Як тільки його найсвятіша величність увійшов, усі встали; імператор зразу ж сідає і подає знак сісти всім.
Якийсь старий довго розводиться про подагру, потім одна жінка, мабуть королева, подає його найсвятішій величності геть списаний сувій пергаменту, і Карл глухим, тихим голосом читає, кашляючи: "Я багато мандрував по Іспанії, Італії, Нідерландах, Англії, Африці, і все на хвалу Божу, на прославлення нашої зброї, на благо нашого народу".
Довго він так говорить, і нарешті його найсвятіша величність каже, що знесилився, втомився і тому хоче віддати корону іспанську, всі графства, герцогства, маркізати своєму синові.
Потім він плаче і всі плачуть разом з ним.
Король Філіпп встає і падає перед ним на коліна: "Ваша найсвятіша величність, чи дозволено ж мені брати корону цю з рук ваших, коли ви ще спроможні носити її?"
Тоді його найсвятіша величність каже йому на вухо, щоб він звернувся з доброзичливою промовою до панства, що сидить на лавах, укритих килимами.
Король Філіпп, не встаючи, повертається до них і каже зневажливим тоном: "Я знаю досить добре французьку мову, але не настільки, щоб говорити нею. Замість мене промовить до вас єпископ Арраський, монсеньйор Гранвелла[102]".
"Негарно ти сказав, мій сину", — говорить його найсвятіша величність.
І справді, гомін незадоволення залунав у залі від такої зарозумілості й пихи молодого короля. Королева також прославляє короля, потім слово бере старий лікар, і, коли він закінчив, його найсвятіша величність махає рукою на знак подяки. Після всіх церемоній і промов його найсвятіша величність оголошує, що його піддані вільні від присяги йому на вірність, підписує папери, що стверджують це, і, вставши, садовить на трон свого сина. Всі в залі плачуть. Потім імператор з королем вертаються в будиночок у парку.
Замкнувшись удвох із сином у тій самій зеленій кімнаті, його найсвятіша величність вибухає реготом і звертається до короля Філіппа, який ані посміхнувся.
"Бачиш, — каже він, гикаючи і сміючись заразом, — як мало треба, щоб розчулити цих людців. Сліз — цілий потік! Той черевань Маас, кінчаючи свою промову, ревів, як теля. Ти також був, здається, зворушений, але не досить. Ось які видовища потрібні народові. Мій сину, ми такі люди, що цінуємо найбільше ту коханку, яка найдорожче нам коштує. Так само і народ. Що більше ми йому коштуємо, то більше він нас любить. В Німеччині я терпів протестантів[103], а в Нідерландах суворо їх карав. Якби німецькі князі були католиками, то я перейшов би в лютеранство, щоб відібрати в них їхні маєтки. Вони певні, що я ревний прихильник віри католицької, тому й жалкують, що я покидаю їх. Я вигубив за єресь у Нідерландах п'ятдесят тисяч найдостойніших чоловіків і найкращих дівчат. І тепер ось я йду від них, а вони жалкують за мною. Не рахуючи конфіскацій, я видушив з них грошей більше, ніж з Вест-Індії й Перу[104], а вони журяться, що втрачають мене. Я порушив Кадзанську мирну угоду[105], приборкав Гент, знищив усе, що стояло мені на перешкоді: свободи, вольності, привілеї — все віддано під владу королівських урядовців. Ці людиська гадають, що вони вільні, бо я дозволяю їм стріляти з арбалета і носити цехові прапори під час процесій. Вони відчувають мою владну руку, сидять у клітці і почувають себе добре, співають і оплакують мене. Мій сину, будь із ними такий, як я: ласкавий на словах, суворий на ділі. Лижи, поки нема потреби кусати. Клянись, присягайся шанувати їхні свободи, вольності, привілеї. Та коли помітиш, що вони для тебе небезпечні, знищ їх. Бо підданці залізні, поки торкаєшся їх боязкою рукою, і наче скло, якщо їх крушиш могутнім кулаком. Знищуй єресь не тому, що вона різниться від католицької віри, а тому, що вона в Нідерландах підриває нашу владу. Ті, хто нападав на папу, що має аж три корони[106], легко впораються з володарем, у якого тільки одна. Зроби, як я, зі свободи совісті образу величності, а карою за неї — конфіскацію всього майна, і ти будеш, як і я, все життя отримувати спадок. А коли прийде твій час зректися престолу або померти, вони скажуть: "Ох, який же добрий був король!" — і плакатимуть".
