Де мій друг і я невпинні сльози лляли без кінця.
Все скажу йому, як стрінусь з ним лицем я до лиця,
Та, коли його немає,— марні муки мандрівця!
Якщо вдома він, то, певне, десь подався у журі,
Наче дикий звір, бродити від зорі і до зорі.
Треба тут його шукати, обдивитись чагарі".
Наоколо він поглянув, зупинившись на горі.
По полях помчався далі, пісню весело співав,
Викликав він друга вийти з хащів темних і з галяв.
Вдалині з'явилось сонце, лик чудесний засіяв,-
Між густого очерету Таріел з мечем стояв.
Таріел, забивши лева, меч свій вимастив у кров,
Відпустив коня й повільно очеретником ішов.
Автанділа клич зачувши, він, здивований, схолов,
Подивився і, впізнавши, кинувсь бігти стрімголов.
Він помчав до побратима, меч жбурнувши в очерет.
Скочив з огиря прибулець, рівний сяйвом до планет,
І в обіймах стиснув друга, радо кинувшись вперед;
Голоси троянд розквітлих стали барвою — як мед.
Буйнопишними словами Таріел заголосив:
"Червецем агатну зарость струм кривавий
прикрасив, Сліз потік невичерпанний цвіт алое заросив!
Я узрів тебе і марно вісім туг в собі носив!"
Таріел отак ридає, Автанділ же, сміючись,
Розтуляє вуст корали, сяють зуби, перлів низь;
Каже: "Маю втішні вісті я для тебе,— посміхнись,
Щоб троянди в'ялі знову свіжим цвітом узялись".
Таріел сказав: "О брате! Ти мене потішив сам!
Можеш більше не казати: бог найкращий шле бальзам.
Що з небес високих сходить, тільки те й дається нам!"
Недовіри Таріела Автанділ не переніс,-
Зразу ж вирішив сказати вість, яку сюди приніс;
Вийняв він вуаль тієї, що струнка, мов кипарис,-
Таріел, цей дар впізнавши, з рук схопив його й притис.
Він, листа впізнавши почерк і вуаль — цей талісман,
Притулив до них обличчя, і лице сповив туман,
Мук таких не зніс би Каїс, їх не зніс би й Саламан!
Автанділ узрів: як мертвий, Таріел звалився з ніг.
Красномовному на поміч побратим мерщій побіг,
Та понищеному палом помогти уже не міг,-
Дар коханої узрівши, вражений юнак знеміг.
Милозвучний плач і стогін в Автанділа витис шал:
Рвав він воронові крила, вбитий горем наповал,
Тяжко молотом з алмазу розбивав гранчастий лал,
Звідти ринули потоки, що багріли, мов корал.
Дивлячись на Таріела, дряпав він лице прекрасне:
"Як наваживсь я, ^безумний, на сповіщення невчасне?
Хто, ллючи так раптом воду, гасить полум'я невгасне?
Наглих радощів не може серце стерпіти нещасне!
Я забив свойого друга! Я достоєн глуму й сміху,
Бо, безтямно учинивши, вбив свою єдину втіху.
Люди, у ділах квапливі, завше служать тільки лиху.
Небучна розважність краща від уславленого спіху".
Таріел лежав, як попіл, втративши життя й сліди.
Автанділ пішов у хащі, скрізь шукаючи води,-
Він побачив кров левину,— взяв її, приніс сюди
І на груди бризнув — лалом став блакит, цей знак біди.
Кров'ю лева груди лева тричі він змочив підряд;
Затремтіли вії друга, мов стрільців індійських ряд,-
Він розплющив очі, сили поверталися назад,
І заграв блакиттю промінь, виблиск місячних принад.
Взимку в'яне цвіт троянди від вітрів, дощів і мряк,-
Влітку сонце палить квіти, сушить пагонці гілляк,
Але соловей не тихне, сівши на трояндний крак.
Жар пече, мороз морозить,— рани ниють так і так.
Серцю людському так само не вгодити — все одно,
Чи в розраді, чи в печалі,— завше в безумі воно,
Завше зранене, й ніколи щастя серцю не дано!
Хто себе довірить світу, ворог той собі давно.
Таріел на лист поглянув, що прирік його на скін,-
Він шалів, листа читавши, клекотів кривавий плин,
Мерхнув, гаснув промінь денний, очі сліпли від сльозин.
Автанділ сердитий звівся, став картати друга він.
Він казав: "Людина мудра не ведеться так, як ти! —
В час, коли радіти треба, нащо скніти з тяготи?
Нум, рушаймо! — ми повинні сонце втрачене знайти,-
Приведу тебе я скоро до жаданої мети.
