— Що тобі за діло до мене? Хто тобі говорить про мёне? Погане крисеня з парафії "Без шага", — кажу тобі: їж усе. Ти тут на те, щоб їсти, пити, спати. Іж, а то я викийу за двері тебе й твою паскуду.
Хлопчик, почувши таку загрозу, знов узявся до їжі. Йому не важко було докінчити все, що було в мисці.
Урсус бурчав:
— Ну й погана ж ця будівля, — холод так і несе через вікна.
І справді, скло було розбито в передній частині хатини чи від тряски повозки, чи каменем пустуна.
Урсус заклеїв цю щілину шматком паперу, який тепер одірвався. Холодний вітер дув через цю дірку.
Урсус присів на скриню. Немовля, що лежало на його руці й на колінах, з насолодою ссало з пляшки в блаженній сонноті херувимів перед богом або дітей у материнських грудей.
— Налопалася! — сказав Урсус.
Він продовжив:
— От і говоріть промови про здержливість!
Вітер зірвав з вікна плястер з паперу, і він полетів по хатині, проте, це ані трохи не потурбувало обох дітей; їх увагу було з'осерджено на власному відродженні.
В той час, як немовля пило, а хлопчик їв, Урсус не переставав лаятися:
— Пияцтво починається з пелюшок. Чи варт після цього бути єпископом Тіллтсоном і громити зловживання питвом. Проклятий наскрізний вітер! А з тим і пічка моя стала стара. Вона випускає такі хмари диму, що просто їсть очі. Незручно, коли холодно, має свої незручності и огонь. Не зовсім видно. От істота, що зловживає моєю гостинністю. Що ж це? Я ще не роздивився и лиця цієї мацапури. Комфорту тут немає. Божуся Юпітером, я дуже ціную розкішні бенькети в щільно закритих кімнатах. Я не потрапив на своє призвання, — я родився, щоб бути епікурейцем. По-моєму, найбільший з мудреців — Філоксен, що бажав мати журавлину шию, щоб довше мати насолоду від їжі. Прибуток сьогодні — нуль. Нічого не продано за цілий день. Лихо та й годі! Мешканці, льокаї, горожани, — от лікар, от ліки. Даремно працюєш, старенький! Складай свою фармацевтику. Тут усі здорові. От прокляте місто, де ніхто не хворіє. Тільки в неба нестравність.* Який сніг! Анаксагор учив, що сніг чорний. Він мав резон: холод — чорнота. Льод — це ніч. Яка буря! Уявляю собі, як приємно тим, що тепер на морі. Гураган — це похід сатани, це танці вовкулаків, що плигають ґальопом і перевертаються на голови над нами. У хмарах у того видно хвіст,, у цього — роги, у цього замість язика — полум'я, інший має на крилах кігті, а той — черево лорда-канцлера, ще один — голову академіка, — в кожному шумі можливо розпізнати свою форму. В новому вітрі — відмінний демон; вухо чує, око бачить, гуркіт — це постать. Далебі, в морі ж є люди, це очевидно. Друзі мої,, визволяйтеся від бурі, — я зробив досить, щоб визволитися від життя. Та що ж це таке? Хіба в мене готель? Чому це в мене пристановище для мандрівників? Бризки всесвітнього лиха досягай й до мого злиденства. І в мою хатину потрапляють огидні каплі великого людського бруду. Мене віддано на поталу ненажерливості перехожих. Я — жертва. Жертва тих, що вмирають од голоду. Зима, ніч, картонна хатинка, під нею нещасний друг, надворі хуртовина, картопля, огонь завбільшки з кулак, паразити, вітер, що вривається в усі щілинки, ні одного су й вузли, що починають горлати. Відкриваєш їх і знаходиш у середині повій. Така вже доля! Мушу зауважити, що це порушення законів. А! ти швендя з твоєю швендею, мерзотний кишеннику, зловмисний недоноску. А! ти блукаєш по вулицях після Того, як погасять огні. Коли б знав про це наш добрий король, то він би любо заставив тебе прогулятися на дно ями, щоб провчити тебе. Парубок