— То ти знайшов короля на дні яру, безборонного, пораненого, здобич змій та потвор. І лише тоді, коли він пообіцяв тобі винагороду, ти прийшов з допомогою? А коли б він не схотів чи не зміг пообіцяти тобі винагороду, ти б його там і покинув, а я досі не довідалася б, де біліють його кості? Ах, як благородно. Безсумнівно, твоєю поведінкою в той час керувала якась особлива лицарська обітниця.
Гамір серед присутніх посилився.
— І ти сьогодні прибув по свою винагороду, Йожаку? — вела далі королева, все зловісніше усміхаючись. — Через п'ятнадцять років? Либонь, розраховуєш на відсотки, які за цей час наросли? Тут не краснолюдський банк, Йожаку. Твердиш, що Роегнер обіцяв тобі нагороду? Що ж, складно його сюди прикликати, щоб він з тобою розплатився. Мабуть, простіше послати тебе до нього у потойбічний світ, а вже там ви з'ясуєте, що хто кому заборгував. Я надто сильно кохала свого дружину, Йожаку, тому не можу перестати думати про те, що могла його іще тоді втратити, коли б він не захотів торгуватися з тобою. Думка про це будить у мені не надто приязні почуття до твоєї особи. Замаскований прибульцю, чи знаєш, що в цю мить, у Цинтрі, у моєму замку і в моїй владі ти такий самий безпомічний і близький смерті, як тоді Роегнер на дні узвозу? І що ти мені запропонуєш, яку ціну, яку винагороду, якщо я пообіцяю випустити тебе звідси живим?
Медальйон на шиї Геральта затремтів і завібрував. Відьми́н швидко зиркнув на Мишовура, зустрів його проникливий, виразно занепокоєний погляд. Ледь хитнув головою, запитально звів брови. Друїд теж заперечив, ледь помітним рухом кучерявої бороди вказавши на Йожака. Геральт не був певним.
— Твої слова, королево, — гукнув Йожак, — сказані для того, щоб мене залякати. І щоб викликати гнів тут притомних шляхетних панів. Зневагу твоєї вродливої доньки Паветти. А основне те, що слова твої неправдиві. І ти добре про це знаєш!
— Іншими словами, брешу як собака.
Уста Каланте склалися в дуже негарну гримасу.
— Добре ти знаєш, королево, — незворушно продовжував прибулець, — що тоді трапилося в Ерленвальді. Знаєш, що врятований Роегнер сам, з власної волі присягнув дати мені те, чого я лишень забажаю. Всіх прикликаю бути свідками того, що зараз скажу! Коли король, вирятуваний зі злої пригоди, відпроваджений до місця неподалік свого почту, вдруге запитав, чого я бажаю, я йому відповів. Попрохав, щоб він пообіцяв віддати мені те, що залишив удома, але про що не знає і не сподівається. І король присягнув, що так і буде. А повернувшись до замку застав тебе, Каланте, в пологах. Так, королево, я чекав п'ятнадцять років, а відсотки від моєї винагороди росли. Сьогодні, дивлячись на прегарну Паветту, бачу, що варт було чекати! Панове і лицарство! Частина з вас прибула до Цинтри, щоби змагатися за руку королівни. Сповіщаю, що ви прибули надаремно. Від дня свого народження, силою королівської присяги, прегарна Паветта мені належить!
Серед бенкетарів почалася колотнеча. Хто кричав, хто лаявся, ще хтось гатив кулаком об стіл, перевертаючи начиння. Держигірка зі Стрепту вирвав ніж із баранячої печені і вимахував ним. Крах ан Крайте, схилившись, намагався виламати дошки з хрестовини стола.
— Це нечувано! — репетував Віссегерд. — Які цьому докази? Докази?
— Обличчя королеви, — гукнув Йожак, простягаючи руку в залізній рукавиці, — найкращий цьому доказ!
