Мене б не дуже здивувало, коли б там раптом з'явився підполковник Егберт фон-Гаке у повній формі і почав би мене допитувати, як і що, — так поважно й суворо дивились на мене, цивільну людину, обвішані орденами генерали з портретів на стінах передпокою! Але вже назустріч мені йшла своєю красивою повільною ходою Пат, і кімната раптом сповнилась тепла і радощів. Зачинивши двері, я спочатку обережно обняв дівчину, а потім передав їй крадений бузок.
— Ось, — сказав я, — з привітом від муніципалітету!
Вона поставила квіти у велику світлу глиняну вазу, що стояла на підлозі біля вікна.
Тим часом я оглядівся в кімнаті. Вона була оздоблена в м'які, неяскраві тони; старовинні красиві меблі, матовосиній килим, фіранки ніжних відтінків, невеликі зручні крісла, оббиті збляклим оксамитом.
— Боже ж мій, як це ти знайшла собі таку кімнату, Пат? Адже люди, здаючи житло, обставляють його хіба тільки уламками від гарнітурів та непотрібними подарунками на день народження.
Вона обережно присунула вазу з квітами до вікна. Мені видко було її тоненьку зігнуту шию, прямі плечі, худорляві руки. Вона стояла коло вази навколішках і здавалась дитиною, яка потребує захисту. Але в неї були рухи гнучкого звірятка, і коли вона випросталась і притулилась до мене, то вже не здавалась більше дитиною-в її очах, на її устах знову було якесь запитливе чекання, якась таємниця, що бентежила мене, про яку ще тоді, в перший раз, я подумав: ні, такого не буває на цім грішнім злиденнім світі...
Я обняв її за плечі; саме так я сильніше відчував, яка вона прекрасна.
— Це все мої власні речі, Роббі. Квартира належала колись моїй матері. Після її смерті я віддала квартиру, а дві кімнати лишила собі.
— Значить, квартира твоя? — запитав я, відчуваючи полегшення. — А підполковник Егберт фон-Гаке просто наймає її в тебе?
Вона похитала головою.
— Тепер уже ні. Я не змогла зберегти її за собою, продала решту меблів, а квартиру віддала цілком. Тепер я тут наймаю оці кімнати... Але чого це тебе так обходить старий Егберт?
— Аж ніяк не обходить. Просто в мене природний страх перед поліцаями та штаб-офіцерами. Це в мене з часів військової служби.
Вона розсміялась:
— А мій батько був майор.
— До майора включно — це ще не так страшно...
— А ти хіба знаєш старого Гаке? — запитала Пат.
У мене раптом виникло недобре передчуття.
— Це такий маленький, кремезний, червоновидий, з сивими вусами і гучним голосом? Любить прогулюватись у міських скверах?
— Еге ж! — вона глянула на бузки, а тоді сміючись на мене. — Ні, він високий, блідий, в рогових окулярах.
— Тоді я його не знаю.
— Хочеш познайомитись? Він дуже симпатичний.
— Хай бог милує! Я поки що належу до товариства автомеханіків та пані Залевської!
У двері постукали. Та ж сама покоївка вкотила в кімнату маленький столик на коліщатках. Тонкий білий фарфор, срібний піднос з тістечками, другий-з фантастично крихітними бутербродами, серветки, сигарети — чого тільки там не було! Засліплений, я дивився на всю цю розкіш.
— Змилуйся, Пат! Це просто як у кінофільмі. Я ще на сходах помітив, що ми з тобою стоїмо на різних
соціальних щаблях. Не забудь, що я звик їсти з промасленого паперу на підвіконнику пані Залевської поруч із вірною спиртовкою... Змилуйся над мешканцем безрадісних пансіонів, якщо він, збентежений, перекине тобі, може, чашку...
Вона сміялась...
— Ні, цього не роби, це тобі не личить, адже ти спеціаліст по моторах. Ти повинен бути спритним.
Вона взялась за ручку чайника.
— Тобі чаю чи кави?
