Коли до нього наближалися дементори, він чув останні миттєвості маминого життя; вона намагалася його врятувати від лорда Волдеморта, а той, убиваючи її, реготав... Гаррі провалювався в гарячкову дрімоту, занурювався в кошмарні марева про липкі зогнилі руки і відчайдушні благання, а коли враз прокидався, у голові в нього ще довго звучав голос матері.
*
Гаррі відчув полегкість, коли в понеділок повернувся до звичного шкільного галасу, де мусив думати про інші речі, дарма, що над ним постійно глузував Драко Мелфой. Мелфой неймовірно тішився поразкою Ґрифіндору. Нарешті він поскидав свої бинти і з превеликою насолодою розмахував руками, завзято зображаючи, як Гаррі падає з мітли. Півуроку зілля й настійок Мелфой розважався тим, що вдавав із себе дементора, аж Рон врешті не витримав і жбурнув йому в пику величезне й слизьке крокодиляче серце. Снейп вирахував з Ґрифіндору п'ятдесят очок.
— Якщо захист від темних мистецтв знову проводитиме Снейп, мене просто знудить, — сказав Рон, коли вони після обіду наближалися до Люпинового кабінету. — Ану, Герміоно, поглянь, хто в класі.
Герміона зазирнула в двері.
— Усе нормально! — сказала вона.
Професор Люпин знову був на своєму місці. Виглядало, що він справді хворів. Стара мантія обвисла йому на плечах, під очима темніли кола, проте, коли всі розсілися за парти, він привітно усміхнувся. Учні зразу засипали його скаргами про те, як Снейп знущався з них на попередньому уроці.
— Це нечесно, він вас лише заміщав, чого це він роздає нам домашні завдання?
— Ми ж про вовкулаків нічого не знаємо...
— ...два сувої пергаменту!
— А чи казали ви професорові Снейпу, що вовкулаків ми ще не вивчали? — трохи насупившись, запитав Люпин.
Знову зчинився галас.
— Так, але він глузував, казав, що ми надто відстали...
— ...він нас не слухав...
— ...два сувої пергаменту!
Побачивши обурення на кожному обличчі, професор Люпин усміхнувся.
— Не хвилюйтеся. Я поговорю з професором Снейпом. Вам не обов'язково писати той реферат.
— Отакої?! — розчарувалася Герміона. — А я вже його закінчила!
Урок був дуже цікавий. Професор Люпин приніс скляний ящик з ліхтарником. Це кволе й безпечне на вигляд одноноге створіння було ніби зіткане із серпанку.
— Він заманює подорожніх у болото, — диктував професор Люпин. — Бачите ліхтарик на його лапці? Він собі стрибає... люди йдуть на світло... а тоді...
Ліхтарник за склом жахливо хлюпирснувся.
Коли задзвонив дзвоник, учні підхопили портфелі й рушили до дверей
— Одну хвилиночку, Гаррі, — покликав його Люпин. — На два слова.
Гаррі повернувся. Люпин накрив рядниною ящик з ліхтарником, повернувся до столу й почав запихати в портфель книжки.
— Я чув про матч, — сказав він, — і мені дуже шкода твоєї мітли. Чи можна її якось полагодити?
— Ні, — сказав Гаррі. — Верба розтрощила її на скіпки. Люпин зітхнув.
— Войовничу Вербу посадили того року, коли я вступив до Гоґвортсу. Ми з нею гралися — хто підійде якнайближче і торкнеться до її стовбура. Скінчилося тим, що хлопець на ім'я Дейві Ґаджен мало не розпрощався з оком, і нам заборонили до неї наближатися. Жодна мітла не вціліла б від цього дерева.
— А про дементорів ви чули? — насилу вимовив Гаррі.
Люпин кинув на нього поглядом.
— Так, чув. Таким лихим професора Дамблдора ще ніколи не бачили. Дементори останнім часом стали якісь неспокійні... розлютилися, що їх не пускають на територію школи... Це ж, мабуть, через них ти впав?
