Оддалеки дві жінки лежали без руху на землі. Але дротики Зура і ратища вовчиць зробили своє діло: троє дхолів валялося на траві з випущеними кишками, і жінки, повні люті, добивали їх. Четвертий, наймолодший, очамрівши з жаху, побіг просто на Уна. Опинившись перед його здоровенною довбнею, хлопець відчув, як коліна йому підгинаються, і впав, розпростершись, до ніг сина Тура. Жінки підбігли, щоб прикінчити його, але уламр, простягнувши руку вперед, владно гукнув:
— Його життя належить Унові!
Жінки зупинилися. Злоба спотворила їхні обличчя. Але, почувши зойки тих, хто поліг ігри першій сутичці, подалися добивати їх. Ун понуро прислухався до лютих криків і жалібних зойків, радіючи в душі, що Джея не пішла за своїми подругами.
Розділ четвертий
РІДНЕ ПЛЕМ'Я
Ун, Зур і жінки-вовчиці прожили цілий місяць у базальтовій вечері. Тільки одна жінка померла від ран, решта поволі одужувала. Унова рана не була небезпечна. Спекавшись вогневиків, вони стали повними господарями савани, джунглів і річки. Присутність печерного лева змушувала всіх інших хижаків триматися далі від базальтового кряжа.
Отже, життя тепер було легке й привільне. Пройшовши крізь випробування й небезпеки, Ун і Зур тішилися тепер спокоєм. Зур особливо любив ці тихі погідні дні, коли образи і події довгою низкою пропливають у пам'яті. До нього знову вернулася звичка до самозаглиблення, успадкована від загиблих одноплемінників. Проте іноді він прокидався з цього блаженного сну, щоб вигадувати якісь нові пастки на тварин або йти збирати їстівні корінці.
Ун не міг довго сидіти на одному місці, весь у полоні своїх суперечливих інстинктів і прагнень. Він ніяк не міг намилуватися красою Джеї, гнучкими лініями її молодого тіла, густою хвилею її блискучого волосся і мінливим сяйвом її темних очей. Щодня вона, здавалося, обновлялася, як обновляються ранки над річкою, як обновляються квітки у савані. А все ж іноді молодий уламр ледве стримував себе. В такі хвилини він нічим не відрізнявся від інших чоловіків. Він кляв себе за цю хвилинну слабість. Ніжність у його душі поступалася місцем войовничості й агресивності. І він мимоволі шукав поглядом Ушр, щоб попросити її вчинити за племінним звичаєм: цей звичай вимагав кинути дівчину на землю і розсікти її груди гострим кремінцем.
Жінки відчували себе зовсім щасливими. Після всіх лих, що дісталися їм, вони не хотіли іншого життя і не думали більше про незалежність і свободу, ніби вручивши свою долю в руки велетня уламра. Вони не заперечували навіть, коли Ун ухвалив відпустити на волю двох бранців. Син Тура сам провів дхолів до місця злиття річки з її притокою.
Краса Джеї з кожним днем полонила все дужче молодого уламра. Не раз син Тура ладен був звернутися до Ушр з проханням виконати дану йому обіцянку, але незрозуміла несміливість утримувала його.
До пори дощів залишалося не більше п'яти тижнів. Ун усе частіше думав про рідний табір, про могутнього Нао, переможця кзамів і рудих карликів, і волоханя Агу, про вечірнє багаття, круг якого збиралося все плем'я уламрів, і про своїх суворих родаків, яких він, одначе, недолюблював за жорстокість.
Якось уранці він сказав Ушр:
— Ун і Зур вертаються до уламрів. Жінки повинні йти за ними й оселитися в печері неподалік від гір. Коли мине холодна нора, уламри прийдуть у ці краї. Вони будуть спільниками вовчиць.
Ушр та її подруги відчули, що життєві незгоди знову насуваються на них. Розмова відбувалася на рівнині, біля річкового берега. Жінки оточили уламра, наймолодші заплакали. Джея підхопилася з місця. Вона важко дихала, великі очі налилися слізьми. Ун, схвильований, якийсь час мовчки дивився на неї, потім, різко обернувшись, удався до жінки-вождя:
— Ушр обіцяла, що Джея буде дружиною Унові. Джея згодна! — І голосом, тремтячим від хвилювання, додав: — Віддай мені Джею за жінку!
Ушр помовчала, потім схопила дівчину за коси, кинула на землю і гострим кременем провела по її грудях довгу подряпину від плеча до плеча. Бризнула кров, і Ушр, омочивши нею Унові губи, вимовила священні слова предків, які робили чоловіка й жінку подружжям.
Назавтра загін вирушив у дорогу. Ун і Зур журно покидали свого спільника — печерного лева. Така зручна й безпечна печера, і ось тепер її доводиться покидати. А спілку з таким могутнім звіром Зур вважав справою своїх рук. Ніщо не прив'язувало ва до уламрів. Він був чужим серед них, і молоді воїни зневажали його за слабість.
Вони минули місце, де руді леви тікали зі страху перед слонами, пройшли гранітний масив, біля якого махайрод розшарпав носорога, а Ун убив махайрода, і нарешті опинилися біля обніжжя високої скелястої відноги, яка відходила від гірського пасма і далеко вдавалася в савану.
Тут вони відкрили річку й дивного рудого звіра, що водилися в ті часи, коли печерного лева, предка левів і тигрів, ще не існувало на світі. Тут у підгір'ї знайшли простору й зручну печеру, щоб провести у ній сезон довгих дощів. Потім вони допомогли Унові й Зурові знайти дорогу в гори.
