Майор кричав:
— Нам, офіцерам, його величність сказав: "От на кого я можу звіритися!"
— А нам, — кричав пастор Цілліх, — він сказав: "Коли церква потребуватиме монарха..."
Можна було дати собі повну волю, бо погрібець спорожнів; Лауер і Гейтейфель непомітно зникли, і в глибині під склепінням газові лампи вже не світилися.
— Він сказав також, — Дідеріх надув щоки, які вже набрали вогняного кольору; вуса лізли йому в очі, але він усе ж таки грізно блискав білками: — "Ми живемо під знаком комерції". І це правда! Під його високою егідою ми маємо твердий намір робити справи!
— І кар'єру, — прокрякав Ядасон. — Його величність сказав, хто хоче йому допомогти, тому він завжди радий. Хай хто-небудь скаже, що мене це не стосується? — з викликом спитав він. Вуха його палали кривавим вогнем.
Майор заревів знову:
— Мій кайзер може звіритися на мене цілком. Він зарано дав мені відставку. Як чесний німець, я кажу йому це просто у вічі. Я йому ще здорово стану в пригоді, коли завариться каша. Я не збираюся решту свого життя стріляти тільки хляпавками на товариських балах. Я був при Седані!
— Чорт би його взяв, і я ж так само! — прокричав тонкий, пронизливий голос звідкись із незримих глибин, і з півтемряви виступив маленький дідок з розпатланим білим волоссям. Він, похитуючись, підійшов до столу, скельця його окулярів блищали, щоки горіли, і він кричав.
— Майор Кунце! Авжеж! Старий сповойовник, ви досі такий же, яким були тоді у Франції! Я завжди кажу: жити так жити і ліпше на рік-другий довше.
Майор відрекомендував його:
— Учитель гімназії Кюнхен.
Дідок відразу почав допитуватись, як трапилося, що за нього забули в темряві. Спершу він сидів у товаристві.
— Я, певно, трішки задрімав, а ці кляті йолопи потихеньку повтікали. — Сон анітрохи не зменшив вогню, запаленого в ньому випитими напоями, він узявся, верескливо вихваляючись, нагадувати майорові про їхні спільні подвиги в "залізному році". — Вільні стрільці! — кричав він, і з його беззубого рота текла слина. — Оце так банда була! Подивіться, панове, у мене й досі не згинається один палець, це мене вкусив вільний стрілець. Тільки тому, що я хотів шаблею трошки по горлу йому провести. Яка підлість з його боку, га! — Він усім по черзі показував пальця, чим викликав вигуки захоплення. Щоправда, до Дідеріхового захвату домішувався страх, він мимоволі ставив себе самого на місце вільного стрільця: маленький запальний дідок придушив йому коліном груди і приставив клинка до його горла. Йому довелося на хвилину вийти.
Коли він повернувся, майор і вчитель Кюнхен, намагаючись перекричати один одного, розповідали про запеклу битву. Зрозуміти їх було несила. Але Кюнхенів вереск усе дужче пробивався крізь рев майора і кінець кінцем примусив того замовкнути, отже, ніщо більше не заважало дідуганові брехати.
— Ні, старий друже, ви людина запопадлива. Якщо падаєте зі сходів, то вже всі східці порахуєте. Але будинок, в якому зачинилися вільні стрільці, підпалив тоді Кюнхен, тут нічого не вдієш. Я ужив військових хитрощів і вдав із себе мертвого, а ті дурні нічого не помітили. Коли ж усе запалало, ну, тоді, звичайно, їм припало не до смаку захищати батьківщину, вони тільки про те й думали, як вискочити, і рятуйся, хто може! Ось коли вам треба було бачити нас, німців! Здорово ми підстрілювали їх, коли вони сповзали муром. Вони стрибали, як ті кролі!
Кюнхен спинив ширяння своєї фантазії верескливим хихотом, якому вторував громовий регіт бесідників.
Кюнхен передихнув.
