Колись у цій залі не вгавали свята, люди в містечку, та й сам той фюдлібюржець, навіть скаржилися, поки... А втім, справи це не стосується. Після того, меблі я звідси прибрав. Все було сучасне...
Він помовчав, а тоді, наливаючи собі вино, сказав:
— Ну, а тепер до діла, Шпет.
Я почав докладно розповідати про доручення почесного доктора Ісаака Колера.
— Яв курсі,— урвав мене Штюссі-Лойпін і допив вино в келиху. — Кнульпе у мене теж були. А про ваше доручення мені сказала Елен, Колерова дочка. Прочитав я і звіт про розслідування Лінгарда та його компанії.
Я розповів про свої міркування з приводу мотивів Колера, про підозру Елен, нібито її батька примусили вчинити вбивство, про свою зустріч із Дафною, про візит до справжньої Моніки Штайєрман і про те, як у мене в кабінеті з'явився Бенно.
— Юначе, ви маєте шанс! — здивовано вигукнув Штюссі-Лойпін і знов налив собі вина.
— Не розумію, що ви маєте на увазі,— непевно промовив я.
— Добре ви все розумієте,— відказав Штюссі-Лойпін. — А то б не прийшли до мене. Знаєте що, давайте грати в Колерову гру разом! Якщо припустити, що він не вбивця, то знайти іншого вбивцю з біса легко. Це може бути тільки Бенно, тим-то він і тремтить. Проциндрив понад двадцять мільйонів, які належали гаданій Моніці Штайєрман. А Вінтер рознюхав, хто така справжня Штайєрман, заручини розриваються, Бенно зазнає фіаско й застрелює в "Театральному" Вінтера. Voila1. Це та версія, яка потрібна вашому замовникові і яка буде потрібна вам самим.
Штюссі-Лойпін підніс келих проти світла. Знизу від містечка долинули сигнали машин. Вони не змовкали по кілька хвилин. Відсвіти фар там не рухалися — як видно, колони вперлись одна в одну.
— І треба ж! — засміявся Штюссі-Лойпін. — Отакому жовторотому, як ви, з неба впав найкращий касаційний процес століття!
— Ніхто мені не доручав вести касаційний процес,— заперечив я.
— Доручення, за яке ви взялися, саме до цього приведе.
— Вінтера вбив Колер,— твердо заявив я.
Штюссі-Лойпін здивовано звів на мене очі.
— І що далі? — мовив він. — Ви там були?
У глибині зали дерев'яними сходами спустилася темна постать і, припадаючи на одну ногу, рушила до нас. Коли вона підійшли ближче, я побачив, що то священик із невеликою чорною сумкою в руках. За метрів три від ИІтюссі-Лойпіна він став, кахикнув, стїни-шиби піднялися, спалахнули прожектори, гранітні боги кинули свої тіні до знов закритої зали. Священик був старий, як світ, кривобокий, весь у зморшках, ще й клишоногий.
— Ваша дружина прийняла соборування,— промовив він.
— Гаразд,— відповів господар.
— Я молитимусь,— запевнив його священик.
— За кого? — перепитав Штюссі-Лойпін.
— За вашу дружину,— відповів священик.
— Це ваша робота,— сказав Штюссі-Лойпін байдуже і навіть не глянув на священика, коли той, щось мурмочучи собі під ніс, пошкутильгав до виходу. Там йому відчинила двері економка, що впустила сюди й мене.
— Моя дружина помирає,— кинув мимохідь Штюссі-Лойпін і випив келих до дна.
— Коли так... — знічено мовив я і встав.
— О господи, Шпет, не будьте такі манірні! — промовив господар.— Сідайте.
Я сів, а він знов налив собі вина. Скляні стіни опустилися в землю, прожектори згасли, ми знов сиділи на свіжому повітрі, Штюссі-Лойпін дивився перед себе.