Прощання було важке. Жінки мовчали, пригнічені горем. Вони думали про те, що більше не відчуватимуть поряд з собою ту могутню й добру силу, котра врятувала і визволила їх від людей-дхолів. Віднині вони знову будуть самі в ворожому світі, сповненому випробувань і небезпек.
Мандрівці побралися вгору. З грудей вовчиць вихопився схожий на ридання стогін. Ун, обернувшись, гукнув:
— Ми вернемося на береги великої річки.
Сам він ішов з важким серцем. Землі, які він покидав, таїли багато небезпек і несподіванок, але він вийшов переможцем у битвах з ворожими племенами і хижими звірами. Ті мусили скоритися перед його силою. Молодий велетень вів з собою Джею. Для Зура не було іншої мрії, ніж знову вернутися до скелястого пасма.
Збігло чимало днів. Ун, Зур і Джея йшли крутими плаями, піднімаючись усе вище й вище. Ун поспішав. Йому так кортіло побачити свій рідний табір! З кожним кроком, що наближав його до уламрів, на серці йому веселішало.
І ось настав день, коли вони нарешті впізнали ущелину з вузькими стінами, через яку вони вийшли колись із надр гори. Пройшовши її, мандрівці опинилися в підземній печері, перед розколиною, що утворилася після землетрусу. За час їхньої відсутності вона поширшала, і всі троє легко пробралися крізь неї. Потім потяглися підземні коридори, де лунко дзвенів гомін річкових струменів. Переночувавши на березі підземного потоку, мандрівники через два дні досягай тих місць, де Ун і Зур майже рік тому залишили уламрів.
День хилився до вечора. Під крутим горбом у затінку величезного порфірового стрімчака жінки уламрів складали в купу сухе гілля і хмиз для багаття, яке Нао потім мав запалити. Дозорці зчинили тривогу, і Ун постав перед сином Леопарда. Запала довга мовчанка. Жінки недоброзичливо глипали на Джею.
Нарешті Нао озвався.
— Уже скоро рік, як ви покинули табір, — сказав він суворо.
— Ми пройшли крізь гору і відкрили нові багаті землі для полювання, — відповів Ун.
Обличчя Нао осяялося радісною усмішкою. Він згадав суворий час своєї юності, коли він разом з Намом і Гавом так само вирушив у далеку й небезпечну дорогу, щоб добути вогонь для уламрів. Знов пережив у думках сутичку з сірим ведмедем і тигрицею, утечу від людожерів кзамів, спілку з ватажком мамонтів, підступність рудих карликів і мудрість ва, ліс синьолюдків, напад печерного ведмедя і страшну зустріч з волоханем Агу та його братами. Він приніс з собою вогонь разом з секретом добувати його з допомогою кременів, вивіданим у безплічків.
— Розповідай! — сказав він, схвильований спогадами. — Нао слухає сина Тура.
Вождь запалив багаття, вмостився біля нього і приготувався слухати сина. Душа шукача пригод поступово пробуджувалася в ньому. Розповідь про рудого звіра здивувала його, але він обурився, коли Ун сказав, що слони вищі й дужчі за мамонтів.
— Нема тварин, рівних зростом і силою мамонтам, з якими Нао уклав спілку в країні кзамів!
Він узнав з опису величезного хижака, що мешкав у базальтовій печері, і звернувся до Нама:
— Цей звір убиває тигра так само легко, як лев убивав антилопу!
Спілка з печерним левом несказанно втішила його. Він доброзичливо подивився на Зура:
— Ва завжди були наймудрішими з людей. Це вони знайшли вогонь у камені. Вони перевозилися через річки на плотах, вв'язаних з гілля і колод, і вміли знаходити струмки, що текли під землею!
Розповідь про битву з вогневиками схвилювала Нао до живого серця. Груди його високо здіймалися, очі блищали. Поклавши руку на Унове плече, Нао гукнув:
— У сина Тура серце й сила вождя!
Сидячи навколо багаття, уламри уважно слухали Унову розповідь, але обличчя їхні не виражали довіри. Воїни думали про те, що Нао свого часу приніс племені вогонь і врятував уламрів, які вмирали від холоду у вогкій печері. А син його, повернувшись з далеких мандрів, привів з собою лише дівчину-чужинку та свого миршавого супутника, котрого ніхто з уламрів не любив.
Куам, син Онагра, гукнув:
— Ун говорить, що землі, відкриті ним, куди гарячіші за наші. Уламри не можуть там жити! Коли плем'я кочувало Випаленою рівниною, воїни й жінки умирали, ніби трав'яні коники восени.
Глухий гомін схвалення прокотився лавами уламрів, і Ун збагнув, що вони люблять його ще менше, ніж колись.
І все ж наступного тижня син Тура відчував радість при думці про те, що він нарешті в колі родаків. Він ходив на лови разом в усіма уламрами і проводив час біля Джеї, з якою жінки його табору не розмовляли.
Але потроху Уна огорнула журба. Він усвідомлював, що звершений ним подвиг не менший, ніж подвиг Нао. Правда, він не вернув уламрам вогню, зате приніс звістку, що нові землі, просторі й повні невичерпних багатств, лежать по той бік гір. Він почував себе на цілу голову вище за інших хлопців, знав, що такий самий сильний, як сам Нао. Але уламрів не захоплювала його сила. Вони воліли за краще Куама, чия довбня й ратище не змогли б змагатися з києм і списом сина Тура. Куам мав стати вождем, коли син Леопарда помре. Якщо це станеться, Унові доведеться в усьому слухатися Куама. Новий вождь викличе проти нього, проти Джеї й Зура ворожнечу, яка ось-ось спалахне.
Ще раніше до походу Унові докоряли за його дружбу з ва. Тепер же він на додачу одружився з дівчиною, народженою в чужій країні, куди уламри не збиралися йти.