— Чаю чи кави? А хіба є і те й інше?
— Є. Ось глянь!
— Чудово! Як у найкращих кафе! Бракує тільки музики...
Пат нахилилася й ввімкнула невеличкий портативний радіоприймач, якого я зовсім і не помітив раніше.
— Ну, то чого ж тобі наливати, чаю чи кави?
— Кави, звичайної кави. Я ж із села. А ти?
— Я вип'ю з тобою кави.
— А, взагалі, ти п'єш чай?
— Атож...
— От тобі й на...
— Я вже потроху звикаю до кави. Хочеш тістечка до кави? Чи бутерброд?
— І те й інше, Пат. Треба ж скористатися з нагоди. А потім ще й чаю вип'ю. Треба покуштувати всього, що тільки в тебе тут є.
Вона розсміялась і наклала мені повну тарілку. Я почав відмовлятися:
— Та буде вже, годі! Не забудь, що ми поблизу підполковника! Військові люблять поміркованість у нижніх чинів.
— Це тільки щодо напоїв, Роббі. Старий Егберт залюбки і сам їсть тістечка із збитими вершками.
— Щодо комфорту, теж, — відказав я. — У свій час вони нас грунтовно відучили від комфорту.
Я посовав столик на гумових коліщатках туди й сюди. Він наче вабив до цього. Беззвучно котився по килиму. Я озирнувся. Все було в одному певному стилі.
— Так, Пат, ось так, значить, жили наші предки!
Вона розсміялась.
— Що це ти вигадуєш!
— Нічого я не вигадую. Це реальні факти.
— Ці речі, Роббі, опинились у мене цілком випадково.
— Ні, не випадково. Та справа й не в речах. Справа в тому, що вони означають. А вони означають забезпеченість. Цього ти не можеш зрозуміти. Це розуміє тільки той, хто таку забезпеченість втратив.
Вона глянула на мене.
— Ти теж міг би себе так забезпечити, коли б тількихотів.
Я взяв її за руку.
— Ото ж бо то й є, Пат, що я не хочу. Я б тоді вважав себе за авантюриста. А нашому братові найкраще живеться так — будь, що буде... Ми до цього звикли. Такі тепер часи.
— Та це й дуже зручно, так...
Я розсміявся.
— Може й зручно. А тепер дай мені трохи чаю. Хочу його покуштувати.
— Ні, — відповіла вона, — будемо пити каву. Але ж їж іще! Отак, будь, що буде...
— Хіба що так... Але ж чи не сподівається цей ласун Егберт, що й йому дещо залишать?
— Можливо. Але нехай зважає на те, що нижні чини можуть помститися. Тепер такі часи... Їж, не лишай йому нічого.
Очі її блищали, вигляд був чудовий.
— А знаєш, — спитав я, — де не можна діяти отак — будь, що буде?
Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.
— З тобою! — відповів я. —А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!
Я в обід випив був тільки чашку бульйону в шоферській пивничці. Тому мені не важко було з'їсти все, що було подано. До цього я, заохочуваний Пат, спорожнив усю посудину з кавою.
Ми сиділи біля вікна й курили. Вечірня зоря полум'яніла над дахами будівель.
— Гарно в тебе, Пат, — вимовив я. — Можна зрозуміти, що й за цілий тиждень не хочеться вийти звідси... Щоб забути, нарешті, увесь отой мотлох, усю ту метушню...
— Було й так, — посміхаючись сказала Пат, — що я й не сподівалася взагалі вийти звідси.
— Коли ж це?
— Коли була хвора.
— Це щось інше. А що в тебе було?
— Нічого страшного. Але треба було лежати. Я надто швидко росла, а харчування було недостатнє. Адже під час війни та й зараз же по війні всього було обмаль.
Я кивнув.
— А скільки ж ти лежала?
На якусь мить вона завагалася.
— Близько року...
— Це й справді дуже довго.
Я пильно подивився на неї.
