Гроші, час та енергію марнували на детальний аналіз тривіальних проблем. Берт мав слушність, коли похвалив Немура й Штрауса за те, що вони присвятили свою діяльність чомусь важливому й непевному, а не малозначущому та очевидному. Якби тільки Немур ставився до мене як до людського створіння.
Коли голова зборів оголосив, що зараз будуть зроблені доповіді дослідників з університету Бекмана, ми перенесли свої стільці на платформу за довгим столом – Елджернон у своїй клітці сидів між Бертом і мною. Ми були головною окрасою вечора, й, коли повсідалися, голова проголосив свою вступну промову. Я чекав почути від нього приблизно такі слова: "Леді й джентльмени! Не проходьте мимо! Ви ніколи не бачили нічого подібного в науковому світі! Миша й кретин стають геніями просто на ваших очах!"
Проте він сказав:
– Наступна презентація не потребує вступу. Ми всі чули про дивовижне дослідження, здійснене в університеті Бекмана, спонсороване грантом від Фонду Велберга, під керівництвом директора департаменту психології професора Немура у співпраці з доктором Штраусом із нейропсихіатричного центру того ж таки університету. Немає потреби казати, що цієї доповіді ми всі чекаємо з великим інтересом. Я передаю керівництво симпозіумом професорові Немуру й докторові Штраусу.
Немур граційно кивнув головою, відповідаючи на привітальну промову, й тріумфально підморгнув Штраусові.
Першим промовцем з університету Бекмана був професор Клінгер.
Я почав дратуватися і помітив, що Елджернон, знервований димом, бурмотінням, незвичною обстановкою, почав гасати по своїй клітці. Мене опанувало дивне бажання відкрити клітку й випустити його назовні. Це була абсурдна думка – радше сверблячка, ніж думка, – і я спробував знехтувати її. Та, слухаючи стереотипну доповідь професора Клінгера "Порівняння лабіринтів із лівосторонніми поворотами з лабіринтами, що мають правосторонні повороти", спіймав себе на тому, що граюся з механізмом, який замикав клітку Елджернона. Незабаром (перш ніж Штраус і Немур почнуть розповідати про своє епохальне дослідження) Берт мав прочитати доповідь з описом процедур і результатів розвитку розумових здібностей та навчальних тестів, які він вигадав для Елджернона. Після цього мала відбутися демонстрація того, як Елджернон розв'язував проблему пересування в лабіринті, щоб заробити собі харч (це було те, чого я ніколи не міг терпіти).
Власне, я нічого не мав проти Берта. Він завжди був зі мною відвертим – набагато відвертішим, ніж інші, – та, коли він описував білого миша, якого наділили розумом, він був так само помпезним і штучним, як і інші. Так ніби хотів приміряти мантію своїх учителів. Я стримував себе більше з дружніх почуттів до Берта, аніж із якихось інших міркувань. Якби Елджернон вибіг зі своєї клітки, це перетворило б симпозіум на хаос, а це, зрештою, був для Берта дебют у гонитві академічного вдосконалення.
Я тримав палець на засувці дверей клітки й, коли Елджернон стежив за рухом моєї руки своїми рожевими, схожими на цукерки оченятами, я був переконаний, він знав, що в мене на думці. У цю мить Берт узяв клітку, щоб показати її публіці. Він пояснив складність замка і яких зусиль вимагає розв'язання проблеми щоразу, коли двері треба було відчинити. (Пластикові засувки падали на місце по-різному, й миш мусив їх контролювати, бо підіймати їх треба було в одному порядку.) У міру того як зростав розум Елджернона, швидкість розв'язання ним проблем скорочувалася, – це було очевидно. Але потім Берт повідомив щось таке, чого я не знав.
На вершині свого інтелекту Елджернон став змінювати поведінку. Іноді, згідно з доповіддю Берта, Елджернон узагалі відмовлявся працювати – навіть коли був явно голодний, – а бувало, розв'язавши свою проблему, він, замість одержати харчову винагороду, кидався на пруття своєї клітки.
Коли хтось зі слухачів запитав Берта, чи думає він, що хибна поведінка миша прямо спричинялася зростанням його розуму, Берт ухилився від прямої відповіді.
– Наскільки це стосується мене, – сказав він, – немає достатніх доказів, які підтримували б це припущення. Тим більше, що існують інші можливості. Не виключено, що як зростання розумових можливостей, так і хибна поведінка на цьому рівні були спричинені хірургічним втручанням, а не є функцією одне одного. Можливо також, що хибна поведінка є природженою властивістю Елджернона. Ми не виявили її в жодної з інших мишей, але разом із тим жодна з них, яка досягла високого рівня розуму, не втримувала його так довго, як Елджернон.
Я зрозумів відразу, що цю інформацію приховували від мене. Я підозрював причину й був роздратований, але це роздратування було дрібницею поруч із тим гнівом, який опанував мене, коли вони стали показувати фільми. Я навіть не підозрював, що всі мої ранні виступи й випробування, здійснювані в лабораторії, фільмувалися. Ось я побачив себе за столом, поруч із Бертом, спантеличеного, з відкритим ротом, коли я намагався подолати лабіринт за допомогою електричного стилоса. Щоразу, коли мене било струмом, вираз мого обличчя змінювався на абсурдний погляд із широко розплющеними очима, але потім на ньому знову з'являлася ідіотська посмішка. Щоразу, коли це траплялося, публіка реготала. Це повторювалося знову й знову, і щоразу картина здавалася їм кумеднішою, ніж раніш.
