Вітер гонить бруд, збираючи його в зморшки під берегом, руху вод немає зовсім.
То там, то тут враз ніби закипить річка, зірветься вгору потривожений на перепочинку табунець гусей, ситих гаг, закрякають качки, засичить хоробрий селезень, втікаючи від страшного місця. В усі боки, наче бризки, метнуться гострі спини риб. То низом іде гострорила білуга, завдовжки на добрий човен, розлякує круглого лосося, міцного судака, плоского ляща, широкотілого сазана. А може, й колючий осетр промацує дно грудним плавником. Чи бага-топудова щука, мучачись від тиску ікри, шукає місцину, де вода мілка та багато трави. За нею, як телята за коровою, ідуть два щупаки на зріст разів у два коротші. Знайде щука місце, стане, видушуватиме із себе живе просо, а самці, в турботі за рід, поллють ікру молоком.
Стиснута весняним безумством, риба забила гирла всіх ручаїв, майже на берег іде. Росичі риби ще не ловлять, так, підбирають діти потроху, на спільну потребу. В градах вибирають свіжу ікру, трохи присолять і їдять, поки не обридне. Сіль бережуть, весняна риба нетривка. Сонця ще мало, щоб в'ялити. Влітку риба набиватиметься у верші-ятери, йтиме в сітки — лише бери.
Собаки, з голоду понабивавши утроби, розжирівши за кілька днів, уже вернуть морди від риби. Ворони нарешті понакладали ненаситні вола. Білохвостий орел ліниво хапає легку здобич. Ситий світ тих, що живуть на сухій землі, байдужий до весняної рибної сутолоки. Холодна річкова живність вільно творить свої справи.
До каничів — через Росаву — не пройти, не проїхати без човна. До ілвичів ще можна добратися кіньми, та довгі обходи-об їзди розливів і озер, які поутворювались на низинках, де влітку лише мочарки-калуги, а восени сухо зовсім.
І все ж вісті, що доходили до росичів, перелітали і до сусідів: у цьому літі ждіть із степу лиха.
Переконуючи князь-старшину ілвичів Сита, старий Келагаст причепурював чисельними словами думку, як причепурюється дерево листям. А суть була одна, проста, проти неї не заперечиш: єдність. Давно, споконвіків іде заклик бути разом; скільки разів повторений, він залишався без відповіді. Видно, справа проста, очевидна — найтрудніша. А воно ж легше куль зерна підняти вдвох, ніж одному; легше колоду нести шістьом, ніж двом.
Разом наші й ваші слобожани стримають хозарів, залишимося ми живі, садиби — цілі. Нарізно не заможемо. Розтечуться вони через Рось, нас і вас поб'ють, поженуть у раби.
Сит частує Келагаста. Сухе старече горло, не лізе їжа. А на слово /щедре. І ті з роських князь-старшин, які неохоче погоджувалися з Всеславом і на погості не сперечалися, аби тільки не виступати супроти більшості, розпалилися, переконуючи. Від незвичної справи, замисленої росичами, від віщих провидінь Всеслава та Колота нинішню весну засмутило бачення майбутніх нещасть. Коли б то степ ніколи не просихав, а ріки ніколи не спадали!..
Для всіх весна красна, і всім вона люба, та — не тим, хто живе на Рось-ріці. Весна забирає спокій, спокій приходить тільки восени.
Поляни вже протряхають. Сохне і степ. Скоро почне спадати повінь. У заплавах першими відкриються сідловини між горбами, потім вийдуть гриви, що розділяють затоплені озера і болота. Звірина, яка рятується від повені на висотках, наробить слідів на осілому річковому намулі. Чорний першого дня, масний покрив посіріє, потріскається, в розколинах проріжуться блідо-зелені паростки лопуха, щавлю, лободи. Вода спаде, степ покриється травою в коліно. І прийдуть хозари, яких остерігаються щороку. Цього літа, напевне, прийдуть.
Не вийшло згоди між ілвичами. Зі страху перед Степом дванадцять родів урадили послати до росичів людей із своїх слобідських. Правильно виважили-розмислили князь-старшини зі своїми родами: "Будуть наші відбивати хозарів на роських полянах — нашим збитку не буде. Будуть у нас відбиватись — нам збиток". Так урадили в ближніх до роських родах. Решта одинадцять ілвицьких родів теж правильно ухвалили: "Краще нині ж укріпити засіку між собою і росичами, чекати за нею. Роська слобода сильна. А ми будемо напоготові, коли хозари прийдуть. Гляди — наша сила хозарів поконає, здобич з хозарських тіл і з обозу теж наша".
Ще одне лежало в душі тих князь-старшин, які згодилися злити сили слобід: після смерті Мужила не стало в них справжнього воїна. Дубка наставили вони воєводою лише тому, що кращого не знайшлося. Та в цьому з гонору ніхто не признався б.
Так і залагодили справу — наполовину. Князь-старшини квапилися додому. За прикметами — пора орати, сіяти. Що раніше насіння вмре в землі, то хліба буде більше. Раннім посівам не страшна посуха. Степ від сонця горить, на лісових полянах колос наливається. Князь-старшина повинен вказати, де розпочинать, куди та кому з орачів переходити. Насіння треба вимацати, обнюхати, спробувати на смак, аби зрозуміти, чи жива душа в зерні, чи спить зародок великого творення чи вмер.