— Дружина великодушно звільнила мене від муки сидіти там і ждати її смерті,— байдужним голосом пояснив він. — До того ж коло неї був священик, а тепер там лікар і медсестра. Моя дружина, Шпет, не тільки з біса життєрадісна, з біса багата і з біса побожна — вона ще й з біса гарна. Кумедно якось ми говоримо в Швейцарії по-німецькому... Ціле життя вона мене дурила. Її останнім коханцем був лікар, що сидить тепер біля неї. Та я її розумію. Такий чоловік, як я, тільки отруює жінці життя.
Штюссі-Лойпін захихотів, потім несподівано перемінив тему.
— А ви — дурень, Шпет,— сказав він. — Ви думаєте, що доктор Ісаак Колер винен. Я теж так думаю. Незважаючи на те, що всі свідки суперечать одне одному, що зброю так і не знайшли, що причина вбивства невідома. Незважаючи ні на що. Для нас убивця він. А чому? Тому що вбивство сталося в переповненому ресторані. Люди все ж таки дещо помітили, хоч тепер і висловлюють суперечливі твердження. Отож напевно ми цього не знаємо, хоч віримо в це напевно. Така обставина викликала в мене подив ще на суді. Тоді ніхто ані поцікавився револьвером, ані допитав свідків. Суддя теж задовольнився свідченнями начальника поліції. А цей хоч і був тієї хвилини в залі, проте нє згадав, чи бачив на власні очі, як сталося вбивство, і чи допитував він сам свідків. До того ж захисник виявився нездарою, а Єммерлін був на висоті. Ми повинні докласти зусиль і підтягти те, що знаємо про Колерову вину, до того, що про неї думаємо. А те, що ми знаємо, відстає від того, що ми думаємо, і спритному захисникові уже самої цієї невідповідності досить, щоб домогтися виправдання. Одначе ми повинні були дати нашому славному Єммерлінові ще один шанс знайти мотив. Колер підкинув це вигідне доручення саме тому вам, що ви нічого не розумієте в більярді. І ви мали зробити з цього висновок,— я тоді слухав уважно,— й ось який: Колер убив, щоб дістати можливість спостерігати, вчинив злочин, щоб дослідити закони суспільства. А свій мотив він не назвав тільки через те, що суд йому однаково не повірив би. Любий друже, до цього я можу'додати лиш одне: такий мотив — надто літературний, такі мотиви придумують письменники. Хоч я й гадаю, що така людина, як Колер, повинна мати особливий мотив. Але який?
Штюссі-Лойпін замислився.
— Ви зробили неправильний висновок,— промовив нарешті він. — Бо нічого не тямите в більярді. Колер грав â la bande.
— Â la bande... — спробував пригадати я. — Колись Колер щось про це казав. За більярдом у "Театральному". "A la bande, отак треба бити цього Бенно".
— І що він тоді зробив?
— Важко тепер сказати. — Я задумався. — Колер послав кулю в борт, вона відскочила й поцілила в кулю Бенно.
Штюссі-Лойпін налив собі вина.
— Колер застрелив Вінтера для того, щоб занапастити Бенно.
— Навіщо? — нічого не зрозумів я.
— Шпет, ви ще й безнадійно простодушний чоловікі — здивувався Штюссі-Лойпін. — А Моніка Штайєрман натякнула ж вам. Колер веде її справи. Навіть із в'язниці. Він там плете не тільки кошики. Моніці Штайєрман потрібен Колер, а Колерові потрібна Моніка Штайєрман. Людевіц — то лише ширма. Але хто з них господар, хто наймит? Де в чому Колерова дочка має рацію. Це вбивство — така собі послуга. А чом би й ні? І своєрідний шантаж. У руках Штайєрман шалені мільйони. Ті двадцять мільйонів були теж її мільйони. Колер дістав щодо цього вказівку і через Вінтера поквитався з Бенно. На бажання Штайєрман. Може, їй навіть не треба було висловлювати цього бажання вголос. Може, Колер його просто вгадав.
— Ця теза ще безглуздіша, ніж правда,— сказав я. — Моніка Штайєрман любила Бенно, бо його любила Дафна, й відвернулася від нього вже після того, як Дафна її покинула.
