Але перш ніж він устиг у ній всістися, з боку ризниці прозвучав голосний пчих і дещо тихіша лайка, а після лайки сповнене каяття: "Даруй, Господи". Залізноокий теж вилаявся.
Але "Даруй, Господи" собі подарував. Потягнувся під плащ по капшук, бо скидалося на те, що без хабара не обійдеться.
Той, хто підійшов, виявився згорбленим ксьондзиком у закуйовдженій сутані, мабуть, сповідник, бо прямував він саме у бік сповідальні. Побачивши залізноокого ксьондза, став як укопаний і роззявив рота.
— Слава Ісусу Христу, — привітався залізноокий, вдягаючи на обличчя якомога люб'язнішу усмішку. — Вітаю, отче. У мене до вас...
Він обірвав.
— Брат... — обличчя сповідника раптом зм'якло, обвисло від здивування та недовірі. — брат Маркус! Це ти? Ти! Ти вцілів! Вижив! Очам не вірю!
— І правильно, — холодно відповів ксьондз з очима кольору заліза. — Бо ти помиляєшся, отче. Мене звати Кнойфель. Отець Ян Кнойфель.
— Я брат Каетан! Ти не впізнаєш мене?
— Ні.
— Але я тебе впізнаю, — старий сповідник склав руки. — Ми ж чотири роки провели в монастирі в Хрудимі... Щодня молилися в одному монастирі й приймали трапезу в одній трапезній. Щодня проходили один повз одного на кружганках. Аж до того жахливого дня, коли під монастир підійшли єретицькі орди...
— Ти плутаєш мене з кимось.
Сповідник якийсь час мовчав. Нарешті його обличчя проясніло, а усмішка деформувала губи.
— Розумію! — заявив він. — Інкогніто! Ти боїшся диявольських слуг, які мають довгі та мстиві руки. Даремно, брате, даремно! Не знаю, Божий мандрівче, які тебе вели дороги, але тепер ти серед своїх. Нас тут багато, нас тут ціла група, ціла communitas бідних утікачів, вигнанців, вигнаних з вітчизни, вигнаних зі своїх пограбованих монастирів та осквернених храмів. Тут є брат Геліодор, який ледве врятувався з Хомутова, є абат Вецгаузен з Кладрубів, є втікачі зі Страгова, з Яромержа і Бржевнова... Володар цих земель, чоловік шляхетний і богобоязливий, сприяє нам. Він дозволяє нам вести тут школу, виголошувати проповіді про злочини єретиків... Він захищає й охороняє нас. Я знаю, через що ти пройшов, брате, розумію, що ти не хочеш розкривати себе. Якщо така твоя воля, я збережу таємницю. Слова не скажу. Захочеш іти далі, нікому не скажу, що я тебе бачив.
Залізноокий ксьондз якийсь час дивився на нього.
— Звичайно, — сказав він нарешті, — що не скажеш.
Блискавичний рух, удар з вкладеною в нього всією силою плеча. Озброєний зубатим кастетом п'ястук ударив сповідника просто в адамове яблуко і всадив його глибоко в роздушену гортань і трахею. Брат Каетан захарчав, схопився за горло, його очі вилізли з орбіт. Він пережив різанину, яку таборити Жижки влаштували в хрудимському монастирі домініканців у квітні 1421 року. Але цього удару він не міг пережити.
Свята Катерина і товстощокі ангелики байдужо дивилися, як він умирає.
Ксьондз із залізними очима зняв з пальців кастет, нахилився, вхопив покійника за сутану і затягнув його за сповідальню. Сам усівся на лавочці, закриваючи обличчя каптуром. Він сидів у цілковитій тиші, серед запаху фіміаму і свічок. Чекав.
Близько полудня сюди, до парафіяльного костелу своєї патронеси, мала прийти до сповіді — разом з дитиною — панна Катажина фон Біберштайн, донька Яна Біберштайна, пана на Штольці. Залізноокого цікавили грішні думки панни Катажини Біберштайн. Її грішні вчинки. І деякі надзвичайно грішні факти її біографії.
