Джо." випити кави.
Я хотів відповісти: "Не надто багато", але не втратив ще здатності тримати вогненебезпечні слова під контролем. Я був зворушений її матримоніальним оголошенням і не був готовий до розумної відповіді.
— Отже, що я зробила таке, що тебе розгнівило? — знову запитала Марсі. Мені кортіло відповісти: "Те, чого ти не зробила".
— Забудьмо, Марсі. Ми обоє потомилися.
— Олівере, ти на мене гніваєшся. Чому не скажеш за що? Цього разу вона мала рацію.
— Гаразд,— почав я, креслячи пальцем кола на столі. — Ми провели перед Різдвом два тижні нарізно. Хоча ми й були заклопотані справами, я увесь цей час мріяв бути з тобою...
— Олівере...
— Я не маю на увазі лише в ліжку. Я маю на увазі, що я жадав твого товариства. Нас двоє...
— О, облиш,— сказала вона. — В Іпсуїчі було таке різдвяне божевілля.
— Я говорю не лише про дні свята. Я маю на увазі увесь час.
Вона дивилася на мене. Я не підвищив свого голосу, але в ньому чулися нотки гніву.
— Отже, ми повертаємося до моїх поїздок протягом кількох минулих тижнів.
— Ні. Я маю на увазі наступні десять тисяч тижнів.
— Олівере,— сказала вона,— я вважала, що нас примушує працювати ще й належне ставлення до своїх обов'язків.
Вона має рацію. Але лише в теорії.
— Спробуй думати про "обов'язки", коли ти один о третій годині ранку.
Я сподівався почути ущипливе зауваження, але помилився.
— Мені доводиться, досить часто,— сказала вона лагідно, торкнувшись моєї руки.
— Правда? І що ж, приємно відчувати лише готельні подушки?
— Бридко,— відповіла вона.
Ми завжди підходили до краю, але ніколи не сварилися. Хіба зараз не її черга запропонувати змінити гру?
— І як ти борешся з такими ночами? — запитав я.
— Я кажу собі, що не маю вибору.
— Ти в цьому певна?
Я відчував наближення сварки, своєрідного двобою укладів життя.
— Чого ти хочеш від жінки, Олівере? — чемненько запитала Марсі.
— Кохання,— відповів я.
— Іншими словами, тобі потрібне слабке створіння?
— Я б не заперечував проти того, щоб провести ще кілька вечорів у тому самому номері.
Я не мав охоти дискутувати, як і дозволяти їй бодай якось торкатися мого одруження. Дженні, чорт бери, теж працювала.
— Я гадала, що ми щаслива пара.
— Так, коли ми разом. Але, Марсі, те, чим ти поповнюєш наші стосунки по телефону, не є повноцінним товаром.
Іронію моїх комерційних метафор не було оцінено.
— Ти вважаєш, що один із нас мусить іти за другим назирці й бути йому за няньку?
— Я був би нею, якби був тобі потрібен.
— Боже мій! Я щойно навпростець сказала, що хочу вийти за тебе заміж!
Вона виглядала стомленою й обуреною. Момент для розмови був явно не слушний.
— Може, підемо? — запропонував я.
Я заплатив. Ми вийшли й рушили до машини.
— Олівере,— озвалася Марсі.
— Що, Марсі?
— А чи не може бути такого, що тебе засмучують спогади про минуле? Я маю на увазі те, що твої батьки не вистрибували з радощів, коли ти привіз додому Дженні, а я їм сподобалася?
— Ні,— сказав я. І закопав її зауваження на додаткову глибину в ще один мільйон сажнів.
***
Марсі, треба віддати їй належне, виявилася бійцем.
Усі дні після нашого різдвяно-новорічного перепочинку я відчував її мовчазну підготовку до нової кампанії. Ворогом, звісно, був її власний інстинкт не довіряти слову.
І мій.
У всякому разі, вона якомога довше залишалася вдома й намагалася керувати фірмою по телефону. Дуже нелегка справа після різдвяного божевілля. Але Марсі її робила. Вона боролася за майбутнє. І ми проводили вечори разом. А іноді, хоч як це дивно, і другу половину дня.