— Ця теза реалістичніша від правди. У неї майже неможливо повірити,— відказав мій співрозмовник.
— Вашу тезу не прийме жодна душа! — кинув я.
— То правду не прийме жодна душа,— заперечив він. — Жоден суддя, жоден присяжний засідатель. Навіть Єммерлін. Вона діється на поверхах, недосяжних для правосуддя. Єдина теза, яка видасться правосуддю переконливою,— в разі, якщо дійде до касаційного процесу,— це та, що вбивця — доктор Бенно. Тільки він має вагомий мотив. Навіть коли й не винен.
— Навіть коли не винен? — перепитав я.
— Вас це тривожить? — відказав Штюссі-Лойпін. — Що він не винен — також теза. Тільки він мав змогу сховати револьвер. Любий мій, починайте касаційний процес, і через кілька років ви порівняєтеся зі мною.
Задзвонив телефон. Штюссі-Лойпін узяв трубку, послухав і поклав її.
— Дружина померла,— сказав він.
— Прийміть мої співчуття,—'розгублено промовив я.
— Не варто про це.
Він хотів налити собі ще вина, але пляшка була порожня. Я встав, налив йому зі своєї пляшки й поставив її біля його крісла.
— Мені ще треба вести машину,— пояснив я.
— Розумію,— мовив він. — "Порше" теж коштував гроші.
Я вже не сідав.
— Я не починатиму касаційного процесу, пане Штюссі-Лойпін. І з Колеро-вим дорученням теж більше не хочу мати нічого спільного. А всі папери знищу,— заявив я.
Він дивився проти світла на келих.
— Скільки ви взяли завдатку? — спитав нарешті.
— П'ятнадцять тисяч. І ще десять тисяч на видатки.
Сходами спустився чоловік з портфелем — очевидно, лікар. Він нерішуче зупинився, певно, зважуючи, чи підходити до нас. Потім з'явилась економка й вивела його із зали.
— Нелегко вам буде повернути всі гроші,— сказав Штюссі-Лойпін. — А скільки загалом?
— Тридцять тисяч і видатки.
— Пропоную вам сорок тисяч. А ви передасте мені матеріали розслідування.
Я не знав, що відповісти.
— Ви маєте намір почати касаційний процес?
Штюссі-Лойпін усе ще розглядав свій келих із червоним вином.
— Моя справа. То ви продаєте мені папери?
— Мабуть, муситиму,— відповів я.
Він випив вино до дна.
— Ви не мусите. Ви хочете. — Він знов наповнив келих і знов підніс його до світла від торшера.
— Штюссі-Лойпін,— промовив я і відчув себе рівнею йому,— якщо дійде до суду, я буду адвокатом Бенно.
Я пішов. Коли я ступив у тінь від одного з валунів, Штюссі-Лойпін ще сказав:
— Вас там не було, Шпет. Зарубайте це собі на носі. Вас там не було, і мене там не було.
Потім він осушив келих і знов заснув.
...Почесний доктор Ісаак Колер надіслав мені телеграму про те, що прилітає післязавтра о двадцять другій п'ятнадцять рейсом із Сінгапура. Я його застрелю, а тоді застрелюся сам. Отже, я маю ще дві ночі, щоб дописати цей звіт. Телеграма застала мене зненацька — може, через те, що я вже не вірив у його повернення. Сказати правду, я добряче п'яний. Був у "Часинці". Останнім часом я ходжу тільки туди й сиджу за одним із довгих столів, серед таких самих п'яних. Живу я на подачки від Гізелли та дівчат, які після смерті Маркіза переїхали сюди — не з Невшателя, а з Женеви та Берна, тоді як багато хто перебрався звідси до Женеви та Берна; вони тільки те й роблять, що міняються місцями, але особисто я з тими переїздами не маю нічого спільного. Офіційно я не маю права щось зробити, а неофіційно мені не залишається нічого іншого, як чекати 20 години 15 хвилин післязавтра.