Коли натискають на вимикач, то всі лампи повинні засвітитися водночас. І тим гірше, коли деякі лампи не зовсім досконалі; і до того ж великі лампи засвічуються погано... Отже, партія передусім...
— Ви їх залишите? — спитав безбарвним тоном Енріке радше для того, щоб показати, що він не збирається натискати на Маньєна, ніж видатися байдужим.
— Ні.
Комісара цікавили більше рішення Маньєна, ніж його психологія.
— Salud! — сказав він.
Важко було щось удіяти: Маньєн організував цю авіацію, підшукав людей, постійно ризикував життям, десять разів без найменшого на те права прикривався фірмою, якою керував; але він не був їхній. Він не належав до їхньої партії. Його слово важило менше за слово кулеметника, нездатного демонтуватп кулемет; і цей чоловік, чию роботу й ділові якості він так шанував, наважився, щоб відстояти честь свого товариша по партії, вимагати від Маньєна повестпся по-дитячому. І все це могло захищатися. "Потрібні лампи в кожній кімнаті". І все ж таки це був Енріке, який організував найкраще іспанське військо. А він, Маньєн, схвалював вислання Шрайнера. Справа є справа, і нема чого дошукуватися справедливості.
Тепер усе довкола огорнула нічна темрява.
Та все ж таки Маньєн приїхав до Іспанії не задля несправедливості...
Пролунали далекі постріли.
Яким смішним видавалося все це селяпським юрбам, які втікали зі своїми віслюками із сіл, що горіли!
Вперше відчувши до глибини душі відособленість війни, волочачи ноги по сухій траві аеродрому, він поспішав до ангара, де чоловіки гуртом лагодили літаки.
Нічний морок спускався швидше, ніж Марчеліно, а приземлятися в пітьмі пораненим пілотам не рекомендується.
Механіки стежили за настанням темряви; в тривожній тиші вечірніх сутінків відбувалося невидиме змагання між піччю й літаком.
Підійшов Аттіньї, дивлячись на верхівки пагорбів.
— Любий Зігфріде, комуністи допікають мені,— озвався Маньєн.
Іспанці й ті. хто любив Аттіньї, називали його між собою Зігфрідом: він був білявий і гарний. Але це вперше так його назвали у вічі; він не звернув на це уваги.
— Щоразу,— сказав Аттіньї,— коли я бачу напруженість між партією й такою, як ви, людиною, котра прагне того, що й ми, мені стає дуже сумно.
Маньєн найбільше поважав серед комуністів ескадрильї Аттіньї. Він знав, що Аттіньї неприязно ставиться до Кре-фельда й Кюрца. Йому треба було поговорити з ним. Маньєн знав також, що Аттіньї нетерпеливо, як і він, чекав на Марчеліно, якого дуже любив.
— Думаю, що партія помиляється в цій справі,— сказав Аттіньї.— Але чи певні ви, що ви теж не помиляєтесь?
— Імпульсивна людина завжди помиляється, голубе мій... Він розмовляв з ним не поблажливим, а радше батьківським топом.
— Підіб'ємо підсумок...
Маньєн не бажав викладати звинувачення.
— Ви гадаєте,— все ж таки мовив він далі,— що я не знаю, як стали нападати на мене серед комуністів відтоді, відколи там Кюрц грає свою роль поліцейського.
— Він не поліцейський. Він боровся в гітлерівській Німеччині, а ті з наших, хто бореться проти Гітлера, мабуть, найкращі серед нас. Загалом ця справа абсурдна, однак тут нічого не вдієш. Але чому ви, революціонер, досвідчена людина, не підніметесь вище всього цього?
Маньєн подумав.
— Якщо ті, в чиїх лавах я повинен боротися, ті, в чиїх лавах мені подобається боротись, не довіряють мені, то навіщо боротися, голубе мій? Краще здохнути...
— Якщо ваша дитина в чомусь помиляється, то хіба ви її ненавидите?