Я переконував себе в тому, що це не пустопорожні роззявляки, а вчені, які шукають істинне знання. Ці картини не могли не здаватися їм кумедними, та, коли Берт упіймав настрій публіки й став додавати свої жартівливі коментарі до фільмів, мене стали навідувати лукаві думки. Буде ще кумедніше, коли Елджернон утече зі своєї клітки і я побачу, як усі ці люди попадають навколішки й стануть ловити його руками, намагаючись схопити маленького, білого, метушливого генія. Але я опанував себе, й на той час, коли на трибуну піднявся Штраус, мій імпульс минув.
Штраус переважно говорив про теорію й техніку нейрохірургії, детально описуючи, як перші дослідження контрольних центрів розподілення гормонів дали йому змогу ізолювати й стимулювати ці центри, водночас усунувши гормон-інгібітор, що створює частину кори. Він пояснив теорію блокування ензимами й перейшов до опису мого фізичного стану до та після хірургічного втручання. Фотографії (я не знав, що їх було знято) були поширені в залі, їх коментували, і я міг бачити по кивках голови та усмішках, що більшість людей погоджувалися з ним у тому, "що пустий, ідіотський вираз обличчя" йому вдалося перетворити на "жвавий і розумний погляд". Він також детально обговорив подробиці наших терапевтичних сесій – а надто зміну ставлення до вільних асоціацій на кушетці.
Мене описували як частину наукової презентації, і я сподівався, що мене виставлять як експонат, але вони говорили про мене як про новостворену річ, яку її творці показують науковому товариству. Ніхто в цій залі не вважав мене індивідом – людським створінням. Постійне зіставлення "Елджернона й Чарлі" й "Чарлі та Елджернона" не залишало сумнівів у тому, що вони думали про нас як про двох експериментальних тварин, які не існували поза межами лабораторії. Але, незалежно від мого гніву, я не міг позбутися відчуття, що тут було щось не так.
Нарешті настала черга Немура – він мав підсумувати всі досягнення як керівник проекту й виступити в промінні слави як автор блискучого експерименту. Це був той день, якого він чекав протягом усього свого життя. Він справляв велике враження, коли стояв на платформі й коли говорив, я ловив себе на тому, що киваю головою, підтверджуючи речі, у правильності яких не сумнівався. Дослідження, експеримент, хірургічне втручання й мій подальший ментальний розвиток були описані в усіх подробицях, і він щедро прикрашав свій виступ цитатами з моїх звітів. Не раз мені довелося чути, як зачитувалося перед цією публікою щось дуже персональне або дурне про мене. Слава Богу, у мене стало розуму не записувати чимало подробиць про моє спілкування з Алісою та про своє інтимне життя.
Потім в одному місці своєї доповіді він сказав ось це:
– Ми, всі, хто працював над цим проектом в університеті Бекмана, вельми задоволені, знаючи, що нам пощастило виправити одну з помилок природи й завдяки застосуванню нашої нової техніки створити високорозвинену людину. Коли Чарлі прийшов до нас, він перебував поза суспільством, сам-один у великому місті, без друзів і родичів, які подбали б про нього, без ментального спорядження, без якого неможливе нормальне життя. Ніякого минулого, ніякого контакту з теперішнім, жодних надій на майбутнє. Можна стверджувати, що Чарлі Гордон реально не існував до нашого експерименту…
Не знаю, чому мене так розгнівало те, що вони думають про мене як про монету, виготовлену в їхній особистій скарбниці, але я певен, це було відлунням тієї ідеї, яка виникла в куточках мого розуму, відколи ми прилетіли в Чикаго. Я хотів підхопитися на ноги й крикнути кожному, що він йолоп: я людське створіння, я особа – з батьками, спогадами й історією – і я існував до того, як ви мене завезли до своєї операційної! Водночас десь у розпеченій глибині мого гніву виникла думка, яка стривожила мене, коли говорив Штраус, і навідала мене знову, коли Немур підсумовував результати їхніх досліджень. Вони помилилися – звичайно ж, помилилися! Статистична оцінка періоду, необхідного, щоб довести перманентність змін, спиралася на давніші експерименти у сфері розумового розвитку та навчання, на періоди, притаманні нормально тупим або нормально розумним тваринам. Але було очевидним, що вичікувальний період має бути продовжений у тих випадках, коли розум тварин був збільшений удвічі або втричі.
Висновки Немура були передчасними. Як для Елджернона, так і для мене треба більше часу, аби переконатися, що зміни залишаться. Професори припустилися помилки, і ніхто її не помітив. Я хотів підхопитися на ноги й сказати їм про це, але не міг поворухнутися. Як Елджернон, я відчув, що сиджу в клітці, яку вони збудували навколо мене.
Тепер вони проголосять час запитань і, перш ніж мені буде дозволено пообідати, я муситиму розважати це високодостойне товариство. Ні. Мені треба забиратися звідси.
– У якомусь розумінні, він став результатом модерного психологічного експериментування.