Гості до нас у цю квартиру приходили тільки раз: то був Лео ще до навернення в католицьку віру, але він не дзвонив — він прийшов разом з Марі.
Дзвоник дзвенів якось незвичайно: і нерішуче, наче боязливо, і вперто водночас. Я страшенно перелякався: а що, коли це Моніка — може, Зоммервільд прислав її до мене під якимсь приводом? Мене зразу ж охопив нібелунгівський комплекс. Я вискочив у мокрих пантофлях в передпокій і не міг одразу знайти кнопку, на яку слід було натиснути. Шукаючи її, я згадав, що у Моніки ж є ключ од моєї квартири. Нарешті намацав кнопку, натиснув на неї і почув знизу такий шум, наче в шибку забилася бджола. Я вийшов на площадку і став біля дверцят ліфта. Спалахнув червоний сигнал "зайнято", потім вогник освітив одиницю, перескочив на двійку, я схвильовано слідкував за цифрами поверхів і раптом помітив, що поряд зі мною стоїть іще хтось. Я злякано обернувся: гарненька жінка, білява, не дуже худа, з милими світло-сірими очима. Капелюшок у неї, як на мій смак, був занадто червоний. Я усміхнувся, вона теж усміхнулась і сказала:
— Ви, певно, пан Шнір? Моє прізвище Гребзель, я ваша сусідка. Рада, що нарешті побачила, який ви.
— Я теж радий, — відповів я, і це була правда. Незважаючи на той червоний капелюшок, фрау Гребзель справляла приємне враження. Я побачив у неї під рукою примірник газети "Голос Бонна", а вона, помітивши мій погляд, почервоніла і сказала:
— Не звертайте уваги на все це...
— Я тому собаці наб'ю пику, — сказав я. — Коли б ви знали, який то жалюгідний і лицемірний тип, та ще й одурив мене на цілу пляшку шнапсу.
Вона засміялась.
— І чоловік мій, і я — ми були б дуже раді зав'язати з вами добросусідські стосунки, — мовила вона. — Ви довго тут пробудете?
— Та довгенько, — відповів я, — якщо дозволите, я подзвоню вам... У вас теж усе іржавого кольору?
— Ну звичайно! — відповіла вона. — Іржавим кольором позначений увесь шостий поверх.
На третьому поверсі ліфт затримався трохи довше, потім червоне світло спалахнуло на четвірці, на п'ятірці... Я розчинив дверцята і здивовано відступив на крок назад: з ліфта вийшов мій батько... Він потримав дверцята для фрау Гребзель, потім повернувся до мене.
— Боже мій! — вихопилось у мене. — Батьку!..
Досі я ніколи не звав його батьком, а завжди тільки татом.
— Гансе... — пробурмотів він і зробив незграбну спробу обняти мене.
Я пішов поперед нього до квартири, взяв у нього капелюх і пальто, розчинив двері до вітальні й жестом запросив його сісти на диван. Але він не поспішав сідати.
Обидва ми були збентежені. Мабуть, збентеження — єдина форма порозуміння між батьками та дітьми. Певно, моє звертання — "Батьку!" — прозвучало надто патетично й посилило неминуче при такій зустрічі збентеження. Нарешті батько сів у одне з крісел іржавого кольору й, окинувши поглядом мою постать у забризканих кавою пантофлях, мокрих шкарпетках, надто довгому та ще й вогненно-рудому халаті, несхвально похитав головою. Батько мій — чоловік невисокого росту, з тонкими рисами обличчя і так уміло грає роль шляхетної людини, що працівники телебачення прямо б'ються за нього, коли треба організувати якусь публічну дискусію з економічних питань. До того ж, він ніби випромінює доброту та мудрість і вже набув такої слави в ролі телезірки, якої ніколи б не досяг просто "буровугільний Шнір". Він не терпить і натяку на грубість. Поглянеш на нього — і здається, ніби він мусить палити сигари, і не товсті, а тоненькі, елегантні, а те, що він, майже сімдесятилітній капіталіст, палить сигарети, справляє несподіване враження молодої, цілком сучасної людини. Зрозуміло, чому його виставляють на всіх дискусіях, де мова йде про гроші. На вигляд він не лише випромінює доброту, а й справді добра людина. Я простягнув йому пачку з сигаретами, дав припалити, і коли при цьому схилявся до нього, він сказав:
— Про клоунів я, звичайно, знаю мало, та все ж маю про них деяку уяву. А от що вони купаються в каві — для мене новина. — Часом він буває дуже дотепний.
— Я не купався в каві, батьку. Я лиш хотів заварити собі каву, а вийшла така халепа... — Це була остання зручна нагода знову назвати його татом, але цього я вчасно не збагнув. — Може, ти вип'єш чого-небудь?
Він осміхнувся, недовірливо глянув на мене й запитав:
— А що в тебе є — у твоїй господі?
Я вийшов у кухню. В холодильнику був коньяк, там же стояло кілька пляшок мінеральної води, лимонаду та пляшка червоного вина. Я взяв усього по пляшці, приніс у вітальню й розставив рядочком на столі перед батьком. Він вийняв з кишені окуляри й почав розглядати етикетки. А далі, похитавши головою, спершу відсунув пляшку з коньяком. Я знав, що він любить коньяк, і ображено сказав:
— Але ж це, здається, хороша марка...
— Марка то прекрасна, — мовив він, — але і найкращий коньяк можна зіпсувати, переохолодивши його.
— Боже мій, — знітився я, — хіба коньяк не ставлять У холодильник?
Він глянув на мене поверх окулярів так, наче мене тільки-но викрили в усіх содомських гріхах. Крім усього іншого, мій батько по-своєму естет, він міг щоранку по три й чотири рази відсилати грінки назад у кухню, поки Анна підсмажить їх на його смак; ця мовчазна боротьба повторяється кожного дня, бо Анна так чи інакше дивиться на грінки, як на "англосаксонське недоумство".