— Більше я нічого не чую, — мовила далі Неле, — бо його найсвятіша величність ліг на ліжко й заснув, а король Філіпп, набундючений і гордий, дивиться на нього без любові.
Після цього Катліна збудила Неле.
А Клаас замислено дивився в огонь, що яскраво палав у грубці.
59
Уленшпігель, покинувши ландграфа Гессенського, переїхав через площу перед замком; він помітив кілька розгніваних облич кавалерів і дам, але тепер йому було байдужісінько.
Незабаром він прибув у володіння герцога Люнебурзького і тут зустрів компанію Smaedelyke broeder'ів — веселих фламандців із Слейса, які щосуботи відкладали трохи грошей, щоб раз на рік поїхати до Німеччини.
Вони їхали на відкритому возі, якого легко тягнув міцний верн-амбахтський битюг по дорогах і багнах Люнсбурга, і горлали пісень. Одні з них грали на сопілках, інші цигикали на скрипках, на віолах, на дримбах і зчиняли страшенний галас. Іноді збоку воза, граючи на rommelpot'і, чимчикував який-небудь dikzak — товстун — в надії, що така подорож зменшить його черево.
Коли в них кінчався вже останній флорин, вони спіткалися з Уленшпігелем, у якого бряжчали-таки грошики в кишені, і в одній корчомці почастували його за свій кошт. Уленшпігель зовсім не став відмовлятися. Проте коли Smaedelyke broeder'и стали ззиратися, поглядаючи на нього та підливаючи йому питва в кухоль, він здогадався, що справа тут негаразд, вийшов потихеньку і став підслухати під дверима. І ось він почув, як dikzak сказав про нього:
— Це маляр ландграфа — він йому заплатив більш як тисячу флоринів за картину. Почастуймо ж його добре винцем і матимем добрий зиск.
— Амінь, — гукнули всі разом.
Тим часом Уленшпігель одвів свого осідланого віслюка на сусідній хутір кроків за тисячу, дав два патари служниці, щоб догляділа його, а сам вернувся до корчомки і сів за стіл з Smaedelyke broeder'ами, ніби й нічого не сталося. Ті підливали йому й платили за нього, а Уленшпігель, побрязкуючи ландграфськими грішми в калитці, похвалявся, що тільки-но продав селянинові свого віслюка за сімнадцять daelder'ів сріблом.
Так вони пили, їли і мандрували далі, граючи на сопілках, дримбах і rommelpot'ах, забираючи дорогою вродливих молодичок, які були їм до вподоби. Таким чином вони сплодили чимало байстрят. Не пас задніх і Уленшпігель. Його любка, народивши згодом синка, дала йому ім'я Ойленшпігелькен, тобто люстерко й сова по-верхньонімецькому, бо вона не дуже тямила, що значить ім'я її випадкового коханця. А можливо, назвала сина так, щоб запам'ятати час, коли він був зачатий. Оце і є той Ойленшпігелькен[107], про якого хибно говорять, ніби він народився в Кніттінгені, в землі саксонській.
Добрий кінь шпарко тягнув їх шляхом і довіз до села, в якому стояла корчомка з вивіскою: "In den ketele" — "В казані". Тут вони злізли, бо надто вже смачно пахло звідтіль м'ясом.
