Розповів, що жінка Валлау поклала якісь речі в курені на його городі під Вормсом, але що саме і для чого, він начебто не знав… Його відпущено додому, нагляд за ним триває. О двадцять третій годині двадцять хвилин у цьому курені затримано Валлау, який досі відмовляється дати будь-які показання. Бахман з дому не виходив, на роботу о шостій не прийшов; є підозра, що він укоротив собі віку, від родини ніяких повідомлень іще не надійшло…" Оце й усе.
Оверкамп дав Фішерові повідомлення для газет і радіо.
Це повідомлення ще встигнуть включити в ранкову передачу. Раніше Оверкамп вважав, що не варто негайно оповіщати широку публіку про втечу. Така публікація одразу ж по втечі, з усіма подробицями, щоб люди могли подати допомогу властям, була б доцільна, аби йшлося про двох, найбільше трьох утікачів. У цьому випадку можна було сподіватися, що населення допоможе їм виявити втікачів. Але повідомлення про втечу такої великої кількості в'язнів навряд чи дасть бажані результати. Це ж нечувана річ, щоб воднораз утекло сім, шість чи навіть п'ять чоловік.
Це дає підстави для всіляких припущень, сумнівів, чуток.
Тепер всі ці міркування відпали, бо після того, як впіймали Валлау, було досягнуто допустиме число.
– Ти слухав зараз передачу, Фріце? – спитала дівчина, навіть не привітавшись, як тільки хлопець зайшов у ворота. Хусточку, якою вона пов'язувала голову, либонь, вибілювано лід особливим сонцем, на особливій траві.
– Яку передачу? – спитав хлопець.
– Та по радіо, оце допіру, – відповіла дівчина.
– Радіо! – сказав хлопець. – Ранком у мене тепер до біса роботи. Пауль іде з батьком на виноградник, мати – здавати молоко, а я, замість неї, у хлів. І з усім треба впоратися до пів на восьму. Про мене, хай би її хтось украв, оту коробку.
– Але ж сьогодні, – сказала дівчина, – передавали про Вестгофен. Про трьох утікачів, – вони вбили лопатою штурмовика Дітерлінга, потім в Вормсі когось пограбували і розбіглися хто куди.
Хлопець спокійно промовив:
– Так. Дивно. Вчора у пивній Ломайєр з табору і Матес розповідали, що тому, кого потягли лопатою, пощастило: тільки подряпало лоба; заліпили пластиром, і все. Троє, кажеш?
– Шкода, – мовила дівчина, – що твого досі не впіймали.
– Ах, моєї куртки він уже давно збувся, – сказав Фріц. – Мій не такий уже дурний, він не ходитиме довго в тому самому одязі. Він догадається, що його детально описали по радіо. Може, він продав куртку, вона висить тепер у когось у шафі на вішалці або в якійсь крамниці.
А може, закинув її у Рейн, наклавши каміння в кишені.
Дівчина здивовано глянула на нього.
– Спершу мені було її дуже шкода, а тепер уже ні, – додав він.
Тільки зараз хлопець підійшов до неї. Щоб надолужити прогаяне, він узяв дівчину за плечі, легенько струснув, легенько поцілував. На якусь мить, перед тим як піти, пригорнув її до себе. А сам думав: "Він знає, що коли його впіймають, то живого не випустять". З усіх утікачів Гельвіг думав лише про одного, того, з ким мав щось спільне. Сьогодні вночі він бачив сон: він іде повз сад Альгайєра, а за парканом, між фруктовими деревами, стоїть опудало – старий чорний капелюх, хрест-навхрест дві палиці і на них його вельветова куртка. Цей сон, що здавався тепер смішним, вночі смертельно налякав його.
Згадавши його, він раптом розтулив руки. Від хусточки дівчини пахло свіжістю – так пахне щойно вибілене полотно. Хлопець відчув цей запах уперше, наче в його життя увійшло щось таке, від чого іще глибше стала різниця між усім брутальним і всім ніжним.