Вперше Маньєн відчув, який глибокий психологічний зв'язок об'єднує найкращих комуністів у їхній партії.
— Хайме в літаку? — спитав він.
— Так, передній кулеметник. Ніч наставала дедалі швидше.
— Наша м'якосердість,— вів далі юнак,— і навіть наше життя — дрібниці на цій війні...
— Еге ж. Але коли ваш батько помиляється...
— Я не сказав: ваш батько, а сказав: ваша дитина.
— Ви маєте дитину, Аттіньї?
— Ні. А ви маєте, правда ж?
— Так.
Вони ступили кілька кроків, не спускаючи очей з неба, вистежуючи Марчеліно. Маньєн знав, що Аттіньї збирався щось сказати:
— Ви знаєте, хто мій батько, товаришу Маньсті?
— Так. Саме тому...
Ескадрилья знала: Аттіньї (це був псевдонім) приховував, що його батько — один з фашистських ватажків у його країні.
— Дружити,— сказав він,— не означає бути зі своїми друзями тільки тоді, коли вони мають рацію, а й тоді, коли вони помиляються...
Вони піднімались до Сембрано.
Маяк був напоготові, всі вільні автомобілі стояли довкола злітного поля, їм наказано було засвітити фари при першому ж сигналі.
— Треба засвітити зараз же! — мовив Маньєн.
— Може, ти маєш слушність,— сказав Сембрано,— але я волію зачекати. Якщо нагрянуть фашисти, то нема потреби освітлювати для них аеродром. І взагалі я волію вичікувати.
Маньєн знав, що Сембрано не хотів запалювати світла через свою забобонність; тепер майже всі льотчики були забобонні.
Вікна були відчинені. До війни о цій порі начальник аеродрому пив віскі. Ніч пізнього літа піднімалася з усієї землі.
— Світло! — крикнули всі троє в один голос. Почувся благальний сигнал літака.
Проміння маяка простяглося між короткими смугами світла автомобільних фар у порожнє поле. Маньєн з настовбурченими вусами збіг по сходах, Аттіньї подався слідом за ним.
Унизу всі дивилися на небо. Досі ще ніхто не бачив літака, але тепер, стежачи за звуком, усі побачили, як літак розвертався на посадку. В свинцевому небі, яке з кожного хвилиною дедалі темнішало, плив силует машини, ніби вирізаний з паперу, оточений голубим ореолом, виразний, як пам'ятник на тлі ртутного освітлення.
— Горить зовнішній мотор,— почувся чийсь голос.
Літак збільшувався; він перестав кружляти, приземляючись. Його крила, що витяглися в одну лінію, розчинялись у темряві поля; морок скупчувався біля самої землі. Тепер
усі погляди прикипіли до невиразної плями кабіни, за якою хижим звіром мчало голубе полум'я, паче з величезного автогенного паяльника. Здавалося, літак ніколи не долетить до землі: літаки з мерцямн падають повільно.
— Бомби! — пробурчав Маньєн, притримуючи окуляри обома руками.
Тієї миті, коли літак торкнувся землі, кабіна й полум'я зблизилися, мов для відчайдушного рукопашного бою. Кабіна пірнула в полум'я, полум'я почало звиватися, припало до землі, знову здійнялося вгору — літак перекинувся.
Точний, як смерть, повз них промчав санітарний фургон. Маньєн стрибнув у нього. "Пелікани", що побігли стрімголов, тільки-но літак почав сідати, тепер метушилися довкола широкого й прямого полум'я, відкидаючи тіні вусібіч, наче шппці колеса. Полум'я й далі не досягало до кабіни, освітлюючи її тремтливим і безбарвним вогнем. Здавалося, ніби люди в літаку були приклеєні кров'ю до кабіни, що розкололася навпіл, наче яєчна шкаралуща, "пелікани" відривали їх обережно, як відривають пов'язку від рани, напружено прислухаючись до загрозливого запаху бензину. Поки вогнегасники поливали вогонь, льотчики в скупченні тіней відносили вбік поранених і вбитих товаришів; у цьому трупному освітленні здавалося, що живі мерці стережуть мерців непорушних.