гуляє вночі з дівчиною! в п'ятнадцять градусів морозу, без шапки и босий! Знай, що це заборонено. Є правила и розпорядження, бунтівнику! Закони карають швендю, а чесних людей охороняють і захищають; королі — батьки народу. Я маю оселю. А тебе, коли б піймали, покарали б батогами в публічному місці, — й добре зробили б. В урядженій державі повинен же бути лад. Я був дурний, що не повідомив констебля. Та вже такий я уродився: розумію добре, а роблю зле. Ах, ти поганець! Прийти до мене в такому вигляді. Я не помітив, що на них було стільки снігу, коли вони увійшли, а тепер він розтанув. І от увесь мій будинок затоплено. У мене повідь. Треба спалити неймовірну силу вугілля, щоб висушити цей став. А вугілля тепер коштує дванадцять шагів. Як же ми троє влаштуємося в цій халупині? Тепер кінець: я завожу виховальний будинок, я буду вигодовувати майбутніх англійських старців. У мене буде професія, офіційна служба и посада — вирощувати недоносків великого шахрая — убозства, удосконалювати змалку бридоту шибеників и навчати філософії молодих шахраїв. Язик ведмедя — щітка божа. І сказати тільки, що коли б протягом тридцяти років мене не об'їдали такі, як оце, то я був би багатий, Гомо був би жирний, я мав би медичний кабінет, повний рідкощів, у мене було б стільки ж хірургічних струментів, як у доктора Ленакра, хірурга короля Генріха VIII, були б різні тварини усякого роду, єгипетські мумії та інші подібні речі! Я був би членом докторської колеґії і мав би право користатися бібліотекою, що її заснував 1652 року славетний Гарвеи, і міг би працювати в башті собору, звідкіля видно весь Лондон. Я міг би продовжити мої обчислення над соняшними відмінами и довести, що з нашого світла виходять туманні плями. Така була думка й Івана Кеплера, що народився за рік до Варфоломеєвої ночі и що був імператорський математик. Сонце — комин, що іноді димить. Моя пічка так само. Моя пічка не краща за сонце. Так, я нажив би багатство, сам я був би інший, не був би шахраєм, не принижував би науки на перехрестях. Бо народ — негідний науки, народ — тільки нерозсудливий натовп, тільки мішанина віків, статей, вдач і станів, так що мудреці всіх часів не вагалися зневажити його, і наипоміркованіші між ними, не зважаючи на свою справедливість, ненавидять його шаленство и лютість. Ох, як набридло мені все на світі! А втім люди не живуть довго. Швидко проходить людське життя. Та ні, воно довге. Іноді, щоб ми не засумували, щоб ми мали дурість погодитися на те, щоб жити далі, щоб ми не використали першого-ліпшого випадку повіситися, що його нам подає кожна шворка, кожен цвях, природа вдає, ніби вона сама трохи піклується про людину. Проте, не сьогоднішньої ночі. Вона, ця потайна природа, примушує родити хліб, вистигати виноград, співати солов'я. Від часу до часу проміння ранньої зорі або склянка джину — оце те, що ми звемо щастям. Вузенька крайка добра навколо незмірного савану зла. Наша доля така, що її виткав диявол, а підрубив бог. Тільки, як би там не було, а ти, злодюго, з'їв мою вечерю.
Тим часом немовля, що він усе держав його на руках і держав дуже ніжно, хоч і немилосердно лаявся, закрило очі — ознака повного задоволення. Урсус оглянув пляшечку и пробурчав:
— Безстиднице, вона випила все!
Він підвівся і, піддержуючи дитину лівою рукою, правою підійняв кришку скрині и витяг з середини шкуру ведмедя, ту саму, що він звав її, як пригадуєте, своєю "справжнею шкурою ".
Виконуючи всю цю роботу, він чув, як їла друга дитина, й скоса подивився на неї.