— Так, — зізнався Гаррі. А тоді, несподівано для себе самого, запитав: — Але чому?.. Чому вони так на мене діють? Хіба я такий...
— Слабкість тут ні до чого, — мовби читаючи його думки, втрутився Люпин. — Дементори діють на тебе сильніше за інших, бо ти пережив таке, що нікому й не снилося.
У кімнату зазирнуло осіннє сонце, кинувши промінь на посивіле Люпинове волосся і зморшки на його ще доволі молодому обличчі.
— Дементори — найгидомирніші істоти на нашій землі. Вони мешкають у найтемніших і найбрудніших місцях, люблять гнилизну і відчай, і звідусіль висмоктують спокій, надію та радість. Навіть маґли відчувають їхню присутність, хоча й не можуть їх бачити. Коли дементор поряд, у тобі зникають усі гарні відчуття і щасливі спогади. У твоїй пам'яті залишається тільки найжахливіше. А ти, Гаррі, пережив такі жахіття, що на твоєму місці будь хто зірвався б із мітли. Ти не повинен цього соромитися.
— Коли вони до мене наближаються... — Гаррі втупився в Люпинів стіл і ледве міг говорити, — я чую, як Волдеморт убиває мою маму.
Люпин підняв руку, ніби хотів обняти Гаррі за плечі, але передумав. На мить запала тиша...
— Але чому ж вони прийшли на гру? — запитав із відчаєм Гаррі.
— Вони зголодніли, — незворушно відповів Люпин, клацнувши замочком портфеля. — Дамблдор не підпускає їх до школи, і їм нема від кого підживлюватися енергією... От вони й не стрималися, коли побачили такий натовп на стадіоні. Усі ці емоції... загальне збудження — то для дементорів справжній бенкет.
— В Азкабані, мабуть, жахливо, — пробурмотів Гаррі. Люпин похмуро кивнув.
— Фортеця стоїть далеко в морі, на крихітному острові. Проте і вода, і мури там практично зайві: в Азкабані в'язні потрапляють у пастку власного мозку, в якому не з'являється жодної радісної думки. Майже всі божеволіють за якісь кілька тижнів.
— Але ж Сіріус Блек зумів утекти, — сказав Гаррі. Портфель зісковзнув зі столу, і Люпин підхопив його на льоту.
— Це правда, — підтвердив він, випростуючись. — Блек зумів їх якось побороти. Я навіть не вірив, що таке можливе... Вважається, що дементори, якщо пробути з ними довший час, висмоктують з чарівників усю їхню силу...
— Але ж ви прогнали того дементора в поїзді, — несподівано сказав Гаррі.
— Існують... певні способи, — пояснив Люпин. — До того ж у поїзді був лише один дементор. Що більше їх є, то важче чинити їм опір.
— А які це способи? Ви можете мене навчити?
— Гаррі, я не великий мастак боротися з дементорами... якраз навпаки...
— А якщо вони знову припруться на матч? Я ж мушу якось захищатися...
— Ну.. — Люпин завагався, але глянувши в рішуче обличчя Гаррі, стрепенувся: — Гаразд, спробую допомогти. Але, мабуть, доведеться зачекати аж до наступного семестру. Маю багато роботи перед канікулами. І треба ж було мені захворіти в такий час!..
*
У Гаррі полегшало на серці: Люпин навчить його боротися з дементорами, і, може, йому вже не доведеться чути передсмертні вигуки мами. Також додала настрою нищівна поразка Гафелпафу в листопадовому матчі з Рейвенкловом. Зрештою, у Ґрифіндору ще залишалися шанси, але тепер він не мав права програти наступну гру. Вуд несамовито тренував команду, незважаючи на холодний дощ, що не переставав накрапати до самого грудня. Дементори більше не з'являлися: мабуть, гнів Дамблдора змусив їх залишатися на своїх постах біля входів у замок.