— Ці пройди нас дуже розлютили! А баби! Ні, панове, таких відьом, як французькі баби, світ не бачив. Вони лили на наші голови окріп! Ну, питаю вас, хіба пристойні дами таке виробляють? Коли запалало, вони почали кидати дітей з вікон і ще хотіли, щоб ми ловили їх. Вигадали непогано, але по-дурному... Ми й ловили малу мерзоту, але на штики. А потім і самих дам! — Кюнхен склав скарлючені від подагри пальці, ніби охоплюючи ними приклад, і подивився вгору, наче там когось ще треба було прохромити штиком. Скельця його окулярів блищали, він брехав далі.
— Під кінець з'явилася товстуля, яка передом ніяк не могла пролізти крізь вікно, то ж вона спробувала, чи не пощастить пройти задом. Але моє серденько забула про Кюнхена. Я не полінувався злізти на плечі двом товаришам і полоскотати штиком її гладку французьку...
Кінця його розповіді не можна було почути через схвальний галас. Учитель додав ще:
— Кожної Седанської річниці я розповідаю цю історію шляхетними словами в своєму класі. Нехай хлопчики знають, якими героями були їхні батьки!
Всі погодилися, що це може тільки сприяти розвиткові національних поглядів молодого покоління, і цокнулися з Кюнхеном. Від великого запалу ніхто не помітив, що до столу підійшов ще хтось. Ядасон несподівано зауважив скромного сірого чоловіка в гогенцоллернівському плащі і милостиво кинув йому.
— А, пане Нотгрошен, сідайте!
Дідеріх наскіпався на нього з висоти своїх піднесених почуттів:
— Ви хто?
Незнайомий низько вклонився.
— Нотгрошен, редактор "Нецігської газети".
— Значить, кандидат на голодну смерть, — сказав Дідеріх, намагаючись блискати очима. — Задрипані гімназисти, освічена голота — небезпека для нас.
Всі зареготали; редактор покірно посміхнувся.
— Його величність затаврував вас, — сказав Дідеріх. — Ну, сідайте!
Він навіть налив йому шампанського, і Нотгрошен з подякою випив. Тверезий і зніяковілий, він оглядав товариство, самовпевненість якого все зростала від великої кількості випитого вина, про що свідчили порожні пляшки на підлозі. Про нього відразу ж забули. Він терпляче чекав, поки хтось не запитав його, як він серед ночі тут опинився.
— Мені ж треба було випустити газету, — сказав він поважно, як маленький службовець. — Ви ж, панове, захочете прочитати завтра в газеті про те, як було застрелено робітника.
— Ми це знаємо краще від вас! — закричав Дідеріх. — Ви ж від голоду все висмоктуєте з пальця!
Редактор винувато посміхнувся і покірно слухав, поки всі наввипередки описували йому пригоду. Коли гомін стих, він почав:
— Коли вже он той пан...
— Доктор Геслінг, — різко сказав Дідеріх.
— Нотгрошен, — пробурмотів редактор. Коли вже ви згадали кайзерове ім'я, то я думаю, панове, вас зацікавить звістка про новий виступ його величності.
— Я не дозволю ніякої критики! — загорлав Дідеріх.
Редактор знітився і приклав руку до грудей.
— Мова йде про лист його величності.
— Що завдяки підлій зраді потрапив до вашого бюрка? — спитав Дідеріх.
Нотгрошен підняв руку, ніби для клятви.
— Сам кайзер призначив його для опублікування. Завтра вранці ви прочитаєте його в газетах. Ось коректура.
— Говоріть, докторе! — наказав майор.
— Доктор? Хіба ви доктор? — вигукнув Дідеріх. Але ніхто вже не цікавився нічим, крім листа, гранки вирвали з редакторових рук.
— Браво! — вигукнув Ядасон, який ще був спроможний читати. — Його величність оголошує себе прихильником позитивного християнства.
Пастор Цілліх так зрадів, що в нього почалася гикавка.
— Це якраз для Гейтейфеля! Нарешті вчені чваньки дістануть... — гик! — по заслузі! Вони вже підкрадаються до тайни одкровення... — гик! — Це навіть для мене не зрозуміло — гик! — а я вивчав теологію!