— Та не мало буде клопоту прогодувати такого ненажеру. Це буде солітер у животі мого ремества.
Він розстелив, усе однією рукою й як найкраще, шкуру ведмедя на скрині, допомагаючи собі ліктями й обережно рухаючися, щоб не порушити першого сна дівчинки. Потім він поклав її на шкуру з того боку, що ближче до вогню.
Зробивши це, він поставив порожню пляшечку на пічку и крикнув:
— І мені хочеться пити.
Він заглянув у горщик; там залишалося декілька ковтків молока, і він підніс був горщик до своїх губів. В цей момент, коли він готувався вже пити, його зір упав на дівчинку. Він поставив горщик назад на пічку, взяв пляшечку, відіткнув її, перелив у неї все останнє молоко, що вистачило якраз наповнити її, знов засунув у неї губку й обмотав її тряпкою навколо шийки.
— А все ж таки мені хочеться й їсти и пити, — продовжив він.
І додав:
— Коли не можна їсти хліба, то п'ють воду.
За пічкою він нагледів глечик з надбитою шийкою.
Він узяв його й подав хлопцеві:
— Хочеш пити?
Дитина напилася и знову взялася до їжі.
Урсус схопив глечика й підніс до свого рота. Вода в глечику неоднаково нагрілася від пічки. Він проковтнув трохи води й зробив гримасу:
— Наче б то чиста вода, ти подібна до фалшивих друзів. Ти тепла зверху й холодна знизу.
Тим часом хлопець закінчив вечерю. Миска була не просто порожня, — її було вичищено. Він задумливо підбирав і їв декілька крихот хліба, що розсипалися в складках куртки на його колінах.
Урсус повернувся до нього.
— Це ще не все. Тепер поговоримо вдвох. Рот утворено не для того тільки, щоб їсти, а щоб і говорити. Тепер, коли ти нагрівся и наївся, животино, бережися, — ти мусиш відповідати на мої запитання. Звідкіля ти прийшов?
Дитина відповідала:
— Не знаю.
— Як не знаєш?
— Мене сьогодні увечері покинули на морському березі.
— А! негіднику! Як тебе звати? Ти, значить, такий паскудний, що й батьки покинули тебе.
— У мене немає батьків.
— Ти уважай хоч трохи на мої вподобання и пам'ятай, що я не люблю, коли мені співають різні вигадки. У тебе є батьки бо в тебе є сестра.
— Це не сестра мені.
— Це тобі не сестра?
— Ні.
— Тоді що ж вона?
— Це дівчинка, що я її знайшов.
— Знайшов!
— Так. ч
— Як? ти підібрав її?
— Так.
— Де? Якщо ти брешеш, я тебе знищу.
— На жінці, що лежала мертва в снігу.
— Коли?
— З годину тому.
— Де?
— За льє звідціля.
Брови Урсуса нахмурилися й набули тієї різкої форми, що було проявом хвилювання на обличчі філософа.
— Мертва! От яка щаслива! її треба й залишити там, у снігу. Там їй добре. В якій стороні?
— Коло моря.
— Ти переходив через міст?
— Так.
Урсус одкрив кватирку в задній стіні й подивився надвір. Погода не покращала. Сніг падав густо и сумовито.
Він закрив кватирку.
Він підійшов до розбитого скла, заткнув дірку ганчіркою, підклав торфу в пічку, розстелив як найщирше ведмежу шкуру на скрині, взяв товсту книжку, що лежала в кутку, и поклав-, під постелю замість подушки и на це узголів'я поклав голову заснулої дитини.
Він повернувся до хлопця.
— Лягай тут.
Дитина слухняно розтяглася у всю довжину поруч із немовлятком.
Урсус загорнув ведмежу шкуру навколо обох дітей і підіткнув під їх ноги.
Він дістав з полиці и надів на себе полотняний пояс з великою кишенею, в якій був мабуть футляр з хірургічними струментами і флякони з елексирами.
Потім він одчепив от стелі ліхтаря й засвітив його.