Її личко, таке веселе, коли ми йшли в гості, тепер було дуже смутне; на очах бриніли сльози.
Незабаром ми прийшли до нашої садиби. Хвіртка була відчинена. Ми побігли в квітник.
Леле, що ми побачили! Все було побите, потрощене. Рами, квіти, уламки скла, град — все перемішалося. Від такого чудового й розкішного ще вранці квітника залишилося саме тільки жалюгідне сміття.
Де ж батько?
Ми кинулися його шукати і знайшли біля великої оранжереї, всі шиби в якій були потрощені. Прибитий горем, батько сидів на лавочці посеред уламків. Бенжамен і Алексіс нерухомо стояли перед ним.
— Бідні мої діти! — вигукнув Акен, підвівши голову.— Бідолахи мої!
І, схопивши Лізу на руки, він гірко заплакав.
Що він міг іще сказати?
Це була жахлива катастрофа. А наслідки її виявилися ще жахливішими.
Незабаром я дізнався від Етьєнетти та від хлопців, чому Акен впав у такий розпач. Десять років тому він взяв у оренду цю ділянку і сам побудував на ній будиночок. Той, хто здав йому ділянку, позичив також і грошей на купівлю реманенту та обладнання. Борг мав бути виплачений за п'ятнадцять років. Щороку Акен сплачував певну його частину. А кредитор тільки й чекав, щоб він затримав черговий внесок, аби забрати назад землю, і будинок, і реманент, привласнивши вже сплачені за десять років гроші. Він мав надію, що рана чи пізно настане день, коли Акен не зможе внести гроші вчасно. Він, звісно, нічим не ризикував, тимчасом як батько, навпаки, поставив себе перед неабиякою небезпекою.
І ось цей день настав.
Що тепер буде?
Нам не довелося довго чекати відповіді на це запитання. На другий день після того, як Акен мав унести черговий грошовий внесок, до нас прийшов якийсь не надто чемний пан у чорному вбранні. Він подав Акенові папір, обклеєний марками, на котрому написав кілька слів.
То був судовий виконавець.
З цього дня він став до нас учащати. Незабаром він уже знав усіх на ім'я.
— Добрий день, Ремі! — вітався він.— Здоров, Алексісе! Як справи, Етьєнетто?
Батько тепер рідко бував дома. Він бігав по місту. До кого він удавався? Я нічого про це не знав, бо, колись дуже товариський і балакучий, він тепер замкнувся в собі й нікому не казав ні слова. Він, певно, зустрічався з діловими людьми, оббивав пороги судів.
Я з жахом думав про суд. Адже Віталіс мав справу з судом, і я знав, чим це скінчилося.
Але Акенові довелося довше, ніж Віталісові, чекати судових рішень. Минула добра половина зими. А що ми не змогли полагодити оранжереї й засклити рами, то посадили навесні городину, а з квітів лише ті, які ростуть на грядках. Ми сподівалися вторгувати за них сякі-такі гроші; до того ж робота давала нам хоч якусь
розраду.
Одного вечора батько прийшов більш пригнічений, ніж звичайно..
— Все скінчено, діти!
Я хотів був вийти, подумавши, що він хоче сказати дітям щось важливе.
Та Акен дав мені знак лишитися.
— Хіба ти не член нашої сім'ї? — мовив він.— Як по правді, ти ще надто малий, аби слухати те, що я маю сказати, але тобі довелося сьорбнути горя — тому ти зрозумієш мене. Діти, я мушу розлучитися з вами.
Ми всі скрикнули з несподіванки й відчаю. Ліза з плачем кинулась батькові в обійми.
— Ви, звичайно, розумієте, що з доброї волі я не покинув би таких славних діток, як ви, і мою дорогу крихітку Лізу.
Він пригорнув Лізу до грудей.
— Мені присудили сплатити борг,— повів він далі.— А що грошей у мене нема, то все наше майно буде продане. Та виручених грошей не вистачить на покриття боргу; тож мене запроторять у боргову тюрму на п'ять років. Отже, я сплачу борг своєю свободою.