За два тижні до закінчення семестру небо раптом проясніло і стало молочно біле, а багнисту землю одного ранку вкрила іскриста паморозь. У замку відчувалося наближення Різдва. Учитель замовлянь Флитвік оздобив свою класну кімнату мерехтливими вогниками, які виявилися справжніми феями з крильцями. Учні радісно ділилися своїми планами на час канікул. Рон і Герміона вирішили залишитися в Гоґвортсі. І хоч Рон пояснював це тим, що не витримає двох "персівських" тижнів, а Герміона запевняла, що мусить попрацювати в бібліотеці, Гаррі прекрасно розумів, що вони залишаються заради нього, і був їм за це безмежно вдячний.
Усі, крім Гаррі, були захоплені тим, що останні вихідні цього семестру можна буде провести в Гоґсміді.
— О, ми запасемося там різдвяними дарунками! — зраділа Герміона. — Мамі з татом страшенно сподобаються ті льодяники зубочистки з "Медових руць"!
Змирившись із тим, що він знову буде єдиним третьокласником, що залишиться в замку, Гаррі позичив у Вуда журнал "Вибери мітлу". Тепер він тренувався на допотопній шкільній "Падучій зорі", повільній і тряській, і йому вкрай була потрібна нова мітла.
Суботнього ранку, в день подорожі до Гоґсміда, Гаррі попрощався з закутаними в плащі Роном та Герміоною і самотньо піднявся до ґрифіндорської вежі. За вікнами почав падати сніг, а в замку панували тиша і спокій.
— Тсс... Гаррі!
Він озирнувся, проходячи коридором на четвертому поверсі, і побачив Фреда й Джорджа, що визирали з поза статуї горбатої одноокої відьми.
— Ви чого тут? — здивувався Гаррі. — Чому не поїхали в Гоґсмід?
— Перш ніж їхати, ми вирішили тебе трошки розважити, — загадково підморгнув йому Фред. — Ідино сюди...
Він указав на порожній клас ліворуч від статуї. Гаррі увійшов туди за Фредом і Джорджем. Джордж обережно зачинив двері, усміхнено глянув на Гаррі і врочисто промовив:
— Перший різдвяний дарунок тобі, Гаррі!
Фред ефектним жестом витяг щось зі своєї мантії і поклав на парту. То був великий, квадратний і неймовірно пошарпаний чистий аркуш пергаменту.
Гаррі вирішив, що це просто черговий жарт Фреда і Джорджа.
— І що ж воно таке?
— Це, Гаррі, секрет нашого успіху, — сказав Джордж і ніжно погладив пергамент.
— Нам важко з ним розлучатися, — додав Фред, — але вчора ми вирішили, що тобі воно потрібніше.
— До того ж ми й так уже вивчили все напам'ять, — сказав Джордж. — І тепер передаємо тобі. Нам воно вже начебто й не потрібне.
— А що мені робити зі шматком старого пергаменту?
— Шматком старого пергаменту?! — Фред заплющив очі і скривився, ніби Гаррі завдав йому смертельної образи. — Поясни йому, Джордж.
— Ну.. Гаррі, коли ми були ще в першому класі... юні... безтурботні... і безневинні...
Гаррі пирхнув зі сміху. Він дуже сумнівався, що Фред і Джордж хоч колись були такі вже й безневинні.
— ...скажімо, безневинніші, ніж тепер... отож ми тоді встряли в невеличку халепу з Філчем...
— ...ми підірвали в коридорі бомбу з какульками, і це його чомусь засмутило...
— ...він затяг нас до свого кабінету і почав, як завше, погрожувати...
— ...покаранням...
— ...четвертуванням...
— ...а ми не могли не помітити у нього в шафі шухлядку з написом "Конфісковано, дуже небезпечно".
— Цікаво, цікаво... — хихикнув Гаррі.
— Ну, і що було нам робити?.. — зітхнув Фред. — Щоб відвернути Філчеву увагу, Джордж кинув ще одну какабомбу, а я хутенько висунув шухлядку і витяг звідти... оце.
— Якщо чесно, то ми не зробили нічого поганого, — сказав Джордж.