хай йому біс, подумати тільки — сто років! як швидко летить час!.."
6
Отож він був там, хоч насправді це зовсім не він лежав на святковому столі в банкетній залі, а хтось по-жіночому пишний, наче вмерлий папа римський, весь у квітах, що через них він сам себе не впізнав за своєї першої смерті, — мертвий він був ще страшніший, аніж живий, напхана ватою атласна рукавичка спочивала на грудях, укритих, наче бронею, фальшивими медалями за вигадані перемоги, які він нібито здобув на шоколадних війнах, придуманих його нахабними підлабузниками; він був у крагах із лакованої шкіри, з єдиною золотою острогою, яку ми знайшли в домі, а його дивовижний парадний мундир був прикрашений десятьма сумними сонцями всесвітнього генерала: це звання йому присвоїли в останню мить, щоб зробити його винним за саму смерть; він лежав, такий доступний і близький у своїй новій, посмертній подобі, що вперше можна було повірити в його реальне існування, хоч насправді ніхто не був так мало схожий на нього, ніхто не був такою його протилежністю, як цей виставлений напоказ труп, який цілу ніч пікся на повільному вогні невеличкого покою, що аж пашів, а тим часом у сусідній урядовій залі ми обговорювали кожне слово останнього бюлетеня — з повідомленням, у яке ніхто не смів повірити, — "мене збудив гуркіт вантажних машин, котрі везли озброєних піхотинців, військові патрулі зайняли вдосвіта будинки установ, сховалися в під'їздах осель, залягли попід арками торгової вулиці, готові стріляти, я на власні очі бачила, як вони встановлювали кулемети на дахах у віце-королівському кварталі, а коли я вранці вийшла на балкон, шукаючи, куди б його поставити букет росяних гвоздик, які я щойно зрізала в патіо, то побачила під балконом патруль на чолі з лейтенантом — солдати йшли від будинку до будинку та наказували позачиняти й ті нечисленні крамниці, які відкрилися були зранку на торговій вулиці: "сьогодні національний день! наказано згори!" — я кинула лейтенантові гвоздику і поспитала, що там скоїлося, чого це на вулиці стільки солдатів і чого вони так бряжчать зброєю, — він упіймав квітку на льоту і відказав, сміючись: "бачиш, дівчинко, ми й самі до пуття не знаємо! мабуть, небіжчик воскрес!" — ніхто б не здивувався тому воскресінню — навпаки, ми не вірили в його смерть, а гадали собі, що після стількох літ перепочинку він знову твердо взяв обіруч кермо влади, живіший, ніж будь-коли, і, тягнучи свої величезні ноги примарного монарха, як завжди, ходить президентським палацом, де знову спалахнули кулясті ліхтарі; ми думали, що це він вигнав корів, які важко ступали потрісканими плитами Військової площі, і сліпий, що сидів у затінку напівусохлої пальми, сплутав тупотіння їхніх ратиць із гупанням солдатських чобіт і почав читати вірші про щасливого лицаря, що прибув іздалеку, зборовши смерть, — він декламував на повен голос, простягнувши руку до корів, а ті, звиклі підійматися кам'яними сходами палацу, щоб знайти якусь поживу, вилазили на музичний павільйончик та обгризали пагони бальзаміну, — корови так і зосталися жити серед руїн Національного театру, поміж увінчаних дикими камеліями муз та повислих на лірах мавп, а коли їх мучила спрага, вдиралися в прохолодну сутінь під'їздів віце-королівського кварталу з таким гуркотом, наче там хто бив горщики для квітів, і пхали свої розгарячілі морди у водойми патіо, і ніхто з нас не смів проганяти їх, бо всяк упізнавав президентське тавро — в корів на стегнах, у биків — на шиях: ця худоба була недоторкана, і навіть солдати давали їй дорогу на звивистій торговій вулиці, котра давно вже втратила свою колишню пекельну велич, — зосталося тільки звалище зруйнованих корабельних остовів та поламаних щогл, які догнивали в смердючому болоті на місці давнього базару, — колись, поки в нас ще було море, шхуни причалювали просто до прилавків з овочами; спорожніли колишні крамнички індусів: "мій генерале, індуси виїхали і хоч би тобі спасибі сказали!" — "під три чорти! — гукнув він їм услід по-старечому злостиво, — вимітайтеся підтирати лайно за англійцями!" — вони виїхали всі до одного, а натомість з'явилися мандрівні торговці індіанськими амулетами та ліками від зміїних укусів, з'явилися буйні заїжджі двори з патефонами й ліжками напрокат в осібних комірчинах, — солдати розтрощили їх прикладами, як тільки загули дзвони собору, сповіщаючи про початок жалоби, все скінчилося ще до кінця його життя; ми повсякчас зітхали, без надії сподіваючись, що якогось чудового дня таки справдяться вперті чутки, які досі завжди виявлялися передчасними, і він таки вмре від котроїсь із своїх численних королівських болячок, — а проте, коли це нарешті сталося, ми не могли повірити в його смерть, бо вже самі в глибині душі не хотіли її, бо не уявляли собі, як же ми будемо жити без нього, — "що важив мені увесь світ без цього чоловіка, який дав мені, дванадцятилітній, більше щастя, ніж будь-хто потім, а було це давним-давно, ми виходили зі школи о п'ятій, і він стежив крізь віконце корівні за дівчатками в блакитних матросках, з волоссям, заплетеним в одну косу, і думав: "матусю моя Бендісьйон Альварадо, якими ж гарними здаються мені зараз жінки!.." — він кликав нас, ми бачили його мерехтючі очі, руку в порваній рукавичці, — він спокушав нас, помахуючи цукеркою, — таких