Великий сюрприз вона піднесла мені напередодні Нового року. Ми збиралися на вечірку до Сімпсонів. Коли я голився, Марсі підійшла до мене й прикрасила собою відбиття у дзеркалі.
— Ти готовий до вчинку, Олівере?
— Якого саме? — обережно поцікавився я.
— Як ти дивишся на невеличку подорож? У лютому.
— Гадаю, ти вже вибрала, куди саме.
— Не хвилюйся і подумай,— сказала вона. — Я маю перевірити гон-конґську виставку мод...
— Гонконг?
Вона мене спіймала. Моя усмішка була від вуха до вуха.
— Отже, ти згоден, мій друже?
— Кажеш, ти повинна там працювати? — запитав я підозріло.
— Просто показатися — не така то вже й праця. Але ще до того, на тиждень раніше справлятиметься китайський Новий рік. Ми можемо мати наше особисте свято. А дорогою додому зупинимося на Гаваях.
— Ну... — сказав я (вираз мого обличчя промовляв: "Чорт бери!"), а потім обережно запитав:
— У тебе на Гаваях якась справа?
— Ніякої. Якщо не рахувати колекціонування кокосових горіхів. Оце так новорічна пропозиція!
— Ну що? — запитала вона.
— Мені це подобається, Марсі. Особливо Гаваї. Тихі пляжі... Прогулянки при місячному світлі...
— Схоже на медовий місяць,— сказала вона.
Загадкова фразеологія. Цікаво, наскільки вона вмисна. Замість повернутися до неї, я, щоб побачити вираз її обличчя, довів до ладу дзеркало. Воно було запітніле.
***
Сказати, що я одержав від керівництва дозвіл на подорож означало б сказати дуже мало. Мій намір усіляко підтримували. І зовсім не тому, що мене раді були позбутися. Я не мав жодного дня відпустки з тих пір, як почав працювати в конторі.
Хоча були й певні жертви. Я втрачав нагоду взяти участь у деяких справах. Найближчим часом, при розгляді у Вашингтоні двох справ, я міг би скористатися з чернеток свого виступу на процесі "Веббер проти призовної комісії". І в грудні, коли Конгрес мав вирішити, як бути з "де факто" проблемами сегрегації. Отже, у мене апріорі виникали певні сумніви.
— Вас непокоїть, що за час вашої відсутності світ стане справедливим,— усміхнувся містер Джоунз. — Обіцяю, кілька випадків вияву несправедливості ми для вас притримаємо.
— Дякую, пане.
— Будьте трохи егоїстом, Олівере. Ви на це заслужили.
Навіть готуючись до подорожі (гонконгське туристичне агентство засипало мене матеріалами), я провів кілька справ, виступаючи на боці учасників нічних рейдів. Я також передав до суду скаргу на шахрайський обман споживача. За нею простежить Баррі Полак (переможець у справі шкільної ради).
***
— Послухай, Марсі, що таке "Нанкінська угода"?
— Звучить на зразок Мікадо,— відповіла вона.
Я навчав її під час сніданку, за вечерею, коли вона чистила зуби, навіть турбував її в конторі.
— Ти повинна знати, що "Нанкінська угода"...
— О, я повинна знати?
— Так. Коли Англія напала на Китай під час "Опійної війни"...
— А, опій,— очі її заблищали.
Я проігнорував її пустотливість і продовжував лекцію:
— ...Китай мусив віддати Гонконг британцям.
— О,— сказала вона.
— Це лише початок,— мовив я.
— Я розумію,— зауважила Марсі,— а кінцем буде те, що правник Баррет збирається примусити британців повернути місто назад.
Від її усмішки посвітлішало в кімнаті.
— А як ти готуєшся до цієї подорожі? — запитав я.
— Я була там кілька разів,— похвалилася вона.
— Справді? Тоді скажи мені, що тобі згадується, коли я кажг "Гонконг"?
— Орхідеї,— відповіла Марсі. — Це щось неймовірне! їх там росте дев'яносто різних видів.
О, приємний факт. Промисловий магнат із чутливою душею.
