Ви свідок: ми цього не бажали. Зрозуміло, ми будемо раді надати Вашій високості корабель, у якому Ви зможете повернутися до Ташбану, щоб… е-е… відбути покуту, яку призначив Аслан. До Ваших послуг усе, що може бодай трішки скрасити Ваше становище: найліпший корабель… найсвіжіша морква та чортополох…
Але віслюк оглушливо заревів і заднім копитом ударив слугу, що опинився поряд із ним. Стало зрозуміло, що Рабадаш не вміє бути вдячним і що люб'язну пропозицію короля Люна знехтувано.
І щоб уже більше до цього не повертатись, я розповім вам, чим закінчилася історія Рабадаша-віслюка. Його посадили на корабель і відправили до Ташбана. Там на Осінні Фестини він прийшов у храм Таша і до нього знову повернулася людська подоба. Тисячі людей побачили, що принц був віслюком. Зате по смерті старого Тісрока, коли Рабадаш посів його місце, він став наймирнішим правителем, якого будь-коли знав Калормен. Позаяк Рабадашеві не вільно було відлучатись від Ташбану більше ніж на десять миль, він не міг розв'язувати воєн і споряджати походи. Ще одна причина — йому не хотілося, аби тархани без нього здобували бойову славу, бо инакше вони б усунули його з трону. Він керувався виключно себелюбними міркуваннями, та невеличкі держави, що сусідили з Калорменом, почувалися за його правління доволі безпечно. Калорменці не забули віслючої історії і, поки принц посідав трон, у вічі його називали Рабадашем-Миротворцем, та за спиною він мав імено Рабадаша-Посміховиська. Під цим прізвиськом він і ввійшов в історію — ви переконаєтесь у цьому, коли заглянете у відділ історії Калормену найближчої бібліотеки. І понині у калорменських школах, коли хтось зробить якусь дурницю, його можуть назвати "другим Рабадашем".
Тимчасом в Анварді всі тішилися, що вдалося спекатися Рабадаша. Увечері розпочалося свято. Спершу на лузі перед замком влаштували велику учту. Ясно світив місяць, навколо горіли десятки ліхтарів — було видно мов удень. Щедро лилося вино, усі навперебій розповідали розмаїті історії, сипали дотепами. Та ось запала тиша: у супроводі двох скрипалів на середину вийшов співець. Аравіса й Кор розчаровано перезирнулись: їм-бо досі доводилося чути лише пишномовну калорменську поезію, тож вони приготувалися до неабиякої нудьги. Але скрипалі торкнулися струн — і серця дітей розтанули. Співець завів древню баладу про Олвіна Справедливого, що переміг двоголового велета Пайра і перемінив його у камінь (так утворилась дво верха гора Пайр), а потім здобув руку і серце прекрасної панни Лільни, яка стала його нареченою. Коли прозвучав останній рядок, Аравісі й Кору захотілося послухати ту дивовижну історію ще раз. Але далі у бесіду вступив Бругу: співати він не вмів, проте залюбки поділився спогадами про битву під Заліндрегом. Люсі розповіла історію про чарівну шафу, через яку вона, король Едмунд, королева Сюзан і Верховний король Пітер потрапили до Нарнії. Крім Аравіси та Кора, всі вже чули про це не раз, але охоче слухали б ще і ще.
Та надворі уже геть споночіло і король Люн оголосив, що молодим людям пора вкладатися в ліжко.
— А завтра, Коре, — додав він, — Я покажу тобі замок. Тільки, будь ласка, постався до цього відповідально і подумай, що необхідно зробити, аби його ліпше укріпити. Кажу це, бо тобі доведеться захищати цю твердиню, коли я відійду.
— Батьку, але ж королем має стати Корін, — здивовано відказав Кор.
— Ні, хлопче, — заперечив король Люн, — ти будеш моїм спадкоємцем. Корона перейде до тебе.
