— Адже вони знають, що народ готовий на все.
Байдужа до чоловікових арґументів, Ребека й далі чатувала біля вікна.
— Ось побачиш, які це тварюки, — повторювала вона.
У вівторок, о п'ятій годині ранку, коли Хосе Аркадіо допив каву й спустив собак, Ребека раптом зачинила вікно й схопилася за спинку ліжка, щоб не впасти. "Ведуть, — видихнула вона. — Який-бо він гарний". Хосе Аркадіо визирнув у вікно і, охоплений раптовим дрожем, побачив у блідому світлі ранкової зорі брата; впізнав на ньому свої штани, які носив у юності. Той уже стояв спиною до стіни, взявшися в боки: пекучі нариви під пахвами не давали йому опустити руки. "Стільки мучитися, — бурмотів полковник Ауреліано Буендіа. — Стільки мучитися — і все для того, щоб врешті-решт шестеро виродків убили тебе, а ти нічого не міг зробити". Він усе повторював ці слова, і то з такою люттю, що нагадувала екстаз, аж капітан Роке М'ясник був зворушений, що він молиться. Коли солдати підняли ґвинтівки, лють полковника Ауреліано Буендіа матеріалізувалася в якусь клейку гірку субстанцію, від якої йому змертвів язик і заплющилися очі. Алюмінієвий блиск світанку раптом погас, і він знову побачив себе малим хлоп'ям у коротеньких штанцях, із бантом на шиї, побачив, як батько заводить його ясного вечора до циганського шатра, побачив лід. Коли зачувся крик, полковник Ауреліано Буендіа вирішив, що то вже остання команда загонові. З гарячковою цікавістю розплющив очі, сподіваючись уздріти сліпучі траєкторії куль, але побачив тільки капітана Роке М'ясника з піднятими догори руками та Хосе Аркадіо, що перебігав вулицю, наставивши свою страшенну двостволку, готову вистрілити.
— Не стріляйте, — сказав капітан, звертаючись до Хосе Аркадіо. — Вас послало мені саме Божественне Провидіння.
***
І тоді знову почалася війна. Капітан Роке М'ясник і шестеро його солдатів вирушили з полковником Ауреліано Буендіа визволяти революційного генерала Вікторіо Медіну, засудженого на смерть у Ріоачі. Думали виграти час, переваливши через гірський хребет дорогою, якою пройшов Хосе Аркадіо Буендіа, перше ніж заснував Макондо, але не минуло й тижня, як пересвідчилися, що це нездійсненний намір. Зрештою їм довелося пробиратися небезпечним шляхом через гірські відроги, маючи з боєприпасів тільки патрони, що їх було видано для страти. Ставали табором поблизу міст, і котрийсь із них, перевдягтися, гуляв удень вулицями, тримаючи в руці золоту рибку й налагоджуючи зв'язки із зачаєними лібералами: наступного дня вранці ті виходили на полювання й уже не поверталися. Коли з перевалу нарешті побачили Ріоачу, генерала Вікторіо Медіну вже було розстріляно. Прибічники проголосили відважного полковника Ауреліано Буендіа головнокомандувачем революційних сил усього узбережжя Карибського моря, надавши йому чин генерала. Він прийняв цю посаду, але від генеральського чину відмовився, давши собі обіцянку не носити цього звання доти, аж поки не буде повалено уряд консерваторів. За три місяці вдалося зібрати понад тисячу чоловік, але майже всі вони загинули. Уцілілі перебралися через східний кордон. Згодом стало відомо, що вони, відпливши з Антильських островів, висадилися в Кабо-де-ла-Вела; а відразу по тому в усі кінці країни було передано телеграфом тріумфальне урядове повідомлення про смерть полковника Ауреліано Буендіа. Але через два дні ще одна довга телеграма, яка майже наздогнала попередню, вже повідомляла про підняте ним нове повстання на рівнинах півдня. Так виникла леґенда про всюдисутність полковника Ауреліано Буендіа. Одночасно надходили найсуперечливіші повідомлення: полковник здобув перемогу у Вільянуеве, зазнав поразки в Ґуакамайялі, був з'їдений індіанцями з племені мотілонес, помер в одному з селищ долини, знов очолив повстання в Уруміті. Керівники ліберальної партії, які саме тоді вели переговори про допущення лібералів до парламенту, заявили, що він авантюрист і не представляє їхньої партії. Уряд оголосив полковника розбійником і оцінив його голову в п'ять тисяч песо. Після шістнадцяти поразок полковник Ауреліано Буендіа вийшов з Ґуахіри на чолі двох тисяч добре озброєних індіанців і вночі атакував Ріоачу; заскочений зненацька ґарнізон у паніці покинув місто. Полковник Ауреліано Буендіа розташував у Ріоачі свою штаб-квартиру й оголосив усенародну війну проти консерваторів. Першим офіційним відгуком, який він одержав від уряду, була погроза розстріляти через сорок вісім годин полковника Герінельдо Маркеса. якщо він не відведе своїх сил до східного кордону. Полковник Роке М'ясник, котрий уже став тоді начальником штабу, вручив телеграму полковникові Ауреліано Буендіа з досить понурим виглядом, але той прочитав її з несподіваною радістю.
— Чудово! — вигукнув він. — У нас у Макондо вже є телеграф.
Відповідь полковника Ауреліано Буендіа була рішуча. За три місяці він сподівається перенести свою штаб-квартиру в Макондо. Якщо він не застане полковника Герінельдо Маркеса живого, то розстріляє без слідства й суду всіх полонених офіцерів, почавши з генералів, і дасть наказ своїм підлеглим чинити отак аж до кінця війни. Після трьох місяців, коли звитяжні війська полковника Ауреліано Буендіа ввійшли в Макондо, першим, хто обійняв його на дорозі в долину, був полковник Герінельдо Маркес.