Нині личить нам радіти, серце мужнє потішати,-
Тож на коней ми сідаймо до Каджеті вирушати;
Хай ведуть мечі нас наші,— розженімо їхні чати,
Покладімо каджів трупом,— що нам стріли та булати?!"
Вщухнув безум Таріела, зміг на друга він дивиться,
Із очей його сяйнула чорно-біла блискавиця,
Він світився — крізь рубіни сонця промінь так ясниться.
Обдаровує достойних бога щедрого десниця!
Він казав до Автанділа, вдячна річ його була:
"Годен ти похвал мудріших,— що тобі моя хвала?
Оживив зів'ялу квітку ти водою з джерела,
Зупинив ту слізну зливу, що з нарцисів потекла.
Я віддячити не можу,— хай тобі віддячить бог,
Бо в моєму серці нині вже ручай кривавий всох!"
Сівши верхи, заспівали і назад помчались вдвох,-
Щастям світ Асмат наситить, зголоднілу від тривог.
Он сидить Асмат печальна край печери, як вві сні,
Лиш в сорочку вбрана, знявши з себе одяги тісні.
Раптом бачить Таріела, з ним на білому коні
Бачить витязя,— лунають солов'ями їх пісні.
Завше брат її вертався, сліз рясних ллючи струмок,-
Зараз чує: він співає голосніше від пташок.
Перелякана, мов п'яна, йде вперед вона на крок,-
Серце ще її не знає найвідрадніших звісток.
Сміючись, аж сяють зуби, їй гукають догори:
"Гей, Асмат, ось ми дістали неба радісні дари,-
Місяць втрачений знайшли ми, дочекалися пори,
Що вогонь нам згасить доля, радість дасть замість жури!"
Автанділ з коня зіскочив; на Асматині привіти
Він простер обійми,— хилить стан алое пишні віти.
Стала дівчина прибульця цілувати, сльози лити:
"Що розвідав ти? Благаю, плачу я,— скажи мені ти!"
Автанділ Асмат журливій дав листа від господині,
Вість од зблідлого алое, звістка від зорі в пустині.
"Ось її послання,— мовив,— ти журбу покинь віднині:
Сонце сходить вже і сяйвом розжене похмурі тіні".
Почерк дівчини впізнала у листі Асмат ураз,-
Затрусилась, жах і подих їй завдав нових ураз,
З голови до ніг нещасна тріпотіла раз у раз, Простогнала:
"Що я чую? Правда це? — скажи ще раз!"
Автанділ сказав: "Не бійся,— це лиш істина сама.
Наступає радість, злидні відступають крадькома,
Понад нами сходить сонце, геть розвіюється тьма;
Подолавши зло, завади на шляхах добра нема!"
Дівчині владар індійський розповів усе про лист,-
Діва плакала в обіймах, як листа почула зміст;
На троянду збили роси вії — вороновий хвіст.
Бог не кине тих, що богу віддають свій дух, свій хист.
Прославляли ревно бога: "Добродайні божі справи!
Нині знаємо, що знищить бог одчаю всі появи".
Руки звівши, цар індійський проказав молитву слави,
І тоді ввійшли в печеру, і Асмат принесла страви.
Таріел, присівши поруч, так промовив Автанділу:
"Слухай, що тобі скажу я, свідком будь такому ділу:
Я здобув оцю печеру, розігнавши дивів силу,
А скарби їх незліченні заховав тут, як в могилу.
Не навідувавсь відтоді я до гарних тих речей,
А тепер ходім поглянем,— цінне знайдемо ачей!"
Вкупі з ним Асмат звелася,— сяє блиск її очей.
Сорок зал вони минули, сорок викутих дверей.
Там знайшли скарбон багато, їх розкрили без вагань,-
Заясніли самоцвіти, всі добірні грань у грань,
Як великі кулі, перли грали грою висявань,
Щире золото блищало,— дивів незліченна дань.
Сорок зал пройшли високих, де скарби лежать в схороні,
І ввійшли до зарадхани, до зброярні,— купи броні,
Купи зброї там лежали, наче овочі солоні,
І тяжка стояла скриня. Напис був на тій скарбоні:
"Тут лежить чудесна зброя, виріб славних зброярів:
Меч басрійський, і кольчуги, й шоломи для вояків.
Як підуть на дивів каджі,— знищить їх наш владний гнів.
Хто відкриє цю скарбону, стане вбивцею царів".
Відімкнувши скриню, бачать — три убори молодечі,
Три риштунки витязівські, захист в січі й колотнечі:
Шоломи, мечі, кольчуги, стрій на груди і на плечі;
Як ті мощі у кіотах, так лежать в скриньках ці речі.
Одягнувшись, левні стали випробовувати зброю,-
їх риштунка не пробити ні мечем, ані стрілою;
Меч розсік залізо, наче нитку ніжного завою.
