Всі інші обернулись до вікон, але нічого не побачили, бо вікна виходили на рівнину Лімані.
Чути було голоси:
— Справді, фейєрверк? Справді?
Нетерпляча юрба, охоча до примітивних розваг, захвилювалася.
Знадвору хтось гукнув:
— Правда, фейєрверк почався!
І тоді миттю схопились усі, хто був у залі. Люди кинулися до виходу, штовхались, кричали до тих, що збилися коло виходу:
— Та швидше там, швидше!
Незабаром усі були вже в парку. Сен-Ландрі в розпачі продовжував відбивати такт перед неуважним оркестром. А надворі лунали вибухи, крутились вогняні кола, злітали римські свічки.
І раптом хтось страшним голосом тричі несамовито крикнув:
— Перестаньте, хай вам чорт! Перестаньте ж, хай вам чорт! Перестаньте!
В цю мить на горі яскраво запалав бенгальський вогонь, освітивши велетенські скелі та дерева фантастичним сяйвом, з правого боку — червоним, з лівого — синім, і всі побачили Петрюса Мартеля, який, стоячи без капелюха в одній із мармурових ваз, що прикрашали терасу казино, розпачливо махав у повітрі руками й кричав.
Потім світло погасло, і вгорі видніли тільки справжні зорі. Але відразу ж запалало нове вогняне коло, і Петрюс Мартель сплигнув на землю, вигукуючи:
— Яке нещастя! Яке нещастя! Боже мій, яке нещастя!
Трагічно розставивши руки, сварячись кулаками і гнівно
тупаючи ногами, він рушив крізь натовп і все приказував:
— Яке нещастя! Боже мій, яке нещастя!
Христіана, взявши Поля під руку, вийшла посидіти на
свіжому повітрі й тепер захоплено дивилась на ракети, що злітали в небо.
Коли це до неї підбіг брат.
— Ну що, гарно вийшло? — сказав. — Правда ж?
Вона прошепотіла:
— Як, це ти?..
— Авжеж, я! А гарно вийшло, правда?
Вона засміялася, вважаючи, що вийшло, справді, гарно.
Але підійшов пригнічений Андермат. Він не міг збагнути, хто завдав йому такого удару. Хтось украв з-під прилавка ракету й дав умовлений сигнал! Таке паскудство міг вчинити тільки якийсь шпигун, підісланий старим товариством, агент доктора Бонфія!
І він усе повторював:
— Як жаль! Страшенно жаль! Дві тисячі триста франків на фейєрверк пропало, задарма пропало!
Гонтран заперечив:
— Та ні, голубе, збитки, якщо добре полічити, не перевищують чверті, ну, хай третини, найбільше, всієї вартості фейєрверка. Пропало, може, шістсот шістдесят шість франків. Отже, ваші гості помилувались фейєрверком на тисячу шістсот тридцять чотири франки. Далебі, це не так і погано.
Гнів банкіра перекинувся на шурина. Андермат схопив його за руку.
— Аз вами я хочу поговорити серйозно. Якщо вже здибав вас, то пройдімось по алеях. А втім, це не надовго — хвилин на п’ять.
І обернувся до Христіани:
— А ви, люба, побудьте з нашим другом Бретіньї. Тільки не лишайтесь довго надворі, бережіть себе. Щоб, бува, не застудились. Бережіться, бережіться!
Вона тихо відповіла:
— Не турбуйтесь, любий.
І Андермат потягнув Гонтрана за собою.
Як тільки вони трохи відійшли від натовпу, банкір спинився.
— Мій любий, я хочу поговорити з вами про ваше фінансове становище.
— Про моє фінансове становище?
— Авжеж! Чи ви хоч знаєте, яке воно?
— Ні. Але ви, мабуть, знаєте, бо ви ж позичаєте мені гроші.
— Це правда, знаю! Тому й говорю з вами про це.
— Хоч мені й здається, що час для такої розмови не вельми підходящий… саме фейєрверк!
— Навпаки, час вельми підходящий. Я говорю з вами не під час фейєрверка, а перед балом…
— Перед балом?.. Не розумію.
