А мені самому — скільки ж мені треба?
— Мені працювати заборонено! Уряд відпустив мене сюди відпочивати! Якщо хтось побачить мене за роботою і прохопиться словом у Тбілісі — пропали ми обидва!
— А я зроблю тобі перуку — таку перуку, що жодна душа не впізнає!
Після цього нам з бабусею не було чим крити... Зайшли ще по Іларіона і через годину заходилися перекопувати землю в Іліко.
Цілий день я, Іліко й Іларіон працювали, не розгинаючи спини.
— Не підведіть мене завтра! Щоб були тут удосвіта! — наказав Іліко.
Ми кивнули головами й почвалали додому.
— Треба придумати щось, а то цей нелюд доконає нас! — сказав Іларіон.
— Доконає! — згодився я.
— От і придумай що-небудь! Хіба дурно у тебе голова на в'язах? — розсердився Іларіон.
— Помізкуй сам! У мене голова не варить...
— То що ж тоді казати мені, темному, одноокому?
— У тебе око вийняли чи мозок?
— Ти думаєш, так легко обдурити Іліко? Ми порівнялися з Іларіоновою хатою.
— Зайди до мене, разом щось вимудруємо! — сказав Іларіон, і я пішов за ним.
До пізньої ночі засидівся я в Іларіона, і в ту ніч він виявив такий винахідницький геній, про який я не міг і подумати.
А все почалося з невеличкого глечика, що з нього ми по черзі сьорбали вино.
— Цей глечичок я знайшов у землі, коли перекопував виноградник,— сказав Іларіон, вертячи в руках посудину.— У мене аж серце завмерло, коли він вигулькнув з-під грудки! Думав, у ньому золото!
— І що ж?
— Нічого... В глечичку була земля, чорна, як вугіль, земля...
— В давнину, коли гинув корабель, клали в пляшку або в глечик листа і, закупоривши, кидали в море,— сказав я.
— А потім?
— Потім хтось знаходив, виймав листа і довідувався про долю тих людей...
— Що ти сказав?!
— Ти ж не глухий?
— Зурікело, песиголовцю, не зводь мене з розуму!.. Кажеш, листа? — перепитав Іларіон, і в нього засяяло навіть скляне око.
— Що з тобою, Іларіоне?
— Лист? У запечатаному глечичку, еге? — Іларіон схопився з місця, обійняв мене, поцілував у лоб.— Іліко Чигогідзе, я таку тобі викину штуку, що ти не тільки не покличеш мене перекопувати виноградник, а й ступити в свій двір не дозволиш! Таке встругну тобі, Іліко Чигогідзе, що довіку будеш пам'ятати!.. Зуріко, генацвале, допоможи мені! Кажеш, листа? О, я такого листа напишу, що аж у носі закрутить Сліпаці! — вигукнув він і кинувся в другу кімнату.
Я, остовпівши, дивився на знавіснілого Іларіона. Невдовзі він прибіг з аркушем паперу та письмовим приладдям у руках.
— Сідай, Зурікело, й пиши!
— Що, Іларіоне?
— Те, що я скажу, але спершу зімни папір! — Я зім'яв.— Ось так! Тепер розправ! — Я розправив.— А тепер сідай і пиши!
Я приготувався писати. Іларіон заходив по кімнаті, потім сів на триногий ослінчик, скрутив цигарку, закурив, заплющив очі й, обіпершись об стіну, стишеним голосом почав диктувати:
— "Я, Леварсій Чигогідзе, пишу це перед своєю смертю. Не сьогодні-завтра, мабуть, віддам богові душу. В житті я не зазнав ніякої радості, недоїдав, недопивав та складав копійку до копійки. Врешті підірвав собі здоров'я і ось умираю. Вмираю, але йду з цього світу із спокійною совістю, дорогий мій Ілікозо. Праворуч від яблуні, під великим круглим каменем, закопав я батман золота, і ніхто про цю мою таємницю не відає. Настане час, і хлопчик мій, якщо розумний буде, знайде його, а як ні — то хай усе йде прахом. Борони господи сина мого. Амінь..."
— А чи витримає серце в бідолашного Іліко? — спитав Іларіон.
— А чого ж?
— Батман золота — це не жарт. Ні, не можна давати йому стільки золота! Пиши п'ять кіло!
Зрозумівши, в чому річ, я зайшовся божевільним сміхом.
— Пожалій його, Іларіоне, набав якесь кіло!
— Жодного грама! Це й так забагато для нього.
— Твоя правда, Іларіоне. Та чи повірить він. Чого, скаже, закопав листа в землю, а не передав прямо мені?
— Він так не подумає! Бідолашний Леварсій умер від прострілу, коли Іліко не було ще й року!
— А чому він не сказав дружині?
— І так Іліко не подумає, бо бідолашна Какано вмерла, коли народжувала його, проклятого.
— Ну, тоді все гаразд!
— А я що тобі казав?
Ми скрутили листа в трубочку, обмотали ганчіркою, побризкали водою й засунули в глечичок. Потім обв'язали вінця провощеною ганчіркою і тінями побралися до двору Іліко.
Другого дня вдосвіта ми прийшли на виноградник. Іліко похвалив нас за ретельність, налив нам по скляночці горілки, дав на закуску по кислому помідору та по шматку холодного мчаді, і ми взялися до роботи.
Десь після полудня заступ Іліко підозріло брязнув. Іліко підняв його, оглянув гостряк. Я й Іларіон завмерли. Коли Іліко знов загнав заступ у землю, почувся тріск розбитої посудини. Іліко опустився на одно коліно й почав обмацувати землю. Спочатку він витяг відбиту шийку, потім сам глечичок і здивовано глянув на нас.
