А чи були в кімнаті інші напої, крім рому?
— Авжеж, на скрині стояла таця з віскі та бренді. Але це не має значення, бо обидві карафки були повні, — отже, їх ніхто не чіпав.
— Проте в тому, що ми їх виявили, є певний сенс, — відказав Холмс. — Які ще речі, по-вашому, стосувалися цієї пригоди?
— На столі лежав той самий кисет з тютюном.
— Де саме?
— Посередині. Його виготовлено з твердої тюленячої шкіри й зав’язано ремінцем. Усередині літери: "П.К." У кисеті було з півунції міцного корабельного тютюну.
— Пречудово! Що іще?
Стенлі Гопкінс дістав з кишені записник у жовтих палітурках. Палітурки були потерті, а сторінки — вицвілі. На першій сторінці було виписано літери "Д.Г.Н." та цифри "1883". Холмс поклав записник на стіл і якусь хвилину уважно його розглядав, поки ми з Гопкінсом позирали йому через плече. На другій сторінці стояли літери "К.Т.З.", на кількох наступних — самі цифри. Подекуди траплялися заголовки: "Аргентина", "Коста-Рика" або "Сан-Паулу", і під ними — знову цифри й позначки.
— Що ви про це думаєте? — запитав Холмс.
— Це схоже на опис біржових акцій. Я гадаю, що "Д.Г.Н." — ініціали маклера, а "К.Т.З.", — напевно, його клієнта.
— Або "Канадська Тихоокеанська залізниця", — мовив Холмс.
Стенлі Гопкінс щось процідив крізь зуби й стукнув себе кулаком по коліну.
— Який я був дурень! — вигукнув він. — Звичайно ж, ваша правда. Зосталося тільки розкрити ініціали "Д.Г.Н." Я вже переглянув старі біржові реєстри за 1883 рік, однак не знайшов жодного маклера з таким ім’ям. І все-таки я відчуваю, що ключ — саме тут. Погодьтеся, містере Холмсе: адже можливо, що ініціали належать саме тій людині, яка була тоді в капітана, — іншими словами, вбивці. А цей документ, де перелічено стільки цінних паперів, розкриє нам причину вбивства.
З обличчя Шерлока Холмса було видно, що його вельми спантеличив такий поворот справи.
— Я мушу погодитись з обома вашими зауваженнями, — сказав він. — Думаю, що цей записник, про який не згадувалось у протоколі, дещо змінить мої припущення. В моїй версії злочину для нього немає місця. А ви пробували відшукати власників згаданих тут паперів?
— Так. Слідчі звернулися з запитами до контор, але боюся, що відповідь ми дістанемо лише через кілька тижнів, — адже це все акції південноамериканських концернів.
Холмс далі розглядав крізь лупу палітурки записника.
— Тут, безперечно, пляма, — провадив він.
— Так, сер, це кров. Я ж розповідав вам, що знайшов записник на підлозі.
— Пляма крові була зверху чи знизу?
— Біля підлоги.
— То записник упав на підлогу вже після вбивства?
— Саме так, містере Холмсе. Як на мене, його впустив убивця, коли тікав. Записник лежав біля дверей.
— І жодного з тих цінних паперів не знайшли серед майна небіжчика?
— Ні, сер.
— У вас є підстави підозрювати пограбування?
— Ні, сер. Жодної речі не вкрадено.
— Отакої! Справді цікавий випадок! Там був ще ніж, чи не так?
— Ніж був у піхвах. Лежав біля ніг небіжчика. Місіс Кері засвідчила, що то ніж її чоловіка.
Холмс на хвилину замислився.
— Гаразд, — нарешті мовив він, — Треба, мабуть, поїхати туди й поглянути самому.
Стенлі Гопкінс радісно скрикнув:
— Дякую, сер! Це скине з мене тягар.
Холмс насварився на нього пальцем.