Отаким мечам не був би всесвіт гідною ціною!
"Це є знак,— вони сказали,— що полегшає тягар:
Боже око стежить з неба, захистить в годину чвар!"
Одягнувся кожен витязь, зброю кожен взяв моцар;
Третій стрій, запакувавши, понесли Фрідону в дар.
Трохи золота забрали, лали вибрали гранчаті,
На всі сорок зал наклали до дверей свої печаті.
Автанділ сказав: "Однині я з мечем стою на чаті;
На світанку ж мусять бути наші мандри розпочаті".
Тут. художнику, змалюй ти побратимів цих подобу,
Двох міджнурів, що кохають дві зорі, небес оздобу,
Двох цих велетнів всеможних, що погублять ворохобу.
Ось прибудуть у Каджеті — спис їх витримає пробу.
ВІД'ЇЗД ТАРІЕЛА ТА АВТАНДІЛА ДО ФРІДОНА
Вранці в путь вони пустились, і Асмат укупі з ними;
Дівчині коня купили, заплативши золотими,
І до краю Нурадіна вже домчали побратими:
Автанділ провідав добре шлях між хащами густими.
По дорозі їм зустрілись Нурадіна чабани,-
Гарних огирів Фрідона гнали пастися вони.
Рік індієць Автанділу: "Ми хіба не жартуни?
Нум, з Фрідоном пожартуєм, розженем ці табуни!
Він, почувши, що прибульці кривд завдали чабанам,
Схоче зайдам відомстити, битись люто рушить сам,
Але душу він потішить, як на зустріч вийде нам,-
Добрі жарти горду душу зм'якшують, немов бальзам.
Почали вони ловити ліпших коней на аркан.
Запаливши ватри, криком закричав чабанський стан:
"Що за витязі тут бродять? Геть ідіть! Наш можний пан
Вас мечем своїм понищить чи потягне всіх у бран!"
Взявши луки, левні скачуть, чабанів гуртом женуть,
Чабани кричать одчайно, їхній крик далеко чуть:
"Порятуйте, порятуйте! Нас розбійники заб'ють!"
Учинивши ґвалт, тривожну вість Фрідонові несуть.
Зброю взяв Фрідон і вийшов. Вкупі з вірними людьми
їде він на битву, бачить: раптом виринули з тьми
Два їздці, немов два сонця, що не гаснуть в час зими,-
Хоч і близько, а не видно лиць, бо вкрили шоломи.
Таріел впізнав Фрідона: "Ось і той, що нам потрібний".
Сміючись, шолом він скинув,— сміх його звучав, як срібний.
Він Фрідону рік: "Здається, наш прихід тепер є хибний?
Вбити хоче нас хазяїн, бо скупий він, малохлібний!"
Тут Фрідон з коня зіскочив, до землі їм уклонився.
Обіймались, цілувались,— кожен радий, що зустрівся.
І Фрідон, піднісши руки, вдячно богу помолився.
Привітали їх вельможі, весь народ навкруг тлумився.
їм Фрідон сказав: "Давно я вас чекаю. Де ви длялись?
Я готовий вам служити, як би справи не складались".
Наче місяць і два сонця, тут зустрівшись, красувались —
Так вони утрьох додому, висяваючи, вертались.
З коней скочивши, вступили у Фрідонів пишний дім;
Таріел сів на престолі, вкритім шовком золотим,
Автанділ присів же поруч, двох сміливців побратим;
Втішили вони Фрідона подарунком дорогим.
Так промовили: "Ми зараз ліпших не знайшли дарів,
Але маєм в іншім місці скарб, достойний владарів".
Він, чолом схилившись земно, їм негайно відповів:
"О, коли б я теж достойно вам віддячити зумів!"
Ніч вони тут спочивали, і Фрідон їх частував;
Втрьох, умившись у купелі, приступили до забав,
Він чудові дав їм строї, найпишніший златоглав,
Найдорожчих самоцвітів повну чашу їм віддав.
Він промовив: "Так не кажуть гостю добрі хазяї,
Це — неначебто обридли ви мені, мов гультяї,
Та не личить нам забарно справи звершувать свої,
Бо коли вернуться каджі, стануть тяжчими бої.
Нам потрібні не загони, а добірні вояки:
Досить взяти триста левнів, щоб їм датися взнаки;
В битві з каджами лихими меч не впустимо з руки,-
Ми знайдем ту, що красою стьмарює в людей думки.
Був я раз уже в Каджеті: мур страшної висоти
Став над скелями,— не може ворог тверджі облягти.
Що там бій одвертий? Треба тайкома туди ввійти.
Ми ж, узявши військо, тайни не зумієм зберегти".
З цим погодилися друзі; всі тоді з Асмат смутною,
Нагородженою щедро, попрощалися.