У домі Буендіа було повно дітей. Урсула забрала до себе Санта Софію де ла П'єдад з її дочкою та двома хлопчиками-близнюками, які народилися через п'ять місяців після розстрілу Аркадіо. Всупереч його останній волі Урсула назвала дівчинку Ремедіос. "Я певна, що саме це Аркадіо хотів сказати, — мовила вона на своє виправдання. — Ми не назвемо її Урсулою: з таким ім'ям у неї буде дуже важке життя". Близнюків вона назвала Хосе Аркадіо Другим і Ауреліано Другим. Амаранта взяла їх усіх під свою опіку. Поставила у вітальні дерев'яні стільчики і, зібравши ще декілька сільських дітей, влаштувала там щось на взірець притулку для малечі. Коли під ляскання ракет і калатання дзвонів полковник Ауреліано Буендіа вступив до міста, то при вході до рідного будинку його привітав дитячий хор. Ауреліано Хосе, високий, як і його дід, одягнутий у форму офіцера революційних військ, віддав полковникові честь.
Та не всі новини були добрі. Через рік після втечі полковника Ауреліано Буендіа Хосе Аркадіо й Ребека перебралися жити в дім, збудований Аркадіо. Ніхто так і не дізнався, що Хосе Аркадіо перешкодив виконати вирок. У цьому новісінькому будинку, що стояв на площі в найкращому місці, в затінку мигдалевого дерева, обраного для гніздування трьома парами вільшанок, у цьому будинку з парадним входом та чотирма великими вікнами і влаштувало подружжя свою гостинну домівку. Давні Ребечині подруги, серед них чотири сестри Москоте, — все ще незаміжні, — поновили свої сходини за п'яльцями, перервані кілька років тому в ґалереї з беґоніями. Хосе Аркадіо й далі користувався привласненими землями: консервативний уряд усталив його права на них. Увечері можна було бачити, як він вертається додому верхи на коні зі зграєю собак, двостволкою за плечима й причепленою до сідла в'язкою кроликів. Одного вересневого дня він повернувся раніше, ніж звичайно, бо насувалася гроза. Привітавшись до Ребеки в їдальні, прив'язав у дворі собак, відніс кроликів на кухню, щоб пізніше засолити, й пішов перевдягтися до спальні. Згодом Ребека запевняла, що коли чоловік зайшов у спальню, вона милася, зачинившись у купальні, а більше вона нічого не знає. У її версію важко було повірити, але ніхто не міг подумати іншої, правдоподібнішої, зокрема пояснити, що б могло спонукати Ребеку вбити чоловіка, який зробив її щасливою. Це була, мабуть, єдина таємниця в Макондо, яка так і лишилася нерозгаданою. Щойно Хосе Аркадіо зачинив за собою двері спальні, як у будинку пролунав пістолетний постріл. З-під дверей спальні вибігла цівка крові, перетнула вітальню, витекла на вулицю й потяглася вперед нерівними тротуарами, спускаючися сходинками, піднімаючись приступками, прозміїлася вздовж усієї вулиці Турків, повернула за ріг праворуч, потім ліворуч, далі під прямим кутом — просто до будинку Буендіа, просочилася під зачинені двері, оббігла вітальню попід стінами, щоб не забруднити килимів, прострумувала через другу вітальню, описала в їдальні широку криву, огинаючи обідній стіл, потекла ґалереєю між беґоніями, непомітно прослизнула під стільцем у Амаранти, яка навчала Ауреліано Хосе арифметики, проникла через комірчину й досягла кухні, де Урсула ладналася вбити тридцять шість яєць у тісто на хліб.
— Пречиста Діво Маріє! — зойкнула Урсула.
І подалася за цівкою в зворотному напрямку. Видивляючися, звідки береться та цівка, вона перетнула комірчину, пройшла ґалерею з беґоніями, де Ауреліано Хосе наспівував, що три і три буде шість, а шість і три — дев'ять, перейшла їдальню та обидві вітальні й рушила вулицею вперед, а потому повернула за ріг праворуч, а далі — ліворуч і вийшла на вулицю Турків; досі не зауваживши, що йде через місто в фартусі й капцях, вийшла на міську площу й зайшла в будинок, де ніколи раніше не бувала, штовхнула двері спальні, й від смороду згорілого пороху їй забило дух, і вона побачила сина, що лежав долілиць, зверху на чоботях, які ще встиг зняти, і побачила, що цівка крові, яка вже перестала текти, брала початок з його правого вуха. На тілі Хосе Аркадіо не знайшли жодної рани і не змогли встановити, якою зброєю його вбито. Так само неможливим виявилося вибавити з трупа гострий пороховий сморід, дарма що небіжчика тричі обмили мочалкою з милом, потім протерли — спочатку сіллю з оцтом, тоді золою з цитриновим соком, а далі поклали в бочку з жавелем і залишили там на шість годин. Хосе Аркадіо стільки терли, що химерне татуювання помітно поблідло. Коли ж стало ясно, що слід удатися до крайнього заходу (приправити перцем, кмином та лавровим листом і варити цілий день на слабкому вогні), тіло вже почало розкладатися, тож довелося поквапитися з похороном. Небіжчика герметично закрили в спеціальній труні завдовжки два метри тридцять сантиметрів і завширшки один метр десять сантиметрів, зміцненій ізсередини залізними пластинами й заґвинченій сталевими болтами, але незважаючи на це пороховий сморід було чутно на всіх вулицях, якими рухалася похоронна процесія.