* * *
У місті Свидниці, у неділю дев'ятнадцятого жовтня, невдовзі після меси, спів і звуки лютні приваблювали перехожих на вулицю Котлярську, туди, де торгував своїм крамом гончар, неподалік провулку, що вів до синагоги. Стоячи на бочці, немолодий голіард у червоному каптурі та вирізаній зубчиками басці бренькав на струнах і співав.
На біскупів не дивитись,
Щоб їм золотом вдавитись:
Нашу віру запродали.
Боже, дай, щоб перестали...
З кожним наступним куплетом прибувало слухачів. Натовп навколо голіарда зростав і тіснішав. Щоправда, були й такі, які квапливо втікали, зорієнтувавшись, що в голіардовій пісеньці йдеться не про секс, як вони сподівалися, а про небезпечну останнім часом політику.
Двір попсув нам капеланів,
Каноніків та деканів.
Все у церкві занепало,
Побожності дуже мало [12]...
— Правда, правда! Свята правда! — загорлали кілька голосів із юрби. І моментально розпочалася дискусія. Одні вдалися в гостру критику кліру та Риму, інші, навпаки, бралися захищати, тверезо зауважуючи, що як не Рим — то що? А голіард скористався з нагоди і тихцем змився.
Він повернув у Хмільні підсіння, потім у Замкову вулицю, прямуючи до підвалля при Гродській брамі. Невдовзі він побачив мету своєї подорожі — вивіску пивниці "Під Червоним Грифом".
— Ти гарно співав, Тибальде, — почув він за спиною. Голіард відхилив каптур, досить виклично подивився просто в очі кольору заліза.
— Дві години, — з докором промовив він, — я чекав на вас після меси під фарою. Ви не зволили показатися.
— Ти гарно співав, — залізноокий, сьогодні в мендикантській рясі мінорита, не визнав за потрібне виправдовуватися чи вибачатися. — Гарно, клянуся душею. Тільки трохи небезпечно. Ти не боїшся, що тебе знову в тюрму запроторять?
— По-перше, — закопилив губу Тибальд Раабе, — pictoribus atque poetis quodlibet audendi semper fuit aequa potestas [13]. По-друге, а як іще я можу працювати задля справи. Я не шпигун, який криється в пітьмі або під чужим одягом. Я агітатор, моя справа — йти межи люди...
— Добре, добре. Інформація.
— Сядьмо десь.
— Конче тут?
— Тут пиво найліпше.
— Тих чорних вершників, про яких ви запитували, — розповів голіард, коли вони всілися за стіл, — у Шльонську бачили багато разів. Зокрема, цікава річ, їх бачили як під Стшеліном, коли було вбито пана Барта, так і поблизу Собутки, коли загинув пан Чамбор з Гейссенштейна. У першому випадку бачив недоумок пастух, у другому — п'яний органіст, тож, як легко здогадатися, жодному з них не повірили. Більш вірогідними я вважаю конюхів і машталірів пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, кортеж якої лицарі в чорних обладунках атакували і розгромили під Франкенштейном. С багато свідків цієї події. Цікаві речі розповідають і слуги Інквізиції...
— Ти розпитував слуг Інквізиції?
— Та що ви. Не сам. Через довірених осіб. Слуги вибовкали, що папський інквізитор, велебний Гжегож Гейнче, вже принаймні два роки провадить інтенсивне розслідування у справі якихось демонічних вершників, що роз'їжджають по Шльонську на чорних конях. Навіть назви попридумували: "Рота Смерті" або, по-біблійному, "Демони полуденної пори". А ще на них кажуть... "Месники". Але так, щоб інквізитор не чув. Бо вже давно стало зрозуміло, що Рота Смерті вбиває людей, яких підозрюють у сприянні гуситам, у торгівлі з ними, у постачанні їм продовольства, зброї, пороху, свинцю... Або коней, як це робила щойно згадувана Дзержка де Вірсінг. "Тому Чорні лицарі — це наші союзники, а не вороги, — шепчуться за спиною інквізитора його люди. — Нащо їх вистежувати, нащо їм заважати? Завдяки ним у нас менше роботи."