Ми голосно заплакали.
— Це дуже сумно, та проти закону не підеш. Закон є закон... Мене заберуть у тюрму через кілька днів, і я сидітиму там п'ять років. Що буде з вами? Серце крається, як подумаю!
Запала гнітюча мовчанка. Порушив її батько.
— Я довго про це думав і вирішив, що ви не повинні залишатись напризволяще,— сказав він.— Ремі, ти напишеш листа моїй сестрі Катрін Сюріо, яка живе в Дрезі, що в Нієврі. Розкажеш їй про наше горе і попросиш приїхати. Жінка вона розумна й розсудлива, і, я певен, вона допоможе нам вийти із скрути.
Вперше я писав листа. Та ще такого важливого й, головне, сумного. Хоч батькові слова були якісь непевні, проте в них жевріла надія. Надія на що?
Ми й самі цього не знали, але все-таки надіялись. Незабаром приїде тітка Катрін, розумна жінка, і якось зарадить нашій біді.
Однак вона приїхала не так швидко, як ми сподівалися. Агенти комерційної поліції, тобто ті, хто заарештовує боржників, з'явилися раніше за неї.
Акен саме збирався разом зі мною піти до одного з своїх друзів. Коли ми вийшли на вулицю, нас зненацька оточили поліцейські. Батько і не думав тікати, він лише поблід, ніби йому зробилося погано.
Кволим голосом він попросив дозволу попрощатися з дітьми.
— Не занепадайте духом,— сказав один із поліцейських,— боргова тюрма не така вже й страшна, як про неї кажуть.
В супроводі поліцейських ми повернулися в дім. Я пішов у квітник покликати хлопців. Коли ми повернулися, батько тримав на руках Лізу, яка заливалася слізьми.
Один із поліцейських шепнув батькові на вухо.
— Так, ви маєте рацію,— кивнув головою той. Рвучко підвівшись, він поставив Лізу на землю, але
вона схопила його за руку й не хотіла пускати.
Він обняв Етьєнетту, Алексіса й Бенжамена.
Забившися в куток, я ледве стримував сльози. Батько покликав мене.
— Ремі, ти не хочеш мене поцілувати? Хіба ти не моя дитина?
Ми стояли приголомшені.
— Не проводжайте мене,— сказав батько владним тоном.
І, вклавши Лізину ручку в руку Етьєнетти, він швидко вийшов з кухні.
Я хотів був піти слідом за ним і вже попрямував до дверей, але Етьєнетта знаком зупинила мене.
Ми стояли посеред кухні, прибиті горем, і гірко плакали. Ніхто не міг промовити й слова.
Та й що ми могли сказати?
Ми знали, що батька мали заарештувати не сьогод-ні-завтра, але думали, що до того часу приїде тітка Катрін, а на неї ми надіялись, мов на кам'яну гору...
Вона приїхала десь через годину після того, як забрали батька, і застала всіх нас на кухні, заплаканих та безпорадних. Навіть Етьєнетта геть занепала духом.
Тітка Катрін справді була вольовою, рішучою та енергійною жінкою. Вона десять років прожила в
Парижі — служила годувальницею. Вона розбиралася в людях, знала, де що сказати і як із ким повестися. Тож і тепер, коли на її руках опинилося п'ятеро осиротілих дітей — а найменша дівчинка ще й німа,— тітка не розгубилася.
Батько однієї дитини, яку тітка Катрін годувала, був нотаріусом. Вона пішла до нього порадитися. Потім вона ходила в тюрму, щоб погодити все з батьком. І вже через тиждень після свого приїзду до Парижа вона об'явила нам, що буде з нами далі.
Оскільки ми надто малі, щоб жити й працювати самостійно, нас віддадуть родичам. Вони погодилися нас узяти. Ліза поїде з тіткою Катрін у Морван.
Алексіс — до дядька-шахтаря у Варе, що в Севеннах.
Бенжамен — до дядька-квітникаря в Сент-Кентен.
Ельєнетту мали вирядити до тітки, що жила на березі моря в Еснанді.