Пора! Пора! Росичі ходять своїми полянами за дубовим брусом, на брусі кований різак з відводами — леміш. Позаду два правила, щоб тримати плуг у борозні, спереду ремінні лямки для волового ярма чи для кінської упряжки. Зайняті руки в орача. Він погукує-підганяє худобину. Розуміє безсловесний віл, розуміє і мовчазник кінь. Знає, де право, а де ліво, спиниться на погукування, поверне. Переорюють поляну поздовж, переорюють впоперек. Борозни мають бути глибокі й рівні, плуг тримай прямо. З огріхів дика пташина виклює зерно, дикі бур'яни заглушать добрі сходи раніше прополки.
За орачами йдуть сівачі з козубами. Це робота старих, багато сили не треба, потрібне вміння. Зерно сиплеться, як осінній дощик, рівно, без плішів, але й не густо, щоб одне одному не заважало. Попокидай — і зрозумієш...
Головні сівачі — самі князі. Келагаст лише другу весну перестав ходити по ріллі, а Велимудр ще топчеться, і ось — диво дивне! — під руки водять, ледве не несуть князь-старшину, але в роду з ним ніхто не може зрівнятися чистотою і рівністю засіву. Горобій, Всеславів батько, не віддає сівалку-козуб, Тиудемир і Біляй натужно бродять полянами. Наче вони хочуть померти за святим діянням. Старійшини не осилять підняти в козубі цілу мірку, за ними підлітки несуть запасні козуби і жменями добавляють зерна, змішаного із сухою сіяною земелькою. За сівачами тягнуть борони із зубцями з твердого в'яза. В борону запрягають одного коня, хлопчина стоїть на бороні, закриває насіння вологою землею.
Довкола полів на кожному дереві чекають граки й ворони, в повітрі з квилінням літають чайки. Брали б за орачем черв'яки, ніхто й слова не скаже. Так ні, крадуть насіння. Поки не піднімуться сходи, діти з луками й пращами стережуть поля від світання до смеркання. Коли ж піднімуться сходи, ночами дорослі оберігають їх від потрави дикими звірами. На великих давніх полянах масна земля чиста, плуг ріже легко. На малих полянах і на нових розчистах, де був ліс, плуг не годиться. Зачіплюючись за коріння, плуг рве упряж, вимучує коня. Перенесеш через корінь — плуг ковзає, не оре. Тут землю рихлять сохою. Вона схожа на перекинуту козячу голову. Орач несе соху на руках, не даючи глибоко врізатися вигнутими вперед рога-ми-лемешамиуВільні орачі на своїх малих полянах орють переважно сохами: через коріння.
Цієї весни, як і завжди, спочатку оборали кругом града, випускаючи на волю земляну силу. Нетямущі та дівчата раділи весні. Старші не хмурилися, але можна було бачити плугатаря, який спинився в кінці гонів: замислився над чимось, поки самі не ввійдуть у ярмо застояні воли.
Прийдуть хозари чи не прийдуть, ори та сій. Хто ж то збиратиме урожай! Не чоловік оре — надія. Свята, велика здатність душі — вірити в краще, чекати не смерті, а життя. Без надії давно запустіли б поляни, а господарі збилися б під захист прип'ятьських трясовин і вироджувались би там від безхліб'я, від злої лихоманки, ніким не знані і всіма забуті. Росич пишався силою тіла, вмінням пустити стрілу, орудувати мечем. Пишався урожаями хлібів, кіньми, худобою, багатими ловами. Та великий він був іншим — невгасимою Надією хороброго серця.
Розділ третій ІМПЕРІЯ ТЕПЛИХ МОРІВ
...Це буде оповідь бездушних і кривавих справ, безвинних кар, негаданих убивств, смертей, в біді замислених лукаво, кривавих підступів...
Шскспір
1
За часів, про які сам Геродот не міг що-небудь дізнатися, і, звичайно, задовго до Троянської війни, вже була пробита стежина-доріжка понад Пропонтидою, нині Мармуровим морем, і закінчувалася вона на східному березі півострова. І якщо вже так треба уявити собі першу, найпершу людину, що торувала перший шлях пішки в Азію, то безумовне одне: вона, ідучи з півдня чи із заходу, ступила на півострів саме там, де згодом було споруджено Золоті Ворота Візантії, які нині називаються Єдикулек. А друга людина, теж найперша, яка йшла з півночі, забрела на півострів у місці візантійських воріт Харісія, тепер — Єдирнек. Було це саме так, іншого шляху не було і бути не могло, бо не воля людей, а складки земної поверхні визначали дороги. Так само природно обидві стежини зустрілися за тисячі дві кроків від кінця півострова. Згодом у місці зустрічі утворився майдан Тавра, за чотириста кроків на схід — майдан Костянтина, а обидві давні стежини були названі вулицею Меса — Середня.
Тут тисячоліттями ходили люди з Еллади, Епіру, Македонії, Фессалії, Дарданії, Паннонії, Італії, Кімерії, зі всіх країн південних, західних, північних, назви яких багато разів змінювалися. Неможливо дізнатись, як називали їх люди певних епох. Але твердо відомо найважливіше — ті, хто жив сотні поколінь до нас, мали таке саме тіло, як і ми, і стільки ж найдорожчої речовини вміщали їхні черепи. Вони мислили; вони сміялися і плакали, віддаючись тим самим почуттям, які й нині викликають радість і горе їхніх віддалених потомків.
Якими б поєднаннями звуків не поіменовували себе народи, що населяли Європу, і в дні перших подорожан і в уже далеко пізніші, кожен, ступивши на півострів, відчував тут близькість Сходу.
Ось пагорб, порослий кипарисами. Дерева велетенські, таких ніхто не бачив. У чорну тінь лісу можна ввійти, наче в печеру, і відпочити від спеки. Ні, мабуть, тут пристанище богів. Безпечніше не наближатися до незнаного.
Стародавній подорожанин мав гостропроникний зір.