Серед усієї цієї мішанини вже неважливим був сам Род. А особливо для правовірної небоги, що жила у Місячному Серпі.
— Його двоюрідний дід був релігійним фанатиком, — похмуро повідомив дядько Воллес. — Він прикував самого себе до ліжка на шістнадцять років. Що не так із цим дівчам? Вона дурепа чи демонеса?
Зараз Данбери вже вважалися пристойною родиною. Однак, як казав Ларрі Дікс — один із "нотаріусів Діксів із Попового Ставу" — невже може бути гарною людиною той, чий батько колись випасав корів на цвинтарі, а дядько, як підозрюють, кинув у сусіда мертвим котом? Для переконливості було додано, що сам Ларрі працює стоматологом і є абсолютно серйозним і щирим леґенем, якого ніхто і ні в чому не міг звинуватити, за винятком приналежності до Діксів. Тим не менш, тітка Елізабет відчула значну полегкість, коли Емілі йому відмовила.
— Яка самовпевненість, — протягла тітка Лаура, маючи на увазі прагнення Дікса поєднатися з Мурреївною.
— Я дала йому гарбуза не через його самовпевненість, — відказала Емілі, — а через його уявлення про любов. Він зробив дещо жахливе, вважаючи це шляхетним.
— Сподіваюся, ти відмовила йому не через те, що його освідченню бракувало романтики, — презирливо зауважила тітка Елізабет.
— Ні. Гадаю, справжньою причиною було те, що я відчула, що він з тих чоловіків, які на Різдво дарують своїм жінкам пилососи, — зізналась Емілі.
— Вона нічого не сприймає всерйоз, — з відчаєм мовила тітка Елізабет.
— А я вважаю, що її зачарували, — відповів дядько Воллес.
— В неї за все літо не було жодного гідного залицяльника. Вона настільки темпераментна, що все прийнятне парубоцтво її просто боїться.
— У всьому, що стосується флірту, вона має жахливу репутацію, — скорботним тоном повідомила тітка Рут. — Не дивно, що нема жодного гідного парубка, який коли-небудь забажав би мати з нею бодай якісь стосунки.
— Завжди очікує від чоловіків якогось фантастичного кохання, — відрізав дядько Воллес. Усі родичі відчули, що цього разу дядько Воллес на диво влучно добрав слова. Любовні сподівання Емілі завжди відрізнялися від звичайних порядних очікувань інших Мурреїв. Вони дійсно були фантастичними.
Однак Емілі завжди леліяла свої мрії, і жоден родич, опріч тітки Елізабет, навіть не підозрював про найфантастичніші з них. А якби б лиш дізнались, то з іще більшою люттю почали б називати її темпераментною.
Усе це випливло через дурну дрібницю. Редактор "Арґуса", щоденної шарлоттетаунської газети, що трошки претендувала на звання літературної, отримав від старенької американської газетки новелу "Королівські заручини" маловідомого автора Марка Ґрейвза. Ця новела точно не була плагіатом і складалася з кількох розділів. Це мало послужити додатковою рекламою для острова Принца Едварда як літнього курорту. Редакторський колектив газети був невеликий, і друкарі вже підготували до видання майже всю новелу, за винятком заключного розділу. Він просто зник, і ніхто не міг його знайти. Редактор лютував, та це ніяк не могло допомогти справі. Останньої миті він уже не міг знайти інше оповідання, яким можна було б заповнити сторінки. Та навіть якби він і знайшов, то надрукувати його вже не стало б часу. Спеціальний випуск із цією новелою має вийти вже за годину. Що ж тепер робити?
Саме цієї миті до будівлі редакції зайшла Емілі. Вони з паном Вільсоном були добрими друзями, і він завжди запрошував Емілі, коли вона була в місті.
— Тебе послав сам Господь, — мовив пан Вільсон. — Зробиш мені послугу?
Він підштовхнув до неї брудний і подертий рукопис "Королівських заручин".
