплює вас,— сказав він їй стримано.— Ваша сьогоднішня поведінка просто захоплює мене. Але навряд чи було б розсудливо бачитись цієї ночі. Ми тут оточені ворогами. Подумайте лише про пекучу ненависть Елізи до мене.
— Ця ненависть дуже схожа на пекучу байдужість, яку ви, очевидно, почуваєте до мене.
— Навіть коли б я був байдужий, я мушу врятувати вас від небезпеки, яка вам загрожує через мене. Може трапитись, що панові де Реналю спаде на думку поговорити з Елізою. Тоді він з першого слова дізнається про все. А після того чого б йому не сховатись біля моєї кімнати зі зброєю в руках?
— Он як! Навіть сміливості не вистачає! — мовила пані де Реналь з погордою шляхетної дами.
— Я ніколи не принижусь до того, щоб говорити про свою сміливість,— холодно відповів Жюльєн,— це було б не гідно мене. Хай мене судять по вчинках. А ви,— додав він, взявши її за руку,— ви й не уявляєте собі, як я люблю вас і як я дорожу можливістю попрощатись з вами перед нашою жорстокою розлукою.
XXІІ. ТАК ДІЯЛИ В 1830 РОЦІ
Слово дане людині для того, щоб ховати свої думки.
Преподобний отець Малагріда 36
Як тільки Жюльєн опинився у Вер'єрі, він почав докоряти собі за свою несправедливість до пані де Реналь. "Я зневажав би її як найнікчемнішу жінку, якби вона не витримала до кінця сцени з паном де Реналем. Вона провела її з майстерністю дипломата, а я співчуваю переможеному, хоч він мій ворог. В цьому є щось низьке, міщанське: мій гонор вражений, бо пан де Реналь — мужчина! Славна й велика корпорація, до якої маю честь належати і я! Я просто дурень".
Пан Шелан відмовився від усіх квартир, що їх навперебій пропонували йому найповажніші місцеві ліберали, коли після звільнення він змушений був покинути парафіяльний дім. Дві кімнати, які він тепер наймав, були завалені книжками. Жюльєн, бажаючи показати Вер'єру приклад, гідний священика, пішов до батька, взяв у нього з десяток ялинових дощок і проніс їх на своїй спині крізь усю Велику вулицю. Він позичив потрібні інструменти в колишнього товариша і зробив полиці, на яких розмістив бібліотеку пана Шелана.
— А я вже думав, що тебе зовсім зіпсувала світська марнота,— казав йому старий, вмиваючись радісними слізьми,— ну, ось тепер ти спокутував оту дитячу вихватку — цей парад у мундирі почесної варти, яким ти набув собі стільки ворогів.
Пан де Реналь наказав Жюльєнові жити в його домі. Ніхто в місті і гадки не мав про те, що сталося. На третій день після приїзду Жюльєн, сидячи в своїй кімнаті, був удостоєний візиту самого пана супрефекта де Можірона. Цілих дві години слухав Жюльєн безглузду балаканину і пишномовні нарікання на людську злобу, на нечесність людей, яким довірено управління громадськими коштами, на небезпеки, що загрожують через це бідній Франції, і т. ін., і т. ін.,— поки нарешті почав догадуватись про мету цього візиту. Вони вже вийшли на площадку сходів, і бідолашний напіврозрахований гувернер з належною пошаною проводив майбутнього префекта якогось щасливого департаменту, коли цей останній зволив виявити інтерес до справ Жюльєна і став вихваляти його скромність у грошових справах тощо. Нарешті пан де Можірон, стискаючи його в обіймах, зі справді батьківською ніжністю запропонував йому покинути дім пана де Реналя і перейти до одного урядовця, що мав дітей, яких треба виховувати; подібно до короля Філіппа, цей урядовець дякує богу не за те, що той дав йому дітей, а за те, що вони народились у сусідстві з паном Жюльєном. Їх вихователь одержуватиме там вісімсот франків, та не щомісячно — бо хіба ж це годиться, говорив пан де Можірон,— а по кварталах і завжди наперед.
Тут настала нарешті черга Жюльєна, який уже півтори години чекав з нетерпінням, коли йому можна буде вставити слово. Відповідь його була бездоганна, а головне, довга, як пастирське послання. В ній було сказано дуже багато, але нічого певного. Була в ній і повага до пана де Реналя, і благоговійна пошана до вер’єрського товариства, і вдячність до славнозвісного супрефекта. Супрефект, вражений тим, що натрапив на більшого єзуїта, ніж він сам, марно добивався від нього чогось певнішого. Жюльєн у захопленні від нагоди повправлятись у красномовстві, продовжував відповідати в тому самому дусі, тільки іншими словами. Ніколи ще жодному міністрові-балакунові, що бажає використати кінець засідання, коли в палаті ось-ось розгоряться пристрасті, не вдавалося наговорити так багато, сказавши при цьому так мало. Як тільки пан де Можірон вийшов, Жюльєн розреготався мов навіжений. Щоб марно не пропав його єзуїтський запал, він написав панові де Реналю листа на дев'ятьох сторінках, сповіщаючи його про все, що йому запропонували, і смиренно питаючи поради. "Однак цей негідник не назвав імені особи, що робить мені цю пропозицію. Це, мабуть, пан Вально, який розглядає моє заслання у Вер'єр як наслідок свого анонімного листа".
Відіславши своє послання, задоволений як той мисливець, що о шостій годині ранку погожого осіннього дня натрапив на галявину, повну дичини, Жюльєн вийшов із дому з наміром спитати поради в пана Шелана.