Угорі розкотисто гоготить полум'я, на нас тягне прохолодою, вітерець ще зовсім не гарячий, і жменя полови раптом знімається й вихором летить вподовж стійла, де кричить кінь.
— Швидко,— гукаю я,— коні!
Він ще хвильку втуплений у мене" потім дивиться на покрівлю і враз кидається до стійла, звідки чути коня. Кінь шарпається й копає,
V 131
удари копит вриваються в тріскотіння вогню — це наче довжелезний поїзд гуркоче нескінченною естакадою. Повз мене пробігають батько й син Джілспаї, нічні сорочки у них до колін, вони верещать, голоси їхні тонкі й високі, вигуки безглузді й заразом такі дикі й скорботні: "...корова... стійло..." Нічна сорочка Джілспая випинається перед ним у протязі, роздимається круг волохатих стегон.
Двері до стійла захряпнулися. Джуел гепає в них задом, вони відчиняються, він вибігає пригнувшись, кожен м'яз під одежею напружений, він тягне коня за голову. Кінь у цьому жахтінні дико поводить очима, що тихо й миготливо горять опаловим вогнем; м'язи його пружно ходять, коли він закидає голову, відриваючи Джуела від землі. Той усе тягне коня, повільно й моторошно, потім знов люто бликає на мене через плече. Клуня вже в них позаду, кінь і далі пручається й рветься назад до дверей, аж це повз мене пробігає Джілспай-батько зовсім голий, його нічна сорочка напнута мулові на голову, він лупить очамрілого коня, щоб той швидше відступив за двері.
Бігом повертається Джуел, знов зиркає всередину на труну. Але не спиняється.
— Де корова? — вигукує він на бігу.
Я кидаюся за ним. У стійлі Мак вовтузиться з другим мулом. Коли голова мула обертається до полум'я, я бачу, що й він дико поводить очима, тільки не шарпається. Він просто стоїть, через плече стежить за Маком, і б'є задніми ногами, коли той пробує підступити. Мак озирається до нас, очі його й рот — три округлі дірки на обличчі, ластовиння на ньому, як горох на тарілці. Голос у нього тоненький, писклявий, лункий.
— Я не подужаю...
Слова з його уст наче несуться кудись геть далеко, звідки повертаються до нас, зовсім вичерпані відстанню. Поруч прослизає Джуел, мул крутанувся й хвицяє копитом, але Джуел уже в нього біля голови. Я нахиляюсь Макові до вуха:
— Сорочку. На голову.
Мак вилупився на мене. Тоді зриває нічну сорочку, накидає на голову мула, і той зразу впокорюється. Джуел верещить до Мака:
— Корова? Де корова?
— Останнє стійло, ззаду! — кричить Мак.
Корова стежить, як ми входимо. Вона забилася в куток, голову схилила, все ще жує, хоч і поспіхом. Але з місця ані руш. Джуел вижидає, дивлячись угору, і раптом ми бачимо, як усе піддашшя наче зникає. Воно стає суцільним полум'ям, дощ дрібних іскор шугає вниз. Джуел оглядається. Ззаду, під коритом, триніжка, щоб доїти. Він хапає й бехає нею у задню стіну. Вибиває одну дошку, другу, третю, уламки му, розкидаємо. Поки триває вовтузня у виломі, на нас щось навалюється ззаду. Це корова, одним свистячим видихом вона проривається межи нами в отвір, вискакує в осяяне спалахами подвір'я, хвіст її задертий вгору й рівний, мов швабра, прикріплена до хребта.
Джуел вертається в клуню.
— Гей,— гукаю я,— Джуеле! — Я хапаю його, він струшує мою руку.— Дурню,— кажу я,— хіба не бачиш, що тудою не вийдеш? — Прохід виглядає так, як промінь прожектора під дощем.— Ходім,— кажу я,— осюди.
Коли ми вилізли крізь отвір, він шарпнувся бігти.
— Джуеле! — гукаю я, здоганяючи.