— Це вже давно було. Але тоді це видавалося мені довгим, як ціле життя. Ти якось оце розказував мені в барі про твого друга Валентина. Що він по війні ніколи не забуває, яке це щастя — жити! І що це відчування зробило його байдужим до всього іншого.
— А ти добре це запам'ятала.
— Бо я це добре розумію. Я відтоді теж з цього радію... Я, здається, дуже легковажна.
— Легковажні тільки ті люди, що думають, ніби вони не такі.
— А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Хіба тільки на чомусь гарному... Оцей бузок, наприклад, щасливить мене...
— Це не легковажність, це — філософія наших часів.
— У мене це не філософія. Я легковажна й поверхова
— Я — теж.
— Не так, як я. Ти говорив оце недавно щось про авантюризм. Я — справжня авантюристка.
— Так я й думав, — подав я репліку...
— Так, так. Мені треба б уже давно мати іншу квартиру, мати якусь спеціальність та заробляти гроші. А я все відкладаю. Мені заманулося пожити так, за власним вподобанням. Чи це раціонально, чи ні — байдуже. Ось я так і живу.
Я засміявся.
— А чого це ти так задерикувато про це говориш?
— Бо всі мені казали, що це аж надто легковажно, що мені треба було б заощаджувати ті невеликі гроші, що в мене є, і подбати про роботу, про певну посаду А мені забажалося жити весело й легко, жити вільно, робити, що захочу. Це було після того, як померла мати, після того, як я ото так довго хворіла.
— Є в тебе брати чи сестри? — запитав я.
Вона похитала головою.
— Та я б цього собі не міг і уявити, — сказав я.
— Ти згоден, що я діяла легковажно?
— Ні, мужньо.
Де там та мужність! Хіба я мужня? Мені часом таки добре бувало страшно. Як тому, що сидить у театрі не на своєму місці, а все ж не сходить з нього.
— Значить, ти й була мужня, — підтвердив я ще раз. — Мужність тільки там, де страх. Але до того ж це було й раціонально. Бо інакше ти б тільки збавила гроші. А так ти хоч щось та мала від них. Що саме ти вчинила?
— Та, власне кажучи, нічого. Жила отак для себе...
— Честь і слава! Це ж найліпше в світі!
Вона посміхнулась.
— Але тепер уже годі. Незабаром почну працювати.
— Де саме? Оце, може, з цього приводу й було твоє ділове побачення з Біндінгом?
— Так. З Біндінгом та з доктором Максом Матушайтом, директором фірми електрол та грамофонів. Потрібна продавщиця, що знає музику.
— Ну, — сказав я, — нічого кращого Біндінгу і не спаде на думку.
— Ні, було й краще, але я не схотіла...
— Та й я б не радив йому пропонувати тобі таке. Коли ти почнеш роботу?
— Першого серпня.
— Ну, то ще маємо час. Може, знайдемо й щось інше. В усякому разі, ми — твої клієнти, це я тобі гарантую.
— Хіба в тебе є грамофон?
— Ні, але ж, зрозуміла річ, негайно собі його придбаю. Щоправда, вся ця історія мені поки що не до вподоби.
— А я не від того. Адже я нічого путнього не вмію. А це все тепер значно простіше для мене, тепер, коли в мене є ти... Але, мабуть, не треба було тобі про це розповідати.
— Ні, ти завжди повинна мені розповідати все.
Якусь мить вона уважно дивилась на мене.
— Добре, Роббі.
Тоді, вставши, підійшла до якоїсь шафки.
— Знаєш, що тут у мене? Ром для тебе. Думаю, що непоганий ром...
Поставивши на стіл чарку, вона очікувально подивилась на мене.
— Ром добрий, це я відчуваю ще здаля. Але ж. Пат, чи не краще було б трохи заощаджувати, га? Щоб не треба було незабаром мати діло з грамофонами?
— Ні, — відповіла вона.
— Ну, то й добре, — сказав я.
Ром був розбавлений, це я помітив зразу ж по кольору.