— Заради небес, напиши заключну частину цієї історії. В тебе є півгодини. Ще півгодини знадобиться, щоб її додрукувати. І тоді все буде зроблено вчасно.
Емілі поквапом проглянула новелу. Чим довше вона читала, тим менш зрозуміло було, яку розв'язку планував Марк Ґрейвз.
— Маєте припущення, яким був кінець? — запитала вона.
— Ні, я навіть не читав, — простогнав пан Вільсон. — Лише схвалив новелу через те, що вона довга.
— Гаразд, ви будете задоволені, хоч я й не звикла так нешанобливо писати про легковажність королів і королев, — погодилась Емілі. — Цей Марк Ґрейвз, ким би він не був, вочевидь дуже наближений до монархів.
— Закладаюся, що він їх ніколи навіть не бачив, — пирхнув пан Вільсон.
За відведені їй півгодини Емілі написала по-справжньому гарне завершення з геніальним розкриттям таємниці. Пан Вільсон вихопив написане з її рук і, видихнувши з полегкістю, віддав усе друкареві, а сам осипав Емілі подяками.
— Сумніваюся, що читачі взагалі помітять різницю в стилі написання, — радісно відказала Емілі. — І ще цікаво, чи побачить це сам Марк Ґрейвз і якщо так, то що він подумає.
Хоча не було схоже, що її це справді цікавило. Зрештою, вона викинула це все з голови. Тож, коли одного дня два тижні потому кузен Джиммі побачив у вітальні, де Емілі саме ставила троянди у вазу з гірського кришталю з рубіновим денцем — це була дорогоцінна сімейна реліквія, що належала тітці Елізабет — незнайомця, Емілі геть не пов'язала його присутність із "Королівськими заручинами". Хоча вона відчувала, що відвідувач був надзвичайно роздратований.
Кузен Джиммі обережно відступив. Тітка Лаура, яка увійшла була до вітальні зі скляним полумиском консервованої полуниці, щоб поставити її на стіл, теж відступила, міркуючи, ким би міг бути таємничий гість Емілі. Емілі й самій це було цікаво. Вона так і стояла біля столу — струнка, граційна у блідо-зеленій сукні, подібна до яскравої зірки у темній старомодній кімнаті.
— Може, присядете? — запропонувала вона з усією відчуженою люб'язністю Місячного Серпа, на яку лиш була спроможна. Але відвідувач не ворухнувся. Він просто стояв перед нею, втупившись у неї поглядом. Емілі відчула, що, незважаючи на те, яким він був розлюченим, щойно увійшовши, зараз він також був не на останній стадії злості.
Звісно, він мав колись народитися — він же стояв зараз тут — але неймовірно, подумала вона, що він колись був немовлям. Він був у зухвалому вбранні і з моноклем в одному оці. А його очі здавалися по-дурному схожими на маленькі ягоди чорної смородини, чорні ж брови утворювали з ними два прямокутні трикутники. Він мав цілу гриву чорного волосся, що сягало його плечей, занадто довге підборіддя та мармурово-біле обличчя. Якби він був намальований, подумала Емілі, він був би вродливим і романтичним. Однак тут, у вітальні Місячного Серпа він мав просто дивний вигляд.
— Ліричне створіння, — проказав він, усе ще вдивляючись у неї.
Емілі подумала, що він, можливо, лише утеклий божевільний.
— Ти не вчинила злочину потворності, — палко продовжив він. — Це чудова мить, дивовижно чудова. Шкода, що мусимо зіпсувати її розмовою. Пурпурово-сірі очі з вкрапленням золота. Очі, які я шукав усе своє життя. Прекрасні очі, в яких я потонув сотні років тому.
— Хто ви? — чітко вимовила Емілі, вже остаточно переконана в тому, що він навіжений. Він поклав руку на серце і вклонився.