Вчитель Кюнхен змахнув гранками високо в повітрі:
— Панове! Не я буду, коли не прочитаю цього листа в класі і не загадаю на цю тему письмової роботи!
Дідеріх був дуже поважний:
— Справді, Хаммурабі [Хаммурабі — вавілонський цар, відомий, зокрема, своїм піклуванням про релігію.] був господнім знаряддям! Я б хотів бачити, хто посміє це заперечити! — І він грізно заблискав очима. Нотгрошен згорбився. — Ну, а Вільгельм Великий! — провадив далі Дідеріх. — Прошу не заперечувати. Коли вже не він був господнім знаряддям, тоді господь взагалі не знає, що таке знаряддя.
— Я цілком дотримуюся тієї ж думки, — запевнив майор.
На щастя, ніхто не заперечував, бо Дідеріх був готовий на все. Вхопившися за стіл, він насилу підвівся зі свого місця.
— А наш блискучий молодий кайзер? — грізно спитав він.
З усіх боків залунало:
— Індивідуальність...
— Людина пориву...
— Найрізнобічніша особа...
— Оригінальний мислитель...
Дідеріхові цього було замало.
— Пропоную вважати його також за знаряддя!
Пропозиція була схвалена.
— Пропоную телеграмою сповістити про це його величність!
— Я підтримую пропозицію! — заревів майор.
Дідеріх констатував: "Схвалена одноголосно і з запалом!" — і впав на свого стільця.
Кюнхен і Ядасон разом почали складати телеграму. Написавши кілька слів, вони зразу ж читали їх уголос.
— "Ми, громадяни міста Неціга, які зібралися в магістратському погрібці..."
— Засідали, — зажадав Дідеріх.
Ті вели далі:
— "Засідали, сповнені націоналістичного духу..."
— Націоналістичного... — гик! — і християнського, — доповнив пастор Цілліх.
— Невже, панове, ви серйозно хочете... — з тихим благанням спитав Нотгрошен. — Я думав, що це жарт.
Тут Дідеріх спалахнув гнівом.
— Ми не жартуємо з найсвятішим! Ви хочете, збанкрутілий гімназистику, щоб я пояснив це вам на кулаках?
Клятвено підняті руки Нотгрошена красномовно говорили, що він не хоче подібної науки, то ж Дідеріх зразу заспокоївся й сказав:
— За ваше здоров'я!
Зате майор кричав так, що, здавалося, він от-от лусне.
— Ми ті, на кого його величність може звіритися!
Ядасон закликав до спокою й зачитав:
— "Ми, громадяни міста Неціга, що засідали в магістратському погрібці, сповнені націоналістичного і християнського духу, кладемо до ніг вашої величності свої вірнопідданчі почуття з приводу визнання вашою величністю релігії одкровення. Ми заявляємо про свою глибоку огиду до крамоли в усіх виявах і бачимо в сьогоднішній доблесній дії вартового в нашому Нецігу відрадне потвердження того, що ваша величність, подібно до Хаммурабі і Вільгельма Великого, є знаряддям господа".
Всі заплескали в долоні, а Ядасон вдоволено посміхнувся.
— Підписи! — крикнув майор. — Чи, може, хтось із присутніх ще має яке зауваження?
Нотгрошен відкашлявся.
— Одне лише слово з усією належною скромністю.
— Сподіваюся, — сказав Дідеріх.
Вино додало редакторові мужності, він похитувався на своєму стільці і без причини хихотів.
— Я не хочу нічого сказати проти вартового, панове. Навпаки, я завжди вважав, що солдати існують для того, щоб стріляти.
— У чому ж справа?
— Так, але хіба ми знаємо, що й кайзер такої думки?
— Звичайно! А випадок з Люком?
— Прецеденти — хи-хи! — чудова річ, але ж ми всі знаємо, що його величність — оригінальний мислитель і — хи-хи! — людина пориву.