Моральні листи до Луцілія

Луцій Анней Сенека

Сторінка 24 з 105

Якщо, за словами знаменитого трагіка, "мова правди проста"(7), то не гоже її заплутувати. Справді-бо, ніщо аж так не вадило б людині високих поривів, як оті підступні хитрощі.

Бувай здоров!

ЛИСТ L

Сенека вітає свого Луцілія!

Твого листа я отримав через багато місяців після того, як ти його відіслав, тому вважав зайвим питати того чоловіка, що вручав мені листа, що поробляєш: надто пам'ятливим йому б довелось бути, аби тримати все в голові. Але, сподіваюся, ти живеш так, що я знатиму, що робиш, хоч би де ти був. Бо чим іншим ти зайнятий, як не тим, що повсякденно йдеш до свого вдосконалення, залишаєш якийсь манівець, починаєш розуміти, що всі ті пороки, які ти звалював на обставини, походять, власне, від тебе? Дійсно, не одне ми звикли приписувати чи то якійсь місцевості, чи то часові. А вони, ті пороки, тінню йдуть за нами, хоч би куди ми подалися. Ти знаєш належну моїй дружині недоумкувату Гарпасту, що залишилась хіба що спадковою завадою при нашому домі. Сам я не зношу подібних дивоглядів, а коли й з'явиться охота посміятись над чиєюсь глупотою, то не вдаюся до далеких пошуків: над собою сміюся. Так ось оповім тобі щось, хоч неймовірне, але правдиве. Та Гарпаста якось несподівано втратила зір. І що б ти подумав? Вона й не знає, що осліпла. Геть уже замучила поводиря-раба: виведи, мене, мовляв, з тієї темряви —— їй здається, що приміщення надто темне. Сміємося над нею, а з нами — ти повинен це знати — таке трапляється повсякчас. Ніхто ж не визнає себе скнарою, ніхто не бачить у собі грошолюба. Щодо темних, то вони хоча б шукають поводиря, а ми блукаємо без нього й кажемо: "Я не марнославний: у Римі просто годі жити по-іншому!" Або: "Я не марнотратник, то ж саме місто вимагає великих витрат!" А ще: "Так, я схильний до гніву, я ще не обрав якогось певного способу життя, але ж то не моя вина: молодість призводить до того!"

То що ж самі з себе робимо дурнів? Наша біда — не поза нами, а в нас самих, у самому нутрі загніздилася. І нам через те дуже важко повернутися до здоров'я, що взагалі не здогадуємося про свою хворобу. Навіть коли б узялися за лікування, скільки-то часу мусило б піти, аби подолати стільки й таких важких хвороб! Але ж ми й не шукаємо лікаря, хоч він мав би менше клопотів, якби наша болячка не була запущена. У кого душа ніжна, ще не огрубіла з часом, той легко б ішов за тим, хто вказує прямий шлях. Важко повернути до природи того, хто відступив од неї. Соромимось навчатися здорового глузду. Та якщо шукати вчителя тієї науки — це ганьба для нас, то, далебі, шкода й сподіватися, що таке благо спливе на нас випадково. Мусимо працювати. Але тут, правду кажучи, не треба вже аж так багато поту, лише б, як я щойно зазначив, ми почали ліпити(1) й підправляти свою душу ще перед тим, ніж її пороки візьмуться твердістю. Але й тоді не втрачаймо надії. Хіба є щось таке, що може встояти перед напруженим, пильним старанням? Навіть покривленим дубовим стовбурам можна повернути прямоту. Тепло випрямляє покручену колоду; хоч би якою була вона від природи, з неї роблять таку, якої вимагає вжиток. Наскільки ж легше надавати ті чи інші обриси нашому гнучкому духові, слухнянішому, ніж будь-яка рідина! Що таке, врешті, дух, як не своєрідний подув? А він, це ж очевидно, настільки податливіший від будь-якої речовини, наскільки тонший від неї.