Я слухав і чекав, коли черга дійде до мене. Але тітка Катрін замовкла, не згадавши про мене. Тоді я виступив наперед і спитав:
— А я куди поїду?
— Ти не з нашої сім'ї.
— Я працюватиму для вас.
— Ти не з нашої сім'ї.
— Спитайте Алексіса й Бенжамена, чи вмію я працювати?
— А їсти ти теж умієш, чи не так?
— Ні, ні! — закричали всі діти.— Він — член нашої сім'ї.
Ліза підбігла до тітки і благально склала ручки.
— Бідна моя крихітка! — вигукнула тітка Катрін.— Ти хочеш, щоб він поїхав з тобою? Але ж, дитинко, в житті не завжди буває так, як хочеш. Ти моя небога, і коли я привезу тебе додому, а мій чоловік скаже щось наперекір або скривиться, як ти сідатимеш до столу, я відповім йому: "Вона — наша рідня, хто ж її пожаліє, як не ми".
І те, що я скажу своєму чоловікові, можуть сказати і дядько в Сент-Кентені, і другий дядько, що у Варсі, і тітка в Еснанді. Родичів приймають, а чужих — дзуськи. Хліба обмаль. Аби своїм вистачило. Всіх не нагодуєш...
Я відчував, що тут нічого не вдієш. Тітка Катрін сказала правду. "Ти не з нашої сім'ї". І все ж хіба я міг би любити їх більше, якби належав до сім'ї? Хіба Алексіє і Бенжамен не були моїми братами? А Етьєнетта і Ліза — хіба вони не сестри мені? А Ліза — хіба вона не любила мене так, як Бенжамена та Алексіса?
Тітка Катрін не барилася з виконанням свого плану. Вона сказала, що від'їжджаємо, хто куди, завтра, а поки що відіслала нас спати.
Коли ми опинилися в своїй кімнаті, діти оточили мене з усіх боків, а Ліза, плачучи, кинулась мені на шию. Я зрозумів: незважаючи на сум розлуки, вони думали про мене, вони жаліли мене. І я й справді відчув себе їхнім братом. І тоді в моїй розтривоженій голові сяйнула думка.
— Послухайте,— сказав я.— Я бачу, що не потрібен вашим родичам, але ви — ви маєте мене за рідного?
— Так, ми маємо тебе за брата,— відповіли вони влад. Ліза стиснула мою руку й подивилась на мене так
ніжно, що на очі мені навернулися сльози.
— Ну, то я й буду вашим братом і доведу це.
— Ти хочеш найнятися десь на роботу? — спитав Бенжамен.
— У Терну є місце. Я піду до нього завтра раненько і замовлю за тебе слівце,— сказала Етьєнетта.
— Ні. Я не хочу ставати на роботу. Якщо я наймуся, мені доведеться залишатися в Парижі, і тоді я не бачитиму вас... Ні, я візьму свою куртку, зніму арфу з гвіздка, на який повісив її батько, і майну у світ широкий. Помандрую до Сент-Кентена, звідти — до Барса, з Барса в Еснанді, з Еснанді в Дрезі. Я відвідаю кожного з вас, і, таким чином, ми будемо начебто разом. Я не забув ще своїх пісеньок. Ними я зароблятиму на прожиття.
їхні обличчя проясніли, і я відчув себе щасливим. Ми ще довго говорили про мій план, про розлуку, яка нас чекає, про те, що колись зійдемося знову — про минуле й майбутнє. Потім Етьєнетта звеліла нам лягати спати. Ми полягали, але ніхто майже не спав, а я й зовсім не склепив очей.
Рано-вранці Ліза повела мене в квітник, і я зрозумів — вона хоче щось сказати.
— Ти маєш щось мені повідомити? Вона ствердно кивнула головою.
— Тобі тяжко від того, що ми розлучаємось. Можеш мені про це не говорити. Я бачу це по твоїх очах і чую серцем.
Ліза дала знак, що не задля цього мене покликала.
— Через два тижні я буду в Дрезі.