Інші метали торговці отримували з Афганістану та Іранського нагір'я. Далеко на півночі в глибині континенту, у долині Амудар'ї, у Шортугаї, поблизу від запасів міді та копалень лазуриту в Сарі-Санґу, була заснована віддалена торгова колонія. Отже, міста Інду були добре залучені до систем сполучення, які тісно пов'язували Іранське нагір'я та прилеглі регіони й давали змогу постачати сировину на відстані до 3000 км
Приблизно у 1900 р. до н.е. індська цивілізація почала занепадати: кілька міст були покинуті, їхнє населення розійшлося по менших поселеннях, торговельні мережі розпалися, а писемність, призначена для складної бухгалтерії, перестала використовуватися. Існує багато можливих пояснень того, що спричинило цей занепад, зокрема повені та зміна русел річок, вирубка лісів і підвищення рівня засолення. Припускають також, що запровадження рису й проса з долини Гангу могло сприяти загальній міграції населення на нові землі на сході. Ще одним складовим фактором міг бути загальний занепад торгівлі на далекі відстані, що в той час охопив більшу частину Близького Сходу. Якими б важливими не були місцеві причини, соціальні зміни в долині Інду краще розглядати як частину набагато ширшого регіонального явища, що вплинуло на різні сфери життя в перші століття 2-го тисячоліття.
Пустельні міста Західної та Центральної Азії
Між потужним вузлом гір Паміру й Тянь-Шаню та Каспійським морем розташована величезна територія пустель Каракуми й Кизилкум, що на півдні обмежена горами Копетдаг і Гіндукуш, а на півночі переходить у відкритий степ Казахстану. Через пустелі течуть річки, що спускаються з гір. Дві найбільші, Амудар'я (або Окс) і Сирдар'я (або Яксарт), витоки яких лежать високо в горах Паміру, у минулому досягали Аральського моря, причому один з рукавів Амудар'ї впадав у Каспійське море, а Мургаб і Теджен, що беруть початок у Гіндукуші, губляться в дельтах серед пісків уздовж південного краю пустелі. Земля в дельтах річок родюча й добре зволожена, і забезпечує всім необхідним оази, де були спрятливі умови для створення поселень. У ранньоісторичні часи територія західної зони оаз у долині річки Мургаб була відома під назвою Маргіана (нині в Туркменістані), а східна зона, на північ від Гіндукушу, називалася Бактрія (нині Узбекистан, Таджикистан і північ Афганістану). Між 2100 і 1800 рр. до н.е. саме на цих благодатних землях виникла й процвітала низка міст. Це явище зазвичай називають досить прозаїчно – бактрійсько-маргіанський археологічний комплекс (БМАК); інші вважають за краще вживати більш виразну назву "Оксианська цивілізація". Але за будь-яким ім'ям це був дивовижний короткочасний розквіт дуже самобутнього складного суспільства, блискуче пристосованого до оазних умов.
4.7 На північ від Іранського нагір'я, на території сучасних Туркменістану та Узбекистану, у пустельних оазах регіону розвинулися системи відтворювального господарства. Невдовзі ці громади налагодили зв'язки зі степовими скотарями на півночі.
4.8 Амудар'я (або Окс), що протікає через пустелю Кизилкум у Центральній Азії.
Ще до 6-го тисячоліття до н.е. землеробські громади з Іранського нагір'я оселилися у вузькій передгірській зоні[25], що огинає хребет Копетдаг, привівши із собою свійських овець, кіз і велику рогату худобу, а також культивовані пшеницю і ячмінь. Заселення дельт річок і оаз, розташованих далі в пустелі, можливо, почалося в наступні тисячоліття, коли землероби рухалися на північ, щоб дослідити можливості цих специфічних екологічних ніш. Якщо це так, то свідчення ранніх етапів цієї колонізації мають бути поховані глибоко в алювії, що постійно накопичувався, і наразі про них мало що відомо. Але незабаром після середини 3-го тисячоліття через Копетдаг почали рухатися громади з Іранського нагір'я, які поповнювали населення, що вже оселилося на передгір'ї, та йшли далі в пустельні дельти річок.
4.9 У пустельних оазах навколо південного краю пустелі Каракуми виникла урбанізована культура, яку деякі археологи називають оксианською цивілізацією; інші віддають перевагу більш прозаїчній назві бактрійсько-маргіанський археологічний комплекс.