цукерок прислав йому в подарунок посол Форбс, — усі втікали, перелякані, а я одного разу лишилася і, впевнившись, що ніхто мене не бачить, підійшла ближче й простягла руку до цукерки, а він ухопив мене за зап'ястя, м'яко і спритно, наче тигр, не завдавши мені болю, підняв мене і втягнув через вікно — так обережно, що на моїй шкільній формі не пом'ялася жодна зборочка, і поклав мене на сіно, від якого йшов запах сечі, і силкувався щось сказати мені, але в нього пересохло в горлі, бо він був наляканий більше, ніж я, він весь тремтів, було видно, як у нього під мундиром калатає серце, він зблід, на очі йому набігли сльози — жодний мужчина не побивався потім так за мною; він мовчки доторкнувся до мене, він обмацував мене з такою ніжністю, якої я вже ніколи більше не зустрічала в інших чоловіків, він звільна дихав, і пуп'янки моїх персів розцвітали від його дотиків, він засовував пальці мені під трусики, а потім нюхав пальці й мені давав їх нюхати, "чуєш, це твій запах", — казав він, йому не знадобилися більше цукерки посла Болдріча — відтоді я вже сама лізла у вікно корівні, щоб пережити найщаслнвіші години мого дозрівання з цим чоловіком, у якого було здорове й сумне серце; він ждав мене на сіні з цілою торбою харчів, бо любив запах мого тіла, і хотів, щоб усе, що він їв і чим годував мене, пахло мною і мало смак моєї плоті: "знаєш, яка ти смачна, — казав він, — у тебе присмак порту", — йому кортіло з'їсти мої нирки, зварені в моєму власному соку, з сіллю мого поту, він розбирав моє тіло з ніг до голови, він присмачував його сіллю, пекучим перцем та лавровим листом і варив мене на повільному вогні горючих мальв у летючі надвечір'я нашого примарного кохання, яке не мало майбутнього, — він поїдав мене всю з жадобою та щедрістю старого чоловіка — нічого подібного не зазнала я з жодним із тих поквапливих і жалюгідних скнар, котрі марно намагалися догодити мені, коли я доживала свій вік без нього; він розповідав мені про себе, коли ми набувалися досхочу, — відпихаючи морди корів, що пробували нас лизати, він казав, що й сам не знає, хто він такий, що йому остобісіло кляте "мій генерале", і в голосі його не було гіркоти, він ніби розмовляв наодинці з собою, пливучи в невпинному дзижчанні своєї внутрішньої тиші, яку можна було прорвати лише криком; не було чуйнішого, ані розумнішого за нього, не було в цілому світі кращого мужчини, він зробився єдиним сенсом мого життя; коли мені сповнилося чотирнадцять літ, двоє вищих офіцерів прийшли в наш дім із валізою, повною золотих дублонів, і посадили опівночі мене й моїх батьків на іноземний пароплав та наказали не повертатися в країну протягом довгих років, і там, на чужині, приголомшила мене звістка про його смерть, — він помер, так і не дізнавшись, що я все життя вмирала за ним, що спала з першим-ліпшим, даремно шукаючи кращого за нього, — я повернулася зістаріла, зсушена журою, з купою дітей, котрих привела від різних батьків, марячи, ніби це діти від нього", — а він забув її навіки вже наступного дня, коли вона не прийшла до корівні, — її щодня заміняла йому якась інша, бо в ту пору він уже не спроможний був відрізнити їх одну від одної, коли вони гуртом пробігали повз нього, одягнені в однакову шкільну форму, показували язика й кричали: "старий пень!" — а він заманював їх цукерками посла Ремплмейєра, ніколи не допитуючись, чи це та сама, що була з ним учора, чи інша, бо вони всі були для нього на одне лице, він думав про них, як про одну істоту, коли дрімав у гамаку та слухав одноманітні доводи посла Стреймберга, котрий подарував йому слуховий апарат з електричним підсилювачем, щоб він, як вірний пес, повсякчас міг чути наполегливу вимогу віддати територіальні води порядком виплати величезного зовнішнього боргу, — але він, як завжди, відказував: "про це не може бути й мови, любий Стівенсоне! все, крім моря!" — і вимикав електричний підсилювач, щоб не чути більше цього металічного голосу, який товк йому одне й те ж, хоч його власні експерти давно пояснили йому все це без зайвих мудрувань: "ми зовсім голі, мій генерале, в нас нічого не зосталося! ці позички виссали з нас усю кров — спочатку ми позичали, щоб погасити зовнішній борг часів війни за незалежність, потім позичали, щоб підняти занепале господарство, — а чим було платити, мій генерале? отож ми віддали монополію на хіну й тютюн — англійцям, на каучук і какао — голландцям, концесію на будівництво залізниці в пустелі та на користування річковим пароплавством — німцям, і все, що тільки можна, — грінго!" — ці угоди, звісно, були таємні, він і гадки про них не мав аж до скандального падіння й привселюдної страти Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, хай горить він ясним вогнем у пеклі, аж на споді, — "в нас нічого не зосталося, мій генерале!" — але ж він чув це від кожного свого міністра фінансів ще з тих тяжких часів, коли оголосив про відстрочення платежів гамбурзьким банкірам, — німецька ескадра заблокувала тоді порт, а англійський панцерник зробив попереджувальний постріл і пробив снарядом вежу собору, — але він гукнув: "срати я хотів на англійського короля! геть кайзера! вмремо, а не здамося!.." — і в останню мить був урятований таким затятим, як і сам, гравцем у доміно, своїм партнером, послом Чарльзом У.