Коли через десять хвилин він прийшов до школи, садівник знову почав розпитувати його:
– Ну як, нічого нового?
– Про що?
– Про куртку. Тепер про неї вже передають по радіо.
– Про куртку? – злякано спитав Фріц Гельвіг, бо дівчина нічого про це не сказала.
– Востаннє його бачили в куртці, – вів далі садівник, – вона тепер, певно, вже нікуди не годиться, геть пропотіла під пахвами.
– Ах, дай мені, будь ласка, спокій! – сердито вигукнув хлопець.
Коли Франц зайшов у кухню Марнетів, щоб швиденько випити кави перед тим, як сісти на велосипед, чабан Ернст сидів біля плити й намазував собі хліб варенням.
Він сказав:
– Ти чув, Франце?
– Що?
– Про того, тутешнього, що теж замішаний…
– Хто? В чому?
– Коли ти не слухаєш радіо, – сказав Ернст, – як же ти можеш бути в курсі подій? – Він звернувся до всієї родини, що сиділа навколо великого кухонного стола за другим сніданком; вони вже кілька годин попрацювали, сортували яблука – завтра вранці у Франкфурті у критому ринку на них чекатимуть торговці. – А що ви зробите, якщо раптом знайдете цього хлопця у себе в сараї?
– Замкну сарай, – сказав зять, – поїду на велосипеді до телефонної будки і викличу поліцію.
– Нащо тобі поліція? – озвався шуряк. – Нас тут стільки, що ми й самі зможемо скрутити його і відвезти в Гехст. А ти що скажеш, Ернсте?
Чабан Ернст так густо намазував варення, що це нагадувало скоріше варення з хлібом, ніж хліб з варенням.
– Завтра мене вже тут не буде, – сказав він. – Я вже буду в Мессерів.
– Він може сховатися і в сараї Мессерів, – сказав зять.
Франц дослухався розмови, затамувавши подих.
– Звичайно, він може ховатися скрізь, – сказав Ернст, – у кожному дуплі, в кожному старому сараї. Але там, куди я загляну, його напевно не буде.
– Чому?
– Бо я краще зовсім не загляну туди, – сказав Ерпст, – не люблю я встрявати у такі справи.
Западає тиша. Усі дивляться на Ернста: великий виїдений бутерброд з варенням стирчить у нього з рота.
– Ти можеш дозволити собі таке, Ернсте, – сказала пані Марнет, – бо в тебе немає свого двору і взагалі немає ніякої власності. Коли завтра цього бідолаху все-таки спіймають і він скаже, де ночував, то за це ще можуть засадити в тюрму.
– У тюрму? – прохрипів старий Марнет. Сухий, миршавий чоловічок, хоч жінка його, живучи з ним разом на тих самих харчах, уся запливла салом.
– Потрапиш у концтабір і вже ніколи не вийдеш звідти. А що буде з твоїм добром? Так можна занапастити цілу родину.
– Мені до цього байдуже, – сказав Ернст. Своїм довжелезним, тонким язиком він старанно облизував собі губи, і діти здивовано зорили на нього. – У нас з матір'ю є трохи меблів в Оберурсулі, та ще моя ощадна книжка. Сім'ї у мене поки що немає, самі тільки вівці. У цьому я схожий на фюрера: ні дружини, ані дитини. В мене є тільки Неллі. Але у фюрера теж колись була економка, я читав, що він був навіть на її похороні.
Тут раптом втрутилась Августа:
– Одне я можу тобі сказати, Ернсте: Софі Мангольд я розтлумачила, що. ти за один. Навіщо ти дуриш її, ніби заручився з Маріхен з Боценбаха? Ти ж позаминулої неділі посватався до Еллі.
– Це сватання не має нічого спільного з моїми почуттями до Маріхен, – відповів Ернст.
– Ти просто якийсь багатоженець, – сказала Августа.