Трьох поранено, трьох убито — серед них Марчеліно — всього шестеро; бракувало одного кулеметника — Хайме, який вийшов з літака останнім, виставивши вперед тремтливі руки й спираючись на товариша: в нього перед очима вибухнула розривна куля. Сліпий.
За руки й ноги льотчики занесли мерців до бару. По них приїде фургон. А що куля влучила в потилпцю Марчеліно, то на ньому майже не було крові. Незважаючи на трагічну непорушність очей, що їх ніхто не наважився закрити, незважаючи на мертвотне світло, обличчя в Марчеліно було гарне.
Одна зі служниць бару дивилася па нього.
— Потрібна принаймні година, щоб побачити душу,— сказала вона.
Маньєн уже не раз бачив, як люди помирають, і вже звик до умиротворення, яке смерть накладає на обличчя. Складки й дрібні зморшки зникли разом із заклопотаністю й думкою, і перед цим обличчям, з якого життя було змите, хоча розплющені очі й шкіряний шолом свідчили про волю, Маньєн розмірковував над фразою, яку щойно він почув і яку не раз чув у Іспанії: тільки через годину після смерті з-під маски починає проступати справжнє обличчя.
Розділ перший
Фашисти займали три хутори — жовтуваті стіни, черепиця такого самого кольору,— звідки їх насамперед треба було вибити.
Операція була проста. Скелясті береги Тахо між Та-лаверою й Толедо дозволяли бійцям ополчення непомітно підкрастися до хуторів, якщо діяти обережно й організовано. Вночі Хіменес попросив гранат. Офіцер, що відав розподілом зброї, був німецьким емігрантом^ і на світанку Хіменес, зачарований такою ретельністю, побачив ваговози, навантажені...^гранатовими плодами.
Нарешті надійшли справжні гранати, про доставку яких попрохали належним чином.
Одна з рот Хіменеса складалася з іще необстріляних ополченців, які прибули до полку лише кілька днів тому. Хіменес призначив до них своїх найкращих унтер-офіцерів, а сьогодні командував ними сам.
Він почав навчання з метання гранат.
У третій роті, що складалася з новачків, сталася заминка. Один з бійців тримав запалену гранату й не кидав її. "Кидай!" — зарепетував сержант. Вона могла вибухнути в нього у руках, і тоді небагато залишилося б від цього сердеги. Хіменес щосили вдарив його під лікоть: граната вибухнула в повітрі, боєць упав, а по обличчю Хіменеса потекла кров.
Бійця поранило в плече. Він легко відбувся. Тільки-но його перев'язали й понесли, почали готувати бинти для Хіменеса.
— Залиште тюрбани марокканцям,— сказав він.— Дайте мені англійський пластир.
Це виглядало не так героїчно: його обличчя було ніби обклеєне поштовими марками.
Він став поряд з черговим гранатометником. Нещасливих випадків більше не було. Близько двадцяти чоловік відпровадили з полку.
Хіменес послав у розвідку Мануеля. Комуністична партія приставила його до того з офіцерів, у кого він міг найбільше навчитися. Хіменес полюбив його: Мануель був дисциплінований не тому, що любив коритися чи командувати, а за своєю природою й задля загальної справи. До того ж Мануель був освічений. Полковник це цінував. Те, що звукооператор, чудовий музика, виявився вродженим офіцером, дивувало полковника, який знав комуністів тільки з безглуздих казочок; він не розумів того, що кожен комуніст, привчений своєю роботою в партії до суворої дисципліни й до необхідності переконувати інших людей,— водночас пропагандист, організатор, скрупульозний виконавець і має багато шансів стати чудовим командиром.
Почався наступ на перший хутір.