Паветта сиділа нерухомо, не підіймаючи голови. В повітрі загусало щось дуже дивне. Медальйон відьми́на рвався з ланцюжка під вамсом. Він побачив, як королева жестом прикликала пажа, що стояв за троном, і шепотом дала йому короткий наказ. Геральт не розчув, який. Звернув, однак, увагу на те, що на обличчі хлопця з'явився здивований вираз і те, що наказ довелося повторити. Паж побіг до виходу.
Колотнеча при столі не втихала. Айст Турзеах звернувся до королеви.
— Каланте, — промовив спокійно. — Він правду каже?
— А навіть як так, — процідила королева, кусаючи губи і шарпаючи зелену стьожку на плечі, — то що?
— Якщо він каже правду, — насупився Айст, — то слід буде виконати обітницю.
— Та невже?
— Чи маю я розуміти, — понуро спитав остров'янин, — що ти так само легко трактуєш усі обітниці? Також і ті, що так закарбувалися у моїй пам'яті?
Геральт, який ніколи не сподівався помітити в Каланте гарячого рум'янцю, вологих очей і тремтячих уст, був уражений.
— Айсте, — шепнула королева. — Це зовсім інше…
— Та невже?
— Ах ти ж сучий сину! — вереснув раптом Крах ан Крайте, зриваючись з місця. — Останнього дурня, який твердив, що я щось даремно зробив, уже общипали краби на дні затоки Алленкер! Не для того я приплив сюди зі Скелліге, щоб упорожні вертатись! Знайшовся женишок, курва ж його мать! Гей же, несіть-но сюди мій меч і тому дурневі теж дайте залізяку! Отоді побачимо, хто…
— Може б ти замовк, Краху? — уїдливо промовив Айст, спершись обома кулаками об стіл. — Драйгу Бон Дху! Ти відповідаєш за дальшу поведінку королівського небожа!
— Мені теж закриєш рота, Турзеаху? — крикнув Райнфарн із Аттре, встаючи. — Хто посміє втримати мене від змиття крів'ю образи, завданої моєму князю? І його синові Виндайму, єдиному, що гідний руки і ложа Паветти! Принесіть мечі! Тут, на місці покажу цьому Йожаку, чи як там його, як ми ув Аттре местимося за таку зневагу! Цікаво, чи знайдеться хтось або щось, спроможні мене від цього стримати?
— Звісно. Пошана та доброзвичайність, — спокійно відповів Айст Турзеах. — Не годиться розпочинати двобій або ж визивати когось, не здобувши спершу згоди пані цього дому. Чи ж тронний зал Цинтри — то корчма, де можна по мордах одне одного товкти і ножами дзюгати, як охота зайде?
Всі знову почали кричати один до одного, погрожувати помстою й розмахувати руками. Розгардіяш утих, наче обтятий ножем, коли в залі почулося коротке люте ревіння роз'юшеного зубра.
— Так, — промовив Кудкудак, відкашлявшись і вставши з крісла. — Айст помилився! Це навіть на корчму не подобає. Раддше на звіринець, то й зубр був би до речі. Достойна Каланте, дозволь мені висловити свій погляд на ту проблему, яку ми маємо.
— Як я бачу, чимало осіб, — протяжно відповіла Каланте, — мають свої погляди на цю проблему і висловлюють їх навіть без мого дозволу. Дивно, чому вас не цікавить мій власний? А згідно з моїм власним поглядом, швидше цей холерний замок на голову мені завалиться, аніж я віддам Паветту отому дивоглядові. Не маю найменшого заміру…
— Присяга Роегнера… — почав Йожак, але королева відразу ж його перебила, гримнувши золотою кінвою об стіл.
— Присяга Роегнера так мене обходить, як торішній сніг! А щодо тебе, Йожаку, то я ще не вирішила, чи дозволю Крахові або Райнфарнові зустрітися з тобою на втоптаній землі, чи попросту накажу тебе повісити. Перериваючи мою мову, ти дуже впливаєш на моє рішення!