— Та ні, я не хочу, — розгубився Кор. — Ліпше…
— Коре, немає значення, чого хочеш ти чи я. Так велить закон.
— Але якщо ми близнюки, то ми одного віку.
— Ні, — усміхнувся Люн. — Все одно хтось приходить на світ перший. Ти на двадцять хвилин старший від Коріна. Будемо сподіватись, що й мудріший. Хоча у порівнянні з цим шибайголовою це неважко, — і король з лукавинкою глянув на Коріна.
— Але, батьку, тоді вибери своїм наступником того, хто справді цього гідний!
— Не можу. Король підкоряється законові. Стати королем можна тільки дотримуючись закону. І не думай, що можна отак просто ухилятись від обов'язків: король так само не має на це права, як і вартівник, що стоїть на чатах.
— Батьку, — благально звів очі Кор, — ну навіщо це мені? І Корін… Коріне, мені ніколи й не снилось, що я можу відібрати у тебе корону.
Та Корін радісно вигукнув:
— Ур-ра! Ур-ра! Я не буду королем. Мені не доведеться носити корону. Я залишуся принцом і робитиму що хочу. Чудово!
— Це правда, Коре, тут твій брат має цілковиту слушність, — мовив король Люн. — Бо бути королем означає у напад іти першим, а відступати останнім. А коли негода знищить увесь урожай, — а таке інколи трапляється й у Верхоландії, — король повинен останнім приступати до столу, чесно ділячись зі своїми підданими останнім шматком хліба.
Попрощавшись із батьком, хлопці пішли до своїх спалень. На сходах Кор стурбовано спитав Коріна, чи можна щось змінити. Та Корін весело відповів:
— Слухай, годі про це, инакше дістанеш щигля.
Можна було б завершити цю історію запевненням, що брати більше ніколи не сварилися і завжди знаходили спільну мову, однак боюся погрішити супроти істини, бо насправді вони, як і багато їхніх ровесників, не раз сперечалися і навіть доводили свою слушність п'ястуками. Загалом частіше у таких сутичках перепадало Корові, бо Корін таки був справдешнім шибайголовою, запальним і задерикуватим. Хлопці виросли і стали добрими воїнами — обоє вправно володіли мечем. Кор у бою був справжньою грозою для ворогів, вони боялися його навіть більше, ніж брата, і все ж ані він, ані будь-хто инший у північних краях не міг зрівнятися з Коріном, коли доводилося битися навкулачки. Згодом він отримав прізвисько Корін Залізний Кулак. Ось як це було. У Нарнії жив один речистий ведмідь. Та по якомусь часі йому набридли обов'язки, що їх Аслан наклав на речистих звірів: він повернувся до хижих звичаїв диких ведмедів. Узимку, по глибокому снігу, Корін пробрався до його барлоги на підніжжі гори Буревісниці і так відлупасив відступника, що той іще кілька днів нічого не бачив за гулями і синцями. Та ця прочуханка не була марною, бо ведмідь таки взявся за розум.
Аравіса теж нерідко вступала у суперечки із Кором. Часом їхні непорозуміння навіть переростали у сварки (гадаю, при цьому не обходилось без щиглів і штурханців), але потому, коли запал трохи згасав, усе ж мирилися. Здається, вони настільки до цього звикли, що коли виросли і стали дорослими, то одружилися — мабуть, аби зручніше було влаштовувати суперечки, а потім миритися. По смерті короля Люна вони успадкували вінці короля та королеви Верхоландії і виконували свої обов'язки напрочуд добре, а їх син Рем Великий згодом став найславетнішим верхоландським володарем. Бругу та Гвіна поселились у Нарнії і провели там довгі і щасливі роки. Вони також знайшли собі пари, а між собою зберегли добрі дружні стосунки. І майже щомісяця то Гвіна, то Бругу, а то разом долали шлях через перевал, аби провідати своїх друзів, що залишились в Анварді.