— Тиждень тому все було б набагато простіше, — сказав він. — Але навіть і зараз мої відвідини можуть стати в пригоді. Якщо ви нині вільні, Ватсоне, я буду радий поїхати разом з вами. А ви, Гопкінсе, викличте кеб, і за чверть години ми вирушимо до Форест-Роу.
Висівши з потяга на маленькій глухій станції, ми ще кілька миль їхали повз гайки, що залишились від величезного пралісу, який перепинив колись дорогу саксонським нападникам, — цей неприступний край протягом шістдесяти років був справжнім бастіоном Британії. Великі ділянки лісу було вирубано, бо тут діяли колись найперші в країні топильні чавуну, а топлення руди потребувало деревини. Потім ці промисли перейшли до багатших місцевостей Півночі, й лише проріджені гаї та велетенські скиби на землі нагадували про минуле. В прогалині, на зеленому схилі горба, виднілася довга низька кам’яниця, до якої вела звивиста стежка поміж полів. При дорозі, з трьох боків оточена кущами, стояла невеличка хижа, обернена до нас вікном і дверима. Саме тут і сталося вбивство.
Стенлі Гопкінс насамперед провів нас до будинку, де відрекомендував похмурій сивій жінці — вдові загиблого, чиє зморене обличчя й сповнені жаху очі з червоними повіками свідчили про те, що їй судилося пережити роки страждань і гірких образ. Поруч із нею була донька — бліда білява дівчина. Її очі гордовито блиснули, коли вона сказала, що радіє батьковій смерті й благословляє руку, що обірвала його життя. Настрій, який навіяв у домі Чорний Пітер, був такий страшний і гнітючий, що нам полегшало на душі, коли ми знов опинилися надворі й попрямували стежкою, протоптаною через поле небіжчиковими ногами.
Хижа виявилась простенькою дерев’яною халабудою з легким дахом і двома віконцями, одне з яких було біля дверей, а друге — навпроти. Стенлі Гопкінс дістав з кишені ключ і нахилився до замка, але раптом зупинивсь, і на його обличчі застигли напружена увага й подив.
— Хтось хотів зламати замок, — сказав він.
Це, безперечно, була правда. Дерев’яні двері були подряпані, й на темній фарбі видніли свіжі білі смужки. Холмс пильно оглянув віконце.
— Вікно теж хтось намагався відчинити, але не зміг. Мабуть, недосвідчений ще грабіжник.
— Дивна річ, — мовив інспектор. — Ладен заприсягтися, що вчора ввечері цих подряпин не було.
— Може, приходив хтось цікавий із села, — припустив я.
— Ні, навряд. Мало хто зважиться навіть ступити до садиби, а тим паче влізти до "каюти". А що ви про це думаєте, містере Холмсе?
— Думаю, що нам усміхнулася доля.
— То ви сподіваєтесь, що цей грабіжник прийде ще раз?
— Цілком можливо. Він спробував відчинити двері крихітним кишеньковим ножем. Це йому не вдалося. Що він робитиме далі?
— Прийде наступної ночі з якимось міцнішим знаряддям.
— Отож-бо й воно. Це буде наша помилка, якщо ми не підстережемо його. А тим часом дозвольте оглянути "каюту" всередині.
Сліди трагедії було вже знищено, але меблі в кімнатці стояли так само, як і під час убивства. Дві години поспіль Холмс якнайпильніше роздивлявся по черзі кожну річ, та його обличчя свідчило, що огляд цей намарний. Лише одного разу він перервав свій старанний розшук.
— Ви нічого не брали з цієї полиці, Гопкінсе?
— Ні, нічого.
— Звідси щось узято. В цьому кутку полиці менше пилу. Може, тут лежала книга, а може, коробка. Гаразд, гаразд, тут мені вже немає чого робити... Ходімо, Ватсоне, погуляймо в цьому чудовому гайку, помилуймося з кілька годин пташками й квітами. А з вами, Гопкінсе, ми зустрінемось тут пізніше, — може, нам пощастить познайомитися ближче з джентльменом, що заходив сюди вночі.