— Марсі, я куплю тобі по одній квітці кожного виду.
— Я примушу тебе дотримати свого слова.
— Зроблю все, аби примусити тебе триматися мене.
*** •
— Наближається Новий рік, гучною піснею прославимо Кунг-фу!1
Я танцював по конторі, зав'язуючи теки й тиснучи руки. Завтра ми візьмемо курс на Схід.
— Не переживайте,— сказала Аніта. — Я про вас думатиму. Кохання, Олівере.
— Ні, ні, Аніто, зрозумій правильно,— відказав новоспечений знавець китайської культури. — Kung hei fat choy!2
— Ви вважаєте, що я набралася тіла?
— О ні, Аніто,— відповів знавець. — Це — китайське новорічне побажання. Воно означає: "Процвітання та щастя!" До побачення!
— До побачення, щасливчику! Отже, ми з Марсі полетіли на Схід.
34
Про Гонконг у мене в пам'яті залишилося небагато. Зате я добре пам'ятаю, що там я бачив Марсі Біннендейл востаннє.
Ми вилетіли з Нью-Йорка вранці у вівторок і зробили лише одну зупинку, на аеродромі Фербенкс, на Алясці, щоб заправитися. Мені кортіло скуштувати місцевого морозива, а Марсі погуляти в сніжки. Поки ми роздумували, всіх запросили зайняти свої місця в літаку.
Розташувавшись якомога зручніше на трьох сидіннях і мавши піднесений настрій, ми взялися до того, що невибагливі називають "секс, немов у літаку на небесах". Тобто, поки артист Клінт Іствуд за жменю доларів розважав пасажирів всілякими дурницями, ми крадькома займалися любов'ю.
Раннього вечора в середу (!) літак приземлився в Токіо. У нас було чотири години на пересадку. Я так втомився за двадцять годин польоту, що не надто церемонно упав у крісло в затишній кімнаті відпочинку Панамериканської авіакомпанії. Марсі тим часом, як завжди, діяльна, провела нараду з якимись хлопцями, які приїхали з міста на зустріч з нею. (Між нами було погоджено, що вона працюватиме чотири дні, а потім ми пошлемо увесь світ під три чорти і візьмемо двотижневу відпустку.) На час, коли Марсі розбудила мене, щоб іти до літака для останнього перельоту, вона обговорила з постачальником модних японських галантерейних товарів Такашімая всі подробиці взаємообміну.
Більше я не спав, схвильовано чекаючи, коли побачу вогні Гонконгської затоки. Вони з'явилися майже опівночі, коли літак почав знижуватися. Видовище було навіть пишніше від того, що я бачив на ілюстраціях.
Зустрічав нас Джон Олександр Гсіанг. Було ясно, що він особа номер один у справах Марсі в колонії. Йому було близько сорока років. Говорив
1 Кунг-фу — китайське мистецтво самозахисту.
2 fat (англ.) — повний, жирний.
він англійською мовою з американським акцентом. ("Я вчився в університеті у Штатах",— пояснив він.) Доповідаючи про справи, Джон часто повторював "А-оукей".
Менше як за двадцять хвилин після приземлення ми вже летіли вертольотом над Гонконґською затокою від аеропорту в напрямі гори Вікторія. Краєвид був захватний.
— У нас кажуть,— сказав Джон Гсіанґ,— "Сліпучо засяє мільйон вогнів".
— Чому вони горять так пізно? — запитав я.
— Свято нашого Нового року.
Ти тупак, Баррете! Ти забув, чого приїхав! Ти ж навіть знаєш, що це рік Собаки.
— А коли всі полягають спати?
— О, можливо, через два-три дні,— усміхнувся містер Гсіанґ.
— Я можу витримати ще п'ятнадцять секунд,— зітхнула Марсі.
— Ти хочеш сказати, що втомилася? — запитав я, вражений тим, що ця диво-жінка можу зізнатися в таких речах.
— Досить, щоб скасувати ранковий теніс,— відповіла вона, цмокнувши мене в ухо.
***
У темряві я не міг бачити вілли ззовні.