– Зовсім не багатоженець, – заперечив Ернст, – просто в мене такий характер.
– Це в нього від батька, – заявила пані Марнет. – Коли його батько загинув на війні, то разом з Ернстовою матір'ю хлипали всі його кохані.
– А ви, пані Марнет, теж плакали? – спитав Ернст.
Пані Марнет скоса глянула на свого миршавого чоловіка і відказала:
– Ну, якусь там сльозинку, може, і я пролила.
Франц слухав, затамувавши подих, ніби чекав, що думки й слова людей у кухні Марнетів самі по собі затримуються на тій події, якою було сповнене його серце. Та ба – думки й слова їхні весело розбіглися в різні боки.
Франц вивів з сарая свій велосипед. Цього разу він і не помітив, як спустився у Гехст. Він наче не чув велосипедних дзвінків і шуму на залюднених вулицях.
– Ти хіба не знав його? – спитав один з робітників у роздягальні. – Ти ж раніше жив тут.
– Щось не пригадую, – промовив Франц. – Це прізвище мені нічого не говорить.
– А ти придивися до нього як слід, – сказав інший, підсунувши йому під ніс газету.
Франц глянув на фотографії трьох утікачів. Хоч зустріч з Георгом і була для нього немов удар – бо це все-таки була зустріч і Георг з газетного оголошення був наполовину Георгом його спогадів, – але обидва незнайомих обличчя справа й зліва від Георга теж вразили його і присоромили за те, що він думає лише про одного.
– Ні, – сказав Франц, – це фото мені нічого не говорить. Боже мій, кого тільки не бачиш!
Газета Добувала в руках кількох десятків людей.
– Не знаю, – лунали голоси. – Боже, троє зразу, а може, й більше. – Як вони пройшли? – Ти ще питаєш які!
Упорали по голові лопатою. – Це ж зовсім безнадійно. – Чому? Вони ж на волі. – Але чи надовго? – Я б не хотів бути в їхній шкурі. – Диви-но, цей уже зовсім старий. – А цей ніби мені знайомий. Їх все одно, либонь, чекала смерть, нічого було втрачати.
Чийсь голос, спокійний, трохи здавлений – той, хто говорив, мабуть, нахилився до шафки чи шнурував черевики, – запитав:
– А коли буде війна, що тоді зроблять з таборами?
Від цих слів повіяло холодом на людей, що похапцем переодягалися перед початком роботи. А той самий голос тим же тоном вів далі:
– Чого тоді вимагатиме внутрішня безпека?
Хто ж це сказав? Обличчя не видно, бо чоловік саме нахилився. Але голос знайомий. Що ж він, власне, сказав?
Нічого забороненого. Запала коротка мовчанка, і коли залунав другий гудок, усі здригнулися. Коли вони швидкою ходою йшли через двір, Франц почув за своєю спиною запитання:
– А Альберт і досі сидить?
І чиюсь відповідь:
– Мабуть що так.
Біндер, старий селянин, який їздив до Левенштайна, хотів був нагримати на жінку, щоб вона вимкнула радіо.
Відколи старий повернувся з Майнца, він лежав на своєму, вкритому клейонкою, дивані, звиваючись від іще сильнішого болю, – так йому принаймні здавалося. Нараз він прислухався, аж рота роззявив. Старий забув про життя і про смерть, що змагалися в ньому. Крикнув жінці, щоб вона швидше допомогла йому надіти сюртук і черевики. Наказав заправити синів автомобіль. Чи він хотів помститися на лікареві, що так і не зміг допомогти йому, чи на тому пацієнтові, що вчора з перев'язаною рукою спокійно пішов своєю дорогою, в той час як він – це щойно передали по радіо – був теж приречений на смерть. Чи, може, старий думав такою поведінкою закріпити собі надійніше місце серед живих?
II
Тим часом Георг виповз з сарая: коли його знайдуть, то хтось через нього набереться лиха.