Він кидається навколо клуні. Поки я надбіг, він уже біля другого її боку, на тлі яскравого полум'я це фігурка, вирізана з бляхи. Тато й Джілспай із сином трохи поодаль, дивляться на клуню, всю рожеву проти навколишньої темряви, бо ж місяць на часину сховався.
— Схопіть його! — гукаю я.— Зупиніть!
Коли я добігаю до дверей, він борюкається з Джілспаєм. Один як скіпка, у самій білизні, другий зовсім голяка. Вони наче зійшли
9 грецького фризу, виокремлені з реальності червоним блиском. Перш ніж я наспів, Джуел відштовхнув Джілспая на землю, крутнувся й вскочив у клуню.
Вогонь тепер гуготить цілком мирно, як от річка шумить. Пройма дверей на очах у нас тане, ми дивимось через неї, як Джуел, пригнувшись, підбігає до заднього кінця труни й нахиляється над нею. На мить він оглядається на нас крізь зливу пломенистого сіна, подібну до штори з вогненних намистин, і я вгадую, що губи його промовляють моє ім'я.
— Джуеле! — гукає Дьюї Делл.— Джуеле!
Тепер мені здається, що я вже хвилин п'ять чую, як її голос набирає сили, як вона задихається й пробує випручатись, а тато з Маком тримають її, і вона все кричить:
— Джуеле! Джуеле!
Але він на нас більше не дивиться. Плечі його напружуються, коли він береться за труну, підіймає один кінець її і спускає з кобилиці. Труна затуляє його собою, сама неймовірно довга,— мені аж не ві-риться, що Едді Бандрен потребувала стільки місця, щоб укластися. Ще хвильку труна стоїть сторч, а іскри шугають по ній гамузом, немов їх викрешує сам доторк до труни. Потім вона хилиться вперед, дедалі швидше, і полишає Джуела беззахисним перед дощем іскор, яких щораз більше сиплеться на нього, аж він опиняється в тоненькому вогняному ореолі. Не зупиняючись, труна перевертається і знов стає дуба, застигає так, тоді поволі проривається крізь запону вогню. Цього разу Джуел верхи на ній, він припав до труни, поки вона не бебехає на землю, кидаючи Джуела вперед, у повітря. Тоді Мак підскакує туди, звідки чути дух підгорілого м'яса, і ляскає по малинових в обводі дірках, що мов квіти розцяцьковують Джуелову сорочку.
ВАРДАМАН
Коли я пішов пошукати, де вони ночують, я щось побачив. Усі казали:
— Де Дарл? Куди подівся Дарл? її віднесли назад під яблуню.
Клуня ще червоніла, але це вже була не клуня. Стіни осіли, і тільки червінь вихристо здіймалася вгору. Вся клуня вихристими розжареними клаптиками пішла в небо, до зірок, аж самі зірки мусили розступитися.
А Кеш тоді ще не спав. Він крутив головою з боку на бік, обличчя його зросив піт.
— Хочеш, ми ще трошки поллємо її водою, Кеше? — спитала Дьюї Делл.
Нога Кешева почорніла. Ми посвітили лампою й оглянули його ногу, там, де вона була чорна.
— У тебе нога, як у негра, Кеше,— сказав я.
— Мабуть, доведеться це все збити з ноги,— сказав тато.
— Якої негоди ви це на нього наліпили? — спитав містер Джілспай.
— Я гадав таким способом закріпить її,— сказав тато.— Я тільки хотів допомогти йому.
Вони взяли пласку залізячку й молоток. Дьюї Делл тримала лампу. Бити довелося ще й як дуже. А потім Кеш заснув.
— Він спить,— сказав я.— Йому не боляче, поки він спить. На нозі оте тільки потріскало. Воно все не хотіло злазити.
— Разом з шкурою зніметься,— сказав містер Джілспай.— Якої негоди ви це йому наліпили? Невже ніхто з вас не дотямив, що ногу спершу треба жиром змастити?
— Я тільки хотів допомогти йому,— сказав тато.— Це Дарл накладав.
— Де ж Дарл? — спитали всі.
— Невже нї у кого з вас на щось більше розуму не стало? — дивувався містер Джілспай.— Я думав, бодай він розумніший.