Але не зневірюйся, мій Луцілію, у нашому рятунку лише через те, що зло вже заполонило нас, що ми — під його владою. Здоровий глузд завжди приходить на зміну безглуздю. Ніхто з нас не був вільним одразу. Вчитися чесності — значить відучуватися від пороків. А з більшим завзяттям ми повинні братися до свого вдосконалення ще й через те, що мудрість, тільки-но її набудемо, стає нашим постійним надбанням: чесноти можна навчитися, відучитися від неї — не можна. Те, що їй суперечить — різні пороки,— погано вкорінюється в чужий грунт, тож усе це можна виривати(2), проганяти; міцно тримається лише те, що на своєму місці. Чеснота — у злагоді з природою; пороки — чужі їй, ворожі. Та хоча чеснота, раз ми вже її прийняли, не покине нас, та й оберігати її легко, стежка до неї все-таки стрімка, бо то вже властивість немічного й хворого розуму — лякатися всього незвичного. Треба змусити його зробити початок; потім ліки не будуть гіркими: допомагаючи, втішатимуть. Інші ліки дають задоволення хворому після того, як він одужає; філософія ж водночас і помічна, і приємна.

Бувай здоров!

ЛИСТ LI

Сенека вітає свого Луцілія!

Як хто може, мій Луцілію! У тебе там перед очима Етна, славетна сіцілійська гора, яку Мессала чи то Вальгій(1) (в обох я про неї читав) назвали єдиною. От лиш не знаю чому. Адже вогонь вивергає не одна лиш місцевість, і не тільки підвищена,— що, звісно, буває частіше, оскільки вогонь проривається якомога вище,— але й низовинна. Ну, а я, в якій мірі зумів, мусив бути вдоволений Бай-ями(2), звідки й виїхав на другий же день після приїзду: це саме та місцевість, яку, попри її природні переваги, слід уникати, бо тут звила собі гніздо розкіш.

"Виходить, є місця, до яких маємо ставитися з ненавистю?" — Зрозуміло, ні. Одначе, як розумній і порядній людині один якийсь одяг пасує більше, ніж інший, як одну якусь барву вона вважає не вельми підхожою для поміркованого, не маючи при тому відрази до тієї чи іншої барви як такої, так само бувають місцевості, що розумний або той, хто прагне стати розумним, їх уникає,— бо вони несумісні з доброзвичайністю. Хто, скажімо, мріє про затишок, той ніколи не вибере Канопа(3), хоча й Каноп нікому не заборонить бути поміркованим. Так само з Байями: там, кажу, загніздилися пороки. Розкіш розперезалась там уже до краю; так розгулялася, мовби саме місце дає їй на те дозвіл. Одне слово, ми повинні вибирати місцевість, цілющу не тільки для тіла, але й для звичаїв. Я не хотів би жити серед катів, не хотів би — й серед пияків. Що за потреба дивитись на те, як узбережжям сновигає непевний, захмелений люд; як догоджають собі напоями просто-таки на воді; як дмуть у флейти та виспівують так, що аж луна йде озером, та й на все інше, чим розгнуздана, вільна від будь-якого закону розкіш не тільки грішить, а й хизується гріхом? Усе мусимо робити для того, щоб якомога далі втекти від звабливих пороків. Мусимо гартувати наш дух, тримати його осторонь від усього, чим знаджують насолоди. Один лиш зимовий постій розслабив Ганнібала(4); кампан-ський коминок розніжив того, хто й серед альпійських снігів не здригнувся. Перемагав зброєю, переможений — пороками. Належить і нам воювати, і те суворе воювання не дає нам ні передиху, ні вільної хвилини. Насамперед потрібно взяти гору над насолодами, бо вони, як бачиш, захоплювали й підкоряли собі навіть найсуворішої вдачі мужів. Досить лишень, щоб хтось уявив собі, наскільки великим є діло, за яке береться, і він зрозуміє, що тут не до забав, не до пестощів. Що мені ті гарячі озера? Що мені лазні, сповнені сухою парою, яка виганяє з тіла геть усю вологу? Хай під час праці з мене спливає піт! Якщо, за прикладом Ганнібала, зупинимось на півдорозі й, полишивши війну, станемо догоджати тілу, то хто б не дорікнув — і матиме на те право! — за невчасне без-ділля, небезпечне не тільки для того, хто перемагає, але й для переможця? А нам же дозволено ще менше, ніж тим, хто йшов під пунійськими знаменами: більше небезпек для нас буде при відступі, більше поту — й коли будемо наполегливі. Фортуна повела зі мною війну; я не збираюсь виконувати її наказів і не тільки не хилюсь під її ярмо, але — що вимагає більшої мужності — відкидаю його. Нізащо не розніжуватиму свого духу. Якщо поступлюся насолоді, то буду змушений поступитися стражданням, тяготам, убогості; а там — і честолюбність, і гнів захочуть мати своє право наді мною. От скільки пристрастей розшарпуватимуть мене, рватимуть на кусні! Мені обіцяно свободу. Заради тієї нагороди не жалію зусиль. Запитаєш, у чому полягає свобода? Не слугувати жодній речі, жодній необхідності, жодному випадку; триматись на рівній нозі з фортуною. Як тільки зрозумію, що можу більше від неї, вона взагалі стане неспроможною вразити мене. Мав би я зважати на неї, коли сама смерть — у моїх руках?