— Нічого, зараз зрозумієте. Ваше становище таке: у вас немає нічого, окрім боргів, і ніколи не буде нічого, крім боргів…
Гонтран сказав серйозно:
— Ви говорите зі мною доволі гостро.
— Гостро, бо так треба. Тож слухайте. Свою частину материної спадщини ви розтринькали. Не будемо більше говорити про це.
— Не будемо.
— Що ж до вашого батька, то він має тридцять тисяч франків ренти, тобто приблизно вісімсот тисяч франків капіталу. Отже, ваша частина згодом становитиме чотириста тисяч франків. Тільки мені ви винні сто дев’яносто тисяч. А ще лихварям…
Гонтран згорда пробурмотів:
— Скажіть: євреям.
— Хай буде євреям, хоч серед них є й титар із собору Сен-Сюльпіс, посередником у якого був один священик… але я не чіплятимусь за такі дрібниці… Отож, різним лихварям, євреям чи католикам, ви винні приблизно стільки ж, скільки й мені. Припустімо, півтораста тисяч, не менше. Разом це становить триста сорок тисяч франків боргу; з цієї суми ви платите відсотки, весь час позичаючи; винятком є тільки ваш борг мені — тут ви ніяких відсотків не платите.
— Це правда, — сказав Гонтран.
— Виходить, у вас немає нічого.
— Це правда — нічого… крім зятя.
— Крім зятя, якому вже набридло позичати вам.
— І що ж?
— А те, любий, що найзлиденніший селянин, який живе в одній із цих халуп, багатший за вас.
— Чудово… що ж далі?
— Далі… далі… Якщо ваш батько завтра помре, вам, щоб мати шматок хліба, — розумієте: шматок хліба, — не залишиться нічого іншого, як піти на службу в мою контору. Та й це буде замаскованою пенсією, яку я вам пла-титиму.
Гонтран роздратовано зауважив:
— Дорогий Вільяме, це мені вже набридає. Все це я знаю не гірше за вас, і кажу ще раз: ви вибрали непідходящий час, щоб нагадати мені про моє становище так… так неделікатно.
— Дозвольте, я вже закінчу. Єдиний порятунок для вас — вигідне одруження. От тільки ви незавидна партія, — ім’я у вас хоч і добре звучить, але не таке вже й славнозвісне. Словом, не з тих, щоб якась багата спадкоємиця, навіть єврейка, заплатила за нього своїм статком. Отож вам треба знайти жінку, яку прийняли б у товаристві, й багату, а це нелегко…
Гонтран перебив його:
— Кажіть уже зразу, хто Ьона. Так буде краще.
— Гаразд. Одна з дочок Оріоля, на ваш вибір. Я через те й розмовляю з вами перед балом.
— А тепер поясніть докладніше, — холодно мовив Гонтран.
— Все дуже просто. Ви бачите, якого успіху я зразу ж досяг з цим курортом. Але коли б у мене — чи, точніше, у нас — в руках була вся та земля, яку зоставив собі хитрий дядько, то я тут золото загрібав би. Тільки за виноградники, що між лікарнею і готелем та між готелем і казино, я, не задумуючись, завтра ж заплатив би мільйон, — так вони мені потрібні. А всі ці виноградники й інші ділянки довкола пагорба підуть на посаг дівчаткам… Старий ще тоді казав мені про це, може, й не без наміру. Так от… якби ви захотіли, то ми вдвох зробили б тут велике діло.
Гонтран пробурмотів, немовби розмірковуючи:
— Що ж, можливо. Я подумаю.
— Подумайте, дорогенький, і не забувайте, що я завжди говорю тільки про те, що не викликає ніякого сумніву, добре обміркувавши все, знаючи всі можливі наслідки й безперечну вигоду.
Але Гонтран, піднявши руку, несподівано вигукнув, наче зразу забув усе, що сказав йому зять:.
— Гляньте! Яка краса!