Джуел лежав долілиць. Спина у нього вся була червона. Дьюї Делл помастила її ліками. Ліки зробили з масла й сажі, щоб опіки зняти. Тепер спина стала чорна.
— Тобі ж не болить, Джуеле? — спитав я.— У тебе спина, як у негра, Джуеле.
У Кеша нога, як у негра. Потім оте таки збили. З ноги Кеша засо-чилася кров.
— Іди лягай,— сказала Дьюї Делл.— Тобі треба спати. "— Де ж Дарл? — питали всі.
Він під яблунею, з нею, лежить зверху. Це він щоб кішка туди не вернулася. Я спитав:
— Ти від кішки її стережеш, Дарле?
По ньому переливалося місячне світло. На ній воно лежало непорушно, а Дарла просто посмугувало.
— Не треба плакати,— сказав я.— Джуел її витяг. Не треба, Дарле.
Клуня й досі червоніє. Спершу вона була ще червоніща. Потім полум'я завихрилось угору, а зірки відступилися вбік, але не попадали. Мені від цього серце заболіло, як ото думаючи про поїзд.
Коли я пішов пошукати, де вони ночують, я щось побачив, але Дьюї Делл не веліла нікому про це говорити.
ДАРЛ
Починають з'являтися вивіски: аптека, одяг, патентовані ліки, гаражі й кав'ярні; миль на дороговказах раз у раз стає все менше: "З мл", "2 мл". На вершині пагорба ми анрру сідаємо на підводу й бачимо, як низько й пласко стелеться дим у безвітряний день, наче зовсім непорушний.
— Це вже приїхали, Дарле? — питає Вардаман.— Це Джефферсон? Він теж схуд, на його виснаженому обличчі, як і у нас, напруженість й задума.
— Еге ж,— відказую я.
Він підводить голову й дивиться в небо. Вони зависають там, у височині, дедалі вужчими колами, як той дим, маючи якусь подобу форми й мети, хоч ніщо не вказує на рух вперед, чи то назад. Ми знов сідаємо на підводу, де на труні лежить Кеш, біля йогр ніг скалки цементу. Знесилені мули з рипом і дзвякотом спускаються з пагорба.
— До лікаря його треба,—г каже тато.— Мабуть, таки доведеться. Джуелова сорочка на спині, там, де вона доторкається до тіла, у
чорних масних плямах. Життя ж виникло у долинах. А на пагорби його піднесли вічні страхи, вічні пристрасті, вічні розпуки. Ось через що треба пішки сходити на пагорб — щоб звідти можна було з'їхати донизу.
Дьюї Делл сидить на передку, на колінах у неї газетний згорток. Біля підніжжя пагорба, де обабіч дороги близько підступають дерева, вона починає поглядати то в один бік, то в другий. Нарешті вона каже:
— Мені треба злізти.
Тато дивиться на неї, на його знеможеному виду вираз незмивної похмурої досади. Він не зупиняє мулів,
— А це чого?
— У кущі мені треба,— каже Дьюї Делл. Він не зупиняє мулів.
— Не можеш почекати, поки приїдемо до міста? Ще якась миля, не більше.
— Зупини,^— каже Дьюї Делл.— Мені в кущі треба.
Тато зупиняється посеред дороги, і ми дивимось, як Дьюї Делл злазить з підводи, прихопивши й згорток. На нас вона не оглядається.
— Навіщо пироги з собою береш? — питаю я.— Ніде вони тут не дінуться.
Вона спускає ноги, а на нас і не гляне.
— Відки їй знати, куди, там іти, якщо дотерпить до міста? — каже Вардаман.— Куди б ти пішла в місті, Дьюї Делл?
Прихопивши згорток, вона зникає поміж дерев та кущів.
— Тільки не барись,— каже тато.— Нам нема коли.— Вона не відповідає. У заростях затихло.— Треба було зробити, як радили Армстід і Джілспай,— сповістити в місто, аби викопали могилу й усе приготували,— каже він.
— То чого ж ти не сповістив? — питаю я.— Міг би й подзвонити.