— Марк Ґрейвз. Марк Д. Ґрейвз. Марк Делаж Ґрейвз.
Марк Ґрейвз… В Емілі було неясне відчуття, що це ім'я має бути їй знайоме. Воно звучало так, ніби вона вже десь його чула.
— Цілком можливо, що ти не впізнаєш мого імені! Така вона — слава. Навіть у цьому віддаленому куточку світу мушу…
— О, — скрикнула Емілі, раптово осяяна спогадом. — Я… я згадала. Ви написали "Королівські заручини".
— Новелу, яку ти через свою невправність убила. Так.
— О, мені так шкода, — затинаючись, мовила Емілі. — Звісно, ви вважаєте це непростимим. Просто так сталося… розумієте…
Він спинив її рухом дуже довгої й дуже блідої руки.
— Не має значення. Жодного значення. Зараз мене це геть не цікавить. Визнаю, що був розлюченим, прийшовши сюди. Я зупинився у Готелі Дюн у Гусячому Ставі… о, яка ж назва… поетична… загадкова… романтична… А цього ранку побачив спеціальний випуск "Арґуса". Я був злим, та й хіба не мав на це права? А тепер відчуваю радше сум, аніж злість. Мою новелу по-варварськи зруйнували. Щасливий кінець. Огидна річ. Мій кінець був сповнений жалю та артистизму. А щасливий кінець не може бути артистичним. Я поквапився до кубла того "Арґуса". Я приховав свою лють і довідався, хто це зробив. І прийшов сюди, щоб висловити докір, щоб звинуватити. Однак тепер я боготворю.
Емілі не знала, що й сказати. Традиції Місячного Серпа не передбачали подібних випадків.
— Ти не розумієш мене. Ти спантеличена, і твій подив прикрашає тебе. І знову я маю відзначити цю чудову мить. Прийти розгніваним — і зустріти божество. Побачити тебе й миттєво зрозуміти, як багато ти важиш для мене і яким самотнім я був без тебе.
Емілі палко бажала, щоб хтось увійшов. Це вже було схоже на нічне жахіття.
— Ви не можете так казати, — коротко відповіла вона. — Ми незнайомці…
— Ми не незнайомці, — перебив він. — Ми певно кохали одне одного в минулому житті. І наша любов була величною та несамовитою. Це вічна любов. Я впізнав тебе, щойно увійшовши. І ти мене теж упізнаєш, коли трохи оговтаєшся від свого солодкого подиву. Коли ти вийдеш за мене?
Коли в тебе просить руки й серця чоловік, якого ти вперше побачила п'ять хвилин тому, це радше цікавий досвід аніж приємний. Емілі це роздратувало.
— Будь ласка, не кажіть дурниць, — коротко сказала вона. — Я не збираюся виходити за вас заміж.
— Ні? Але ти мусиш! Я ще в жодної жінки не просив руки й серця. Я відомий Марк Ґрейвз. Я заможний. Я успадкував від матері-француженки чар і романтизм, а від батька-шотландця — здоровий глузд. Французька сторона мене відчуває та визнає твою вроду і загадковість. Шотландська ж сторона схиляється перед тобою, віддаючи честь твоїй незайманості й гідності. Ти досконала, божественна. Скільки жінок закохувалось у мене, але я не кохав їх. Я увійшов до цієї кімнати вільним чоловіком. Вийду ж я звідси бранцем. Чарівний полон! Божественна полонителька! Мій дух схиляє перед тобою коліна.
Емілі до чортиків перелякалася, що зараз іще й його тіло стане перед нею на коліна. Він був цілком до цього готовий. А вона розпачливо сподівалася, що зараз увійде тітка Елізабет.
— Будь ласка, йдіть, — мовила вона, відчуваючи, як наростає всередині неї паніка. — Я… в мене немає часу, і я не можу далі з вами говорити. Перепрошую за новелу… якщо дозволите мені пояснити…
— Я вже сказав, що новела нічого не значить.