— Коньяк у холодильник... — презирливо мовив батько. — Ти справді не знав цього... чи тільки придурюєшся? Ти ж бо любиш напускати туману.
— Не знав, — признався я. Він допитливо глянув мені в очі й осміхнувся — видно, повірив.
— А втім, я стільки грошей витратив на твоє виховання, — сказав він.
Це мало прозвучати іронічно, саме так, як і має говорити майже сімдесятирічний батько зі своїм цілком дорослим сином, проте іронія не вдалася йому, вона примерзла до слова "гроші". Так само похитуючи головою, він забракував лимонад та червоне вино і нарешті сказав:
— За цих обставин мінеральна вода мені здається найвірнішим напоєм.
Я дістав із серванта дві склянки й відкупорив пляшку мінеральної води. Здається, я хоч це зробив правильно. Спостерігаючи мою роботу, батько доброзичливо кивав головою.
— Ти нічого не матимеш проти, коли я так і лишуся в цьому халаті? — запитав я.
— Матиму, — сказав він, — це нервує мене. Будь ласка, одягнися пристойніше. Твій затрапезний вигляд і цей... цей запах кави надають ситуації не властивого їй комізму. Я маю поговорити з тобою серйозно. А крім того — вибач мене за мою одвертість, — я, як ти, певно, ще не забув, взагалі не можу терпіти будь-яких проявів розхлябаності.
— Це не розхлябаність, — заперечив я, — а тільки мій зовнішній вигляд під час розрядки...
— Я не можу сказати, як часто ти за своє життя справді слухався мене, — мовив він, — тепер ти не зобов'язаний коритись мені. Я тільки прошу тебе: зроби таку ласку.
Це мене здивувало. Раніше батько був скорше боязливий, майже завжди мовчазний. На виступах перед телеоб'єктивом він навчився дискутувати й доводити свою правоту з "непереборною чарівністю". Я був надто стомлений, щоб протистояти його чарівності.
Я пішов у ванну кімнату, скинув змочені кавою шкарпетки, витер насухо ноги, надів сорочку, штани та куртку, заскочив босоніж у кухню, вигріб на тарілку підігріту квасолю, випустив прямо на неї зверху рідко зварені яйця, вишкрябав ложкою рештки білка з шкаралупи, взяв скибку хліба, ложку і зайшов знову до вітальні. Батько поглянув на мою тарілку з такою міною, в якій досить уміло поєднались і подив, і огида.
— Вибач, — сказав я, — я сьогодні з дев'ятої години ранку ще нічого не їв, а ти, гадаю, не матимеш ніякої втіхи, якщо я непритомний упаду до твоїх ніг.
Він силувано засміявся, покрутив головою і, зітхнувши, сказав:
— Ну, гаразд, але, знаєш, їсти самий яєчний білок просто шкідливо.
— А я потім ще з'їм яблуко, — пояснив я. Далі змішав квасолю з яйцем, одкусив хліба і запхнув у рот повну ложку приготованої мною каші, яка дуже смакувала мені.
— Ти принаймні додав би туди томатного соку, — порадив батько.
— У мене його немає, — відповів я. Їв я квапливо, і неминучі при тому звуки, як видно, дратували батька. Він намагався приховати почуття огиди, але це йому не вдавалось. Нарешті я підвівся, пішов у кухню і став доїдати свою страву стоячи біля холодильника; їв і дивився на себе в дзеркало, що висіло над холодильником. Останні тижні я занедбав навіть найнеобхідніше тренування — тренування обличчя. У клоуна, який досягає найбільшого ефекту непорушним обличчям, воно має бути дуже рухливим. Раніше я перед початком тренування, перш ніж прибрати виразу сторонньої для мене людини, показував собі язика — щоб таким чином якнайбільше наблизитись до самого себе. Потім я облишив той метод і без будь-яких трюків пильно вдивлявся в своє обличчя, по півгодини щодня, аж поки кінець кінцем переставав існувати для себе; а що я не схильний милуватися самим собою, то часто здавалось, наче я ось-ось дійду до божевілля. Я просто забував, що те відображення в дзеркалі — я сам, і, скінчивши тренування, повертав дзеркало до стіни; а потім, коли мені протягом дня доводилось мимохідь позирнути в нього, я лякався: там, у дзеркалі над туалетним столиком, стояв чужий чоловік, про якого я не міг сказати, серйозний він чи комічний, — якийсь довгоносий, білий привид... Я стрімголов тікав од нього до Марі, щоб побачити себе в її очах. Відтоді як вона пішла від мене, я більше не можу тренувати свого обличчя — боюся збожеволіти. Після тренування я завжди, бувало, підходив якомога ближче до Марі, аж поки побачу себе в її очах — крихітне зображення, трохи спотворене, а все ж можна розпізнати, що то я, хоч я був такий самий, якого лякався перед дзеркалом. Як пояснити Цонереру, що без Марі я не можу більше тренуватись перед дзеркалом? Спостерігати себе в дзеркалі під час їжі було не страшно, а тільки сумно. Я міг зосередити увагу на ложці, міг розгледіти кожну квасолину, шматочки білка й жовтка між ними, дивитись на скибку хліба, що зменшувалась на моїх очах. Дзеркало свідчило про існування таких зворушливо-реальних речей, як спорожніла тарілка, скибка хліба, що зменшувалась весь час, трохи замазаний їжею рот, який я витираю рукавом куртки. Це не було тренування. Зі мною не було людини, яка б повернула мене з дзеркала.
Я, не поспішаючи, зайшов знову до вітальні.
— Надто швидко, — зауважив батько, — дуже квапливо ти їси.