Ті прагнення, які виражаються в окремій людині, завжди збільшуються в натовпі.
Для французів, що пішли назад по старій Смоленській дорозі, кінцева мета батьківщини була занадто віддалена, і найближча мета, та, до якої, у величезній пропорції посилюючись в натовпі, прагнули всі бажання і надії, — була Смоленськ. Не тому, щоб люди знала, що в Смоленську було багато провіанту і свіжих військ, не тому, щоб їм говорили це (навпроти, вищі чини армії і сам Наполеон знали, що там мало провіанту), але тому, що це одне могло їм дати силу рухатися і переносити справжні злидні. Вони, і ті, які знали, і ті, які не знали, однаково обманюючи себе, як до обітованої землі, прагнули до Смоленська.
Вийшовши на велику дорогу, французи з вражаючою енергією, з швидкістю нечуваною побігли до своєї вигаданої мети. Крім цієї причини загального прагнення, що зв'язувала в одне ціле юрму французів і додавала їм деяку енергію, була ще інша причина, що зв'язувала їх. Причина ця полягала в їх кількості. Сама величезна маса їх, як у фізичному законі тяжіння, притягувала до себе окремі атоми людей. Вони рухалися своєю стотисячної масою як цілою державою.
Кожна людина з них бажала тільки одного — віддатися в полон, позбутися від усіх жахів і нещасть. Але, з одного боку, сила всесвітнього тяжіння до мети Смоленська захоплювала кожного в одному і тому ж напрямку; з іншого боку — не можна було корпусу віддатися в полон роті, і, не дивлячись на те, що французи користувалися всяким слушною нагодою для того, щоб звільнитися один від одного і при найменшому пристойному приводі віддаватися в полон, приводи ці не завжди траплялися. Саме число їх і тісний, швидкий рух позбавляли їх цієї можливості і робили для росіян не тільки важким, але неможливим зупинити цей рух, на який спрямована була вся енергія маси французів. Механічне розривання тіла не могло прискорити далі певної межі здійснюваний процес розкладання.
Ком снігу неможливо розтопити миттєво. Існує відома межа часу, раніше якої ніякі зусилля тепла не можуть розтопити снігу. Навпаки, чим більше тепла, тим більше міцніє сніг, що залишається.
З російських воєначальників ніхто, крім Кутузова, не розумів цього. Коли визначився напрям втечі французької армії по Смоленській дорозі, тоді те, що передбачав Коновніцин в ніч 11-го жовтня, почало збуватися. Всі вищі чини армії хотіли відзначитися, відрізати, перехопити, полонити, перекинути французів, і всі вимагали наступу.
Кутузов один всі сили свої (сили ці дуже невеликі у кожного головнокомандувача) вживав на те, щоб протидіяти наступу.
Він не міг їм сказати те, що ми говоримо тепер: навіщо січа, і загороджуванння дороги, і втрата своїх людей, і нелюдське добивання нещасних? Навіщо все це, коли від Москви до Вязьми без бою розтанула одна третина цього війська? Але він говорив їм, виводячи зі своєї старечої мудрості те, що вони могли б зрозуміти, — він говорив їм про золотий міст, та й стали сміятися над ним, обмовляли його, і рвали, і метали, і куражилися над убитим звіром.
Під Вязьмою Єрмолов, Милорадович, Платов і інші, перебуваючи в близькості від французів, не могли утриматися від бажання відрізати і розбити два французькі корпуса. Кутузову, сповіщаючи його про свій намір, вони прислали в конверті, замість донесення, аркуш білого паперу.
І скільки не намагався Кутузов утримати війська, війська наші атакували, намагаючись загородити дорогу. Піхотні полки, як розповідають, з музикою і барабанним боєм ходили в атаку і побили і втратили тисячі людей.
Але відрізати — нікого не відрізали і не розбили. І французьке військо, стягнувшись міцніше від небезпеки, продовжувало, рівномірно таючи, все той же свій згубний шлях до Смоленська.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Глава 1
Бородінський бій з висновками, зробленими за ним заняттям Москви і втечею французів, без нових битв, — є одне з найбільш повчальних явищ історії.
Всі історики згодні в тому, що зовнішня діяльність держав і народів, в їх зіткненнях між собою, виражається війнами; що безпосередньо, внаслідок більших чи менших успіхів військових, збільшується або зменшується політична сила держав і народів.
Як не дивні історичні описи того, як який-небудь король або імператор, посварившись з іншим імператором або королем, зібрав військо, воював з військом ворога, здобув перемогу, вбив три, п'ять, десять тисяч чоловік і внаслідок того підкорив державу і цілий народ в кілька мільйонів; як ні незрозуміло, чому поразка однієї армії, однієї сотої всіх сил народу, змусило підкоритися народ, — всі факти історії (наскільки вона нам відома) підтверджують справедливість того, що більші чи менші успіхи війська одного народу проти війська іншого народу суть причини або, по принаймні, істотні ознаки збільшення або зменшення сили народів. Військо здобуло перемогу, і негайно ж збільшилися права переможного народу на шкоду переможеному. Військо зазнало поразки, і негайно ж за ступенем ураження народ позбавляється прав, а при повній поразці свого війська зовсім підкоряється.