Після одинадцятої годині ночі ми влаштували невеличку засідку. Гопкінс хотів залишити двері відчиненими, але Холмс побоявся, що це злякає незнайомця. Замок був такий простий, що відімкнути його можна було будь-яким ножем. До того ж Холмс запропонував, щоб ми засіли не в хижі, а в кущах, які росли під другим вікном. Таким чином ми змогли б побачити грабіжника, якби він засвітив світло, й дізнатися причину його таємних нічних відвідин.
Потяглося довге, нудне чекання, і нас охопило нервове тремтіння — мов мисливця, що біля водопою чигає на спраглого звіра. Який хижак крадеться до нас із темряви? Чи лютий тигр, якого можна здолати лише в тяжкій боротьбі з його блискучими іклами й пазурами, чи боягузливий шакал, страшний лише для слабких і беззахисних?
У цілковитому мовчанні ми причаїлися в кущах, дослухаючись до кожного звуку. Спершу до нас долинули кроки запізнілих перехожих та голоси з села, але ці звуки за хвилину завмерли один за одним, і нас огорнула мертва тиша, яку порушував тільки дзвін церковних дзиґарів, сповіщаючи про те, що час іде, та ще шурхіт і шепіт дрібного дощу, від якого тихо шелестіло листя, що ховало нас.
Пробило пів на третю, настала найтемніша передранішня година, коли ми несподівано здригнулися, почувши тихе, але виразне рипіння хвіртки. Стежкою хтось ішов. Знову запанувала тривала тиша, і я вже почав думати, що тривога була марною, та з-за хижі раптом долинули обережні кроки, а за хвилину — ляскіт і клацання замка. Хтось намагався його зламати. Цього разу грабіжник був вправніший, а може, мав краще знаряддя, — невдовзі щось тріснуло, двері рипнули й відчинилися. Потім він тернув сірником, і наступної миті хижу осяяло рівне світло свічки. Крізь тонкі фіранки наші очі бачили все, що діялося всередині.
Нічний відвідувач був худорлявий, хворобливий юнак з чорними вусиками на мертвотно-блідому обличчі. Йому було, напевно, трохи більше двадцяти років. Я ніколи ще не бачив людини в такому жалюгідному настрої: зуби його цокотіли зі страху, і сам він безперестану тремтів. Убраний він був, як і личить справжньому джентльменові, в норфолкський жакет[20] і короткі спортивні штани, а на голові мав сукняний кашкет. Ми бачили, як він злякано озирався навколо. Далі поставив свічку на стіл, зник в одному з кутків і повернувся з великою книгою — судновим журналом, одним з тих, що вишикувались на полиці. Нахилившись до столу, він швидко гортав сторінки, поки не натрапив на те, що шукав. Далі, гнівно вдаривши по книзі кулаком, поставив її на полицю й загасив світло. Тільки-но він хотів вийти, як Гопкінсова рука схопила його за комір, і я почув розпачливий крик: він зрозумів, що це пастка. Свічку знову засвітили, й бідолашний юнак опинився в міцних інспекторових лабетах. Він знеможено сів на скриню, безпорадно позираючи на кожного з нас.
— Ну-бо, приятелю, — почав Стенлі Гопкінс, — хто ви такий і чого вам тут треба?
Юнак оговтався й намагався відповідати спокійно.
— Ви, напевно, детективи? — мовив він. — Гадаєте, що я маю стосунок до смерті капітана Пітера Кері? Запевняю вас, що я в ній не винен.
— Побачимо, — сказав Гопкінс. — Передусім як вас звуть?
— Джон Гоплі Неліґан.
Я побачив, як Холмс із Гопкінсом швидко перезирнулися.
— Що ви тут робите?
— Ви не викажете моєї таємниці?
— Звичайно, викажемо. Аякже!
— То яка рація мені говорити?
— Якщо ви не відповісте, вам буде непереливки на суді.
Юнак здригнувся.
— Добре, я розповім усе, — сказав він.