Черевань, який грав на rommelpot'і, підійшов до господаря і сказав йому про Уленшпігеля:
— Це ландграфський маляр, він плататиме за всіх. — Господар, подивившись на Уленшпігеля, був задоволений його виглядом, а почувши дзенькіт флоринів і daelder'ів, поставив на стіл їжу й питво. Уленшпігель і тут не пас задніх і тільки побрязкував грошиками в гаманці. Не раз він хапався рукою й за капелюх, примовляючи, що тут його найбільший скарб. Бенкет тривав два дні, аж нарешті Smaedelyke breeder'и мовили до Уленшпігеля:
— Вміли їсти й пити, пора й платити.
Уленшпігель відповів:
— Коли пацюк заліз у сир, то хіба йому хочеться надвір?
— Ні, — відповіли вони.
— А коли чоловік добре їсть і п'є, то хіба йому хочеться ковтати пилюку на дорозі і пити воду з калюжі, де повно п'явок?
— Ні, — відповіли всі.
— Отже, — вів далі Уленшпігель, — залишаймося тут, поки мої флорини й daelder'и правлять за лійку, через яку ллється в нашу горлянку трунок, що нас звеселяє.
І він звелів господареві принести ще вина й ковбас.
Поки вони пили і їли, Уленшпігель гукав:
— Я за все плачу! Тепер я ландграф! А коли мій гаман спорожніє, то що будемо робити, друзі? Беріться за мого капелюха і там знайдете повно червінців у денці і по боках.
— Ану дай помацати, — закричали всі в один голос.
І вони жадібно почали обмацувати капелюх, відчуваючи між пальцями монети завбільшки з червінець. Один із них надто вже ласо мацав, аж Уленшпігель мусив відібрати капелюха, сказавши:
— Ей ти, нетерплячий дояре, треба знати, коли час доїти!
— Дай мені половину твого капелюха, — попрохав один із Smaedelyke broeder'ів.
— Ні, — сказав Уленшпігель, — я не хочу, щоб ти з глузду з'їхав і щоб в одній половині мозку було темно, а в другій світило сонце. — А тоді, віддаючи господареві капелюха, сказав: — Нехай він побуде в тебе. Мені душно, я вийду надвір.
Господар сховав капелюха, а Уленшпігель, вийшовши з корчми, щодуху побіг до селянина, в якого залишив осла, сів на нього і помчав дорогою до Емдена.
Smaedelyke broeder'и, побачивши, що він не вертається, сполошились.
— Він утік? А хто ж платитиме?
Переляканий baes розпоров ножем Уленшпігелевого капелюха, але замість червінців знайшов між фетром і підкладкою тільки нікчемні мідяки. Тоді він закричав:
— Шахраї! Ви не вийдете звідси, поки не скинете з себе все, крім хіба сорочок!
І вони мусили пороздягатися, щоб заплатити свій борг, та й поїхали далі в самих сорочках через гори й долини, бо не схотіли продавати ні коня, ні воза.
І всі, хто бачив їх у такому жалюгідному стані, охоче давали їм хліба й пива, а часом і м'яса, бо вони скрізь говорили, що їх пограбували розбійники.
І тільки й мали вони на всіх одні штани.
Так вони й повернулися в Слейс — хоч і в самих сорочках, але гопцюючи на возі і граючи на rommelpot'ax.
60
А тим часом Уленшпігель верхи на своєму Єфі мандрував по полях і багнах герцога Люнебурзького. Фламандці прозвали цього володаря Watersignorke — Водяним Паном, тому що в його володіннях було дуже вогко.
Єф слухався свого господаря, як цуцик, пив пиво, танцював під музику краще, ніж який угорський танцюрист, лягав на спину по найменшому знаку і вдавав мертвого.
Уленшпігель знав, що герцог Люнебурзький має гнів на нього за те, що в Дармштадті, в присутності ландграфа Гессенського, він висміяв його.