У дельтах річок першопоселенці могли побачити зарості тугаю, густого чагарнику упереміж із тополею і тамариксом, а навколо них – солончаки, на яких ріс очерет та інші солевитривалі рослини, які далі переходили в дюни з ділянками саксаулу. Тут жили дикі тварини, такі, як джейрани, кабани, онагри й зайці, а також різноманітні гризуни та плазуни. Новоприбулим довелося розчищати тугаї і копати дренажні канави, щоб зробити землю придатною для вирощування врожаїв. Ретельний аналіз рослинних і тваринних решток із поселення Гонур-Депе показує, що першопоселенці завезли ячмінь, найважливішу зернову культуру, а також різні види пшениці й бобових, зокрема, горох, сочевицю і нут. Наявність винограду, яблук і слив свідчить про те, що значну роль у відтворювальних господарствах відігравало садівництво. Найважливішими свійськими тваринами були, безумовно, вівці та кози; великий відсоток кісток старих тварин, знайдених у сміттєвих відкладеннях, свідчить про те, що їх утримували переважно заради молока та вовни і їли лише наприкінці їхнього продуктивного життя. Свійську велику рогату худобу також розводили, але в значно менших кількостях. Щоб регулярно мати свіже м'ясо, треба було полювати на диких кабанів, джейранів та онагрів. Землероби, які вирішили оселитися в пустельних дельтах і оазах, мусили привезти із собою всіх своїх свійських тварин і культурні рослини з півдня, розчистити для них незайману землю, осушити її, якщо це було необхідно, і спорудити системи зрошення. Те, що вони добре володіли цими вміннями, призвело до швидкого розвитку складного суспільства, сконцентрованого навколо кількох міст.
4.10 Тоголок і Гонур-Депе Південнний, обидва в Туркменістані, є типовими прикладами великих міських поселень, що виникли в період БМАК. Архітектура розроблена як для оборони, так і щоб справляти враження.
Колонізація дельти Мургабу відбулася приблизно у 2100 р. до н.е. Що спонукало колоністів до переселення, невідомо, але це могли бути будь-які або всі звичайні фактори: зростання кількості населення, кліматичні зміни та війни на їхній південній батьківщині. Після початкового етапу заселення настала більш розвинена фаза (приблизно 2000 – 1800 рр. до н.е.), під час якої до Бактрії поширилося будівництво обнесених стінами міст. Ці поселення були різними за розміром, найбільші з них займали майже 100 га, але оборонна архітектура характерна для всіх цих дуже несхожих об'єктів, від густонаселених міст до опорних пунктів місцевих полководців площею заледве в півгектара. Перевагу надавали чітко прямокутним спорудам, із цегляними стінами, укріпленими наріжними вежами, і бастіонами, рівномірно розташованими між ними вздовж фасадів стін. Інколи будували кілька ліній оборони, причому внутрішня слугувала фортецею-палацом, а зовнішні замкнені простори захищали святині та щільно розташовані будинки селян, ремісників і торговців. Упорядкованість і ретельність загальних планів вказують на високий ступінь централізованого контролю і здатність верхівки суспільства вимагати виконання повинностей від підвладного населення.
Проявом могутності еліти є царське кладовище, знайдене неподалік від фортечно-палацового комплексу в Гонур-Депе Північному. В одній могилі, викладеній цеглою, було знайдено чотириколісний віз, який, як вважають, був жертовним приношенням, пов'язаним із царським похованням, з колесами, зробленими з дощок, обтягнутих бронзовими ободами. У ямі містилися кістки двох верблюдів, собаки та обезголовленого жеребця. Там також були тіла десяти дорослих людей, які, схоже, були принесені в жертву й покладені у могилу. У сусідніх камерах були знайдені численні цінні похоронні дари, зокрема, фрагменти килимової мозаїки, срібний флакон для косметики та інші прикраси із золота, срібла й бірюзи. Інша могила містила чотириколісний віз схожого типу, який був розібраний перед похованням.
Ремісники, що працювали в оазних містах, досягли чималої майстерності. Ковалі опанували техніку точного лиття і могли виготовляти вражаюче різноманіття артефактів, найбільш вражаючими з яких є гребінчасті сокири з отвором для руків'я і вигнутим лезом, іноді прикрашені зображеннями тварин, подібні до сокир, знайдених у міських центрах південно-східного Ірану. На ранніх етапах майстри використовували мідь, іноді чисту, а іноді леговану арсеном або свинцем, але після приблизно 2000 р. до н.е. почали надавати перевагу бронзі (сплав міді та олова). Олово, ймовірно, надходило з регіону Зеравшан (дивись нижче). Активно працювали різьбярі по каменю, що використовували стеатит і алебастр, які доводилося привозити з передгір'я Копет-Дагу. З каменю виготовляли різноманітний посуд і вази, часто прикрашені геометричними візерунками, а іноді тваринами й деревами. Типовими були також стилізовані статуетки, що зображували людину в сидячому положенні. Тіла робили з темного стеатиту, а голови та руки виготовляли окремо з білого алебастру або вапняку. Стеатит і алебастр використовували також майстри-печатники, які виготовляли як круглі, так і циліндричні печатки. Деякі зі знайдених гончарних виробів мали відбитки від печаток, що дає змогу припустити, що печатки використовувалися для контролю виробництва.
4.11 Царське поховання в Гонур-Депе на півночі Туркменістану. Видно два людські скелети й кістки двох коней. Колеса чотириколісного транспортного засобу мали ободи з листового мідного сплаву.
Ці дуже характерні вироби ремісники створювали в міських поселеннях, і зображені на них істоти – змії, скорпіони, верблюди й пустельні рослини – явно є віддзеркаленням їхнього пустельного довкілля. Але головний вплив на стиль майстрів, та, власне, архитектури, йшов із півдня, з Еламу, південно-східного Ірану та долини Інду.