— А напад на колектора, який віз податок? Призначений, як-не-як, для війни з гуситами?
— Невідомо, чи на збирача податку напала саме Рота. Про цю справу нічого не відомо.
Залізноокий досить довго мовчав.
— Мені цікаво, — нарешті сказав він, — чи хтось міг вижити після цього нападу.
— Не думаю.
— Ти вижив.
— Я, — Тибальд Раабе злегка усміхнувся, — маю досвід. Безперервно або переховуюся, або втікаю, так часто, що я вже виробив у собі інстинкт. Відколи я покинув краківську альма-матер заради мандрівки, лютні й пісні. Знаєте, як воно є, пане Влк: поет — це як диявол у жіночому монастирі, завжди все саме на нього звалять, його ж таки у всьому звинуватять. Треба вміти втікати. Інстинктивно, як сарна, як тільки щось, не думати, а відразу драла. Зрештою...
— Що зрештою?
— Мені тоді, на Сціборовій Вирубці, неабияк пощастило. Мене мучила срачка.
— Що?
— У кортежі була панянка, я казав вам, лицарська донька... Не міг я близько від неї, соромно... Тож я пішов випорожнитися далеко, в очерети, до самого озерця. Коли стався напад, я втік через мочар. Нападників навіть не бачив...
Залізноокий довго мовчав.
— Чому, — нарешті запитав він, — ти не сказав мені раніше, що там було озерце?
* * *
Утопник був дуже чуйний. Навіть мешкаючи в загубленому серед борів озерці біля Сціборової Вирубки, на пустирищі, де практично не було шансів кого-небудь зустріти, він поводився надзвичайно обережно. Виринаючи, він здійняв не більшу хвилю, ніж риба. Якби не те, що водна гладінь була рівнесенька, як дзеркало, залізноокий, що зачаївся в кущах, міг би взагалі не помітити, як розходяться кола. Вилазячи на берег, створіння ледь-ледь хлюпнуло, ледь-ледь зашелестіло, можна було би подумати, що це видра. Але залізноокий знав, що це не видра.
Будучи вже на сухій землі й переконавшись, що йому ніщо не загрожує, утопник набув упевненості в собі. Він випростався, затупотів великими ступнями, підскочив, у підскоку вода й намул щедро і з плюскотом полилися з-під його зеленого плащика. Уже зовсім осмілівши, утопник псикнув водою із зябер, розтулив жаб'ячу пащеку і голосно заскрекотів, повідомляючи навколишню природу про те, хто тут хазяїн.
Природа не відреагувала. Утопник покрутився трохи між трав, попорпався у болоті, врешті-решт вирушив під гору, у бік лісу. І потрапив прямісінько в пастку. Скрекотнув, побачивши перед собою насипане з піску півколо. Наблизив пласку ступню — і зі здивуванням відсмикнув її. Раптом збагнув, у чому справа, голосно заквакав й обернувся, щоб утікати. Але вже було пізно. Залізноокий вискочив із заростей і замкнув магічне коло висипаним із мішка піском. Замкнувши, всівся на пеньку.
— Доброго вечора, — чемно сказав він. — Я хотів би порозмовляти.
Утопник — залізноокий уже бачив, що це створіння правильніше називати водяником, — кілька разів спробував перескочити через магічне коло, безрезультатно, ясна річ. Змирившись з долею, він енергійно потрусив пласкою головою, причому з його вух вилилося багато води.
— Брекк-рек, — заскрекотів він. — Брекк-рекекекс.
— Виплюнь мул і повтори, будь ласка.
— Брекекґрег-ґрег-ґрег.
— Ти робиш ідіота із себе? Чи з мене?
— Куакс-квааакс.
— Шкода таланту, пане водянику.