На тлі неба спалахнули вогні, вимальовуючи осяйний палац, над яким яскраво палав прапор з вогненно-червоним написом: "Монт-Оріоль", а навпроти над долиною виплив такий же червоний місяць, ніби і йому захотілося помилуватися на те видовище. Палац сяяв кілька хвилин, потім зненацька спалахнув, мов висаджений у повітря корабель, розкидаючи по всьому небу казкові зорі, які теж розсипалися вогнями, і все погасло, тільки спокійний круглий місяць самотньо сяяв над обрієм.
Люди завзято плескали в долоні, кричали:
— Ура! Браво! Браво!
Андермат раптом сказав:
— Ходімо, друже, відкриємо бал. Хочете танцювати напроти мене першу кадриль?
— Ну звісно, дорогий зятю.
— Кого ви збираєтесь запросити? Мені пообіцяла герцогиня де Рамас.
Гонтран байдуже відповів:
— Я запрошу Шарлотту Оріоль.
Вони піднялися нагору. Проходячи повз те місце, де лишалися Христіана та Поль Бретіньї, побачили, що їх там уже немає.
Вільям пробурмотів:
— Послухалась моєї поради, пішла спати. Вона сьогодні дуже стомилась.
І пішов до зали, яку під час фейєрверка слуги прибрали для балу.
Але Христіана не пішла в свою кімнату, як гадав її чоловік.
Лишившись на самоті з Полем, вона стиснула йому руку і прошепотіла:
— Нарешті ти приїхав! Я вже цілий місяць тебе чекаю. Щоранку питала себе: чи побачу сьогодні?.. А щовечора казала собі: мабуть, приїде завтра. Чому тебе так довго не було, коханий?
Він ніяково відповів:
— Ніколи було… Справи.
Вона прошепотіла, пригорнувшись до нього:
— Лишив мене тут саму, з ними, та ще в такому стані. Негарно.
Він трохи відсунув свого стільця:
— Обережно. Нас можуть побачити. Ракети освітлюють усе навколо.
Христіана про це не думала; вона сказала:
— Я так люблю тебе!
Потім додала з радісним тремтінням:
— О, яка я щаслива, яка щаслива, що ми знову тут разом! Правда ж, Полю? Яка це радість! Ми ще так любитимем тут одне одного!
Вона говорила тихо-тихо, наче легіт повівав.
— Мені страшенно хочеться тебе поцілувати! Просто нестямно! Я так давно не бачила тебе!
І раптом з шаленою наполегливістю закоханої жінки^ якій все мусить скорятися, промовила:
— Слухай, я хочу… розумієш… хочу зараз же піти з тобою на те місце, де ми торік прощалися! Пам’ятаєш? На дорозі до Ла-Рош-Прадьєра?
Він ошелешено відповів:
— Та це ж безумство, тобі не дійти. Цілий день ти була на ногах! Це безумство, я не дозволю.
Вона підвелась і сказала знову:
— Я так хочу. Якщо ти не підеш зо мною, я піду сама.
І показала йому на місяць, що сходив:
— Глянь, сьогодні зовсім такий вечір, як тоді! Пам’ятаєш, як ти цілував мою тінь?
Він не пускав її.
— Христіано… послухай… це смішно… Христіано.
Вона, не відповідаючи, рушила до стежки, що вела на
виноградники. Поль знав цю спокійну волю, якої ніщо не могло похитнути, лагідну впертість, що світилася в синіх очах, крилася в гарненькій білявій голівці, що не визнавала ніяких перешкод; і він взяв її під руку, щоб підтримати.
— А якщо нас побачать, Христіано?
— Торік ти так не казав. Не бійся, всі ж на святі. Ми скоро повернемось, ніхто й не помітить.
Незабаром стежка повела вгору по камінню. Христіана важко дихала, щосили спиралась на руку Поля і на коишо-му кроці казала:
— Як це гарно, як гарно, як гарно отак мучитися!
Він спинився, хотів повернути назад. Та вона й слухати
не хотіла.
— Ні, ні… Я щаслива. Ти цього не розумієш. Слухай… Я відчуваю, як воно ворушиться… наше дитя… твоє дитя… Яке це щастя!.. Дай руку… О… чуєш?
Вона не розуміла, що цей чоловік — з породи коханців, а не батьків. Дізнавшись про її вагітність, він почав віддалятися од неї і мимоволі почував до неї відразу.