Для таких роздумів слід вибирати місця поважні, незаймані. Бо надмірна їхня привабливість робить нас розманіженими; зіпсувати людину може, без сумніву, навіть місцевість. В'ючні тварини, чиї копита загартувались на крем'янистій дорозі, легко долають будь-які переходи, а ті, що випасались на м'яких, болотяних вигонах, тут же підбиваються. Найкращий вояка — з гірських околиць; найлінивіший — з міського дому. Всяке діло горить у руках того, хто, відклавши чепіги, взявся за спис, а цей, напахчений, намазаний до блиску, тільки-но вдихне куряви, вже й занепадає. В суворих умовах тієї чи іншої місцевості гартуються наші природні нахили, ми стаємо придатнішими для здійснення великих задумів. Для Сціпіона почеснішим місцем вигнання був Літери(5), а не Байї: падіння такої людини не могло бути настільки м'яким. Також ті, кому фортуна римського народу вперше довірила загальнонародну могутність,— Гай Марій, Гней Помпей і Цезар,— хоч і мали свої кам'яниці в Байях, але подбали про те, щоб вони були вибудувані на вершечках гірського хребта. Було в тому щось од військової справи — отак із висоти окидати зором усю довколишню просторінь. Поглянь, яке вони вибрали положення для будівель, на яких місцях розташовували їх, як виглядають ті будівлі, і ти зрозумієш, що це радше табір, ніж відпочинкові кам'яниці. Невже ти думаєш, що Катон погодився б жити в будиночку, звідки б міг рахувати повій, що пропливають у човнах, дивитись на ті розмаїті, строкаті човни, на всіяне трояндами озеро, міг би вислуховувати різноголосі співи нічних гульвіс? Чи не волів би він залишатися за насипом і частоколом, що їх власноручно б собі спорудив за одну ніч? Та й хто б то, якщо він чоловік, не волів, щоб сон йому переривала сурма, а не суголосся флейт?

А втім, годі вже воювати з тими Байями, замість того* щоб воювати з пороками: їх, благаю тебе, Луцілію, переслідуй, не озираючись ні на міру, ні на межу. Так-так, бо й у них — ні міри, ні межі. Відкинь ті з них, що роздирають твоє серце, а якщо ніяк не зможеш їх вирвати — вирви разом з ними й саме серце.

21 22 23 24 25 26 27

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(