Геральт, далі непокоєний дрижанням медальйону, роздивляючись по залу, раптом зустрів очі Паветти, смарагдово-зелені, як у матері. Королівна вже не ховала їх під довгими віями, — водила ними від Мишовура до відьми́на, не звертаючи уваги на інших. Мишовур вертівся, схилений, щось бурмотів.
Кудкудак, усе ще стоячи, значущо кашлянув.
— Говори, — кивнула королева. — Лишень до речі і не занадто довго.
— Слухаюсь, королево. Достойна Каланте і ви, лицарство! Далебі, дивну вимогу поставив Йожак із Еренвальду королю Роегнерові, дивної нагороди зажадав, коли король пообіцяв йому сповнити кожне бажання. Але не вдаваймо, що раніше ми не чули про такі жадання, про старий як людство Закон Несподіванки. Про ціну, якої може зажадати той, що рятує чиєсь життя у безнадійній, як могло б здатися, ситуації, хто виконує неможливу, здавалось би, вимогу. "Віддаси мені те, що першим вийде тебе привітати". Скажете, що то може бути собака, галябардник, навіть теща, що спішить вилаяти зятя, ледве він додому вернувся? Або: "Віддаси мені те, що застанеш вдома, а чого не сподіваєшся". Після довгої подорожі, мостиві панове, і несподіваного повернення таким зазвичай буває бахур у жінчиному ліжку. Але часом може то бути й дитина. Дитина, на яку вказало приречення.
— Не розводься, Кудкудаку, — зморщила брови Каланте.
— Слухаюсь. Панове! Чи ж не чули ви про дітей, на яких указало приречення? Чи легендарний герой Затрет Ворута не був малою дитиною відданий краснолюдам, бо це його батько зустрів першим, повернувшись до твердині? А Шалений Дей змусив подорожнього віддати йому те, що він залишив удома і про що не знав? Цією несподіванкою був славетний Супре, який пізніше визволив Шаленого Дея від прокльону, що на ньому тяжів. Згадайте також Зівелену, котра стала королевою Метінни завдяки гномові Румплештальту, а за те обіцяла свою першу дитину. Зівелена не дотримала обітниці, коли Румплештальт прибув по винагороду, чарами змусила його утекти. Незадовго по тому вона й дитина вмерли від моровиці. З приреченням не можна жартувати безкарно!
— Не лякай мене, Кудкудаку, — скривилася Каланте. — Наближається північ, пора духів. Чи пам'ятаєш ще якісь легенди зі свого, без сумніву, тяжкого дитинства? Якщо ні, то сідай.
— Прошу ласкавого дозволу, — барон підкрутив довгого вуса, — постояти ще трохи. Я б хотів нагадати всім ще одну легенду. Це стара забута легенда, мабуть, ми усі її чули в часи нашого тяжкого дитинства. В цій легенді королі дотримувались складених обітниць. А нас, бідних васалів, із королем поєднує лишень королівське слово: на нього опираються трактати й спілки, — наші привілеї, наші лени. І що ж? Чи маємо все це піддати сумніву? Засумніватися в непорушності королівського слова? Дочекатися, коли воно значитиме стільки, скільки й торішній сніг? Воістину, якщо так воно буде, то після тяжкого дитинства чекає нас тяжка старість!
— На чиєму ти боці, Кудкудаку? — крикнув Райнфарн із Аттре.
— Тихо! Хай говорить!
— Той клятий квоктало ображає маєстат!
— Барон із Тіггу добре каже!
— Тихо, — раптом промовила Каланте. — Дайте його договорити.
— Красно дякую, — вклонився Кудкудак. — Але я вже й договорив.
Запанувала тиша, дивна після гармидеру, який щойно викликали слова барона. Каланте далі стояла. Геральт не думав, що хтось, крім нього, помітив тремтіння її долоні, коли вона потерла чоло.
— Мої панове, — врешті сказала, — я повинна вам пояснити.