Так було (по історії) з найдавніших часів і до теперішнього часу. Всі війни Наполеона служать підтвердженням цього правила. За ступенем ураження австрійських військ — Австрія позбавляється своїх прав, і збільшуються права і сили Франції. Перемога французів під Ієною і Ауерштетом знищує самостійне існування Пруссії.
Але раптом в 1812-му році французами здобута перемога під Москвою, Москва взята, і слідом за тим, без нових битв, не Росія перестала існувати, а перестала існувати шестисот-тисячна армія, потім наполеонівська Франція. Натягнути факти на правила історії, сказати, що поле битви в Бородіно залишилося за росіянами, що після Москви були битви, які знищили армію Наполеона, — неможливо.
Після Бородінської перемоги французів не було жодного не тільки генерального, але скільки-небудь значного бою, і французька армія перестала існувати. Що це означає? Якщо б це був приклад з історії Китаю, ми б могли сказати, що це явище не історичне (лазівка істориків, коли щось не підходить під їх мірку); якби справа стосувалася зіткнення нетривалого, в якому були б задіяні малі кількості військ, ми б могли прийняти це явище за виключення; але подія ця відбулася на очах наших батьків, для яких вирішувалося питання життя і смерті вітчизни, і війна ця була найбільша з усіх відомих воєн ...
Період кампанії 1812 року від Бородінської битви до вигнання французів довів, що виграна битва не тільки не є причина завоювання, але навіть і не постійна ознака завоювання; довів, що сила, яка вирішує долю народів, лежить не в завойовника, навіть на в арміях і боях, а в чомусь іншому.
Французькі історики, описуючи становище французького війська перед виходом з Москви, стверджують, що все у Великій армії було в порядку, виключаючи кавалерії, артилерії і обозів, та не було фуражу для корму коней і рогатої худоби. Цьому лиху не могло допомогти ніщо, тому що навколишні мужики палили своє сіно і не давали французам.
Виграна битва не принесло звичайних результатів, тому що мужики Карпо і Влас, які після виступу французів приїхали в Москву з підводами грабувати місто і взагалі не виявляли особисто геройських почуттів, і вся незліченна кількість таких мужиків не везли сіна до Москви за хороші гроші, які їм пропонували, а палили його.
Уявімо собі двох людей, які вийшли на поєдинок з шпагами за всіма правилами фехтувального мистецтва: фехтування тривало досить довгий час; раптом один із супротивників, відчувши себе пораненим — зрозумівши, що справа ця не жарт, а стосується його життя, кинув свою шпагу і, взявши перший-ліпший дрюк, почав навертати ним. Але уявімо собі, що противник, який так розумно вжив кращий і найпростіший засіб для досягнення мети, разом з тим натхнений переказами лицарства, захотів би приховати суть справи і наполягав би на тому, що він за всіма правилами мистецтва переміг на шпагах. Можна собі уявити, яка плутанина і неясність сталася б від такого опису того поєдинку, що стався.
Фехтувальник, який вимагав боротьби за правилами мистецтва, були французи; його противник, який кинув шпагу і підняв дубину, були росіянами; люди, які намагаються пояснити все за правилами фехтування, — історики, які писали про цю подію.
З часу пожежі Смоленська почалася війна, що не підходить ні під які колишні перекази воєн. Спалення міст і сіл, відступ після битв, удар Бородіна і знову відступ, залишення і пожежа Москви, лов мародерів, переймання транспортів, партизанська війна — все це були відступи від правил.
Наполеон відчував це, і з самого того часу, коли він у правильній позі фехтувальника зупинився в Москві і замість шпаги противника побачив підняту над собою добрячу ломаку, він не переставав скаржитися Кутузову і імператору Олександру на те, що війна велася противно всіма правилами (як ніби існували якісь правила для того, щоб вбивати людей). Незважаючи на скарги французів про невиконання правил, незважаючи на те, що російським, вищим за матеріальним становищем людям здавалося чомусь соромливим битися дубиною, а хотілося за всіма правилами стати в позицію четверту, третю [en quarte або en tierce], зробити майстерне випадання в першу [ prime] і т. д., — дубина народної війни піднялася з усією своєю грізною і величною силою і, не питаючи нічиїх смаків і правил, з дурною простотою, але з доцільністю, не розбираючи нічого, піднімалася, опускалася і лупцювала французів до тих пір, поки не загинула вся навала.
І благо тому народу, який не як французи в 1813 році, відсалютувавши за всіма правилами мистецтва і перевернувши шпагу ефесом, граціозно і чемно передає її великодушному переможцю, а благо тому народу, який у хвилину випробування, не питаючи про те, як за правилами діяли інші в подібних випадках, з простотою і легкістю піднімає першу-ліпшу ломаку і лупить нею до тих пір, поки в душі його почуття образи і помсти не замінюється презирством і жалістю.
Глава 2
Одним з найбільш відчутних і вигідних відступів від так званих правил війни є дія розрізнених людей проти людей, що стискаються в купу. Такого роду дії завжди виявляються у війні, що приймає народний характер. Дії ці полягають у тому, що, замість того щоб ставати натовпом проти натовпу, люди розходяться нарізно, нападають поодинці і негайно ж біжать, коли на них нападають великими силами, а потім знову нападають, коли трапляється нагода.