— Що це, Іліко? — спитав ще більш здивований Іларіон.
Нічого не відповівши, Іліко швидко вийняв з глечичка провощену ганчірку. Ми підійшли ближче. Іліко тремтячими руками розмотав ганчірку й розгорнув листа.
— Дай прочитаю! — сказав я.
— Я сам умію читати! — відмахнувся Іліко й почав: — "Я, Леварсій Чигогідзе, пишу це перед своєю смертю. Не сьогодні-завтра, мабуть, віддам богові душу..." — Іліко проковтнув слину.— Це написав мій батько! "В житті я не зазнав ніякої радості, недоїдав, недопивав та складав копійку до копійки...— Голос у нього затремтів.— Врешті підірвав собі здоров'я і ось умираю. Вмираю, та йду з цього світу із спокійною совістю, дорогий мій Ілікозо. Праворуч від яблуні..."
В Іліко затремтіли руки, і голос у нього зірвався. Він онімів. Іларіон скоса глянув на мене.
— Чого зупинився, кацо?
Зблідлий Іліко проковтнув слину і подивився на нас,
— Та скажи, що там написано! — попросив я і вщипнув себе за стегно, щоб не розсміятися.
Іларіон похилив голову і симулював кашель. Приголомшений Іліко читав далі:
— "Праворуч від яблуні... Сидів я... дні і ночі...— Іліко зайшовся кашлем.— І так у злиднях... прощаюся з життям... Моєму Іліко не зоставляю нічого... Поможи йому господи... Амінь..." — закінчив Іліко й засунув листа в кишеню.
— Але чому той добрий чоловік закопав листа в землю? Не міг на стіл покласти? — спитав Іларіон.
Я вже не міг витримати, сказав, що хочу пити, й побіг до джерела. Нареготавшись там уволю, до знемоги, я повернувся до Іліко й Іларіона. Вони сиділи на траві й курили.
— Ну, відпочили, тепер за роботу! — сказав Іларіон, побачивши мене, і встав.
— Іларіоне, генацвале, може, досить на сьогодні? Щось я занедужав...
— Та що ти! — вигукнув Іларіон і, взявши Іліко за руку, намацав пульс. Той прикинувся, що вмирає.
— Ти йди, дорогий Іліко, приляж, а ми з Зурікелою попрацюємо.
— Ні, Іларіоне, йдіть і ви, відпочиньте! Ви ж потомилися!
— Від чого, кацо?
— Кажу вам, ідіть!
— Та я швидше умру, ніж кину тебе в біді! — вигукнув Іларіон.
— І кроку не ступимо звідси! — заявив я.
— Ти що, сучий сину, сьогодні схибнувся з розуму на роботі? Ану, мотай додому! — втратив терпіння Іліко.
— Як же це так, Іліко? Ми ж тільки почали роботу!
— Вам що, позакладало? Прошу вас, ідіть собі, дайте мені побути самому!
— Зараз тебе не можна залишати самого!
— Іларіоне Шеварднадзе! Ще раз кажу тобі: йди!
— А землю хто перекопає?
— А копало б вас лихо! Щоб вас земля до себе прибрала!.. Ну, чого дивитесь?
— Чи ти з'їхав з глузду, старий?
— Дайте мені спокій! Земля моя, і перекопувати її я не хочу! Не треба мені виноградника! Чуєте? Забирайтеся з мого двору! Я тут господар! — зірвався на ноги Іліко.
Ми з Іларіоном устали й пішли. Вже біля хвіртки Іларіон обернувся:
— Іліко, а завтра приходити?
— Іларіоне Сліпако, чого ти пристав до мене? Ти ж не хотів працювати, от я й відпускаю тебе додому. Чого тобі ще треба? Виноградника я не перекопуватиму! Ні завтра, ні післязавтра, ні на цьому, ні на тому тижні! Чуєш, бодай ти оглух!
— Чую, чую! — відгукнувся Іларіон, зачинив хвіртку І, не маючи більше терпіння, побіг провулком.
Насилу дочекавшись ранку, ми з Іларіоном підійшли до двору Іліко — і застигли від подиву. Величезний камінь, що його не могли б зрушити десять дужих парубків, був відвернений набік, а на його місці зяяла чорна яма, з якої чулося важке дихання і раз у раз вилітали грудки землі.
— Почав! — прошепотів Іларіон.
— Видно, цілу ніч працював, інакше не встиг би стільки землі викинути,— зробив я висновок.
— Іліко! — покликав Іларіон.
З ями спершу показалися руки, потім висунулася пов'язана хусткою голова, і нарешті виліз сам Іліко, мокрий від поту.
— Якого біса прителіпався? — гримнув він.
— Чим я перед тобою завинив, Іліко паршивий, що ти від учорашнього дня дивишся на мене вовком? Чого тобі від мене треба? — ласкаво заговорив Іларіон.
— Кажи, чого прийшов?
— Що ти робиш, кацо?.. Я думав, ти хворий, і прийшов провідати...
— Колодязь копаю, Іларіоне Шеварднадзе, колодязь!
— Таж у тебе в дворі є і колодязь, і джерело! Навіщо тобі, чоловіче добрий, ще один колодязь?
— Навіщо? Той, що є, може пересохнути, то хай буде запасний!
— Чого б же він пересох? Ти ж не в пустелі живеш, непутящий!
— Іларіоне Шеварднадзе! Дай мені жити або візьми цей заступ і закопай мене живцем!
— Чому ж ти так, дорогий Іліко?
— Прошу тебе, дай мені жити в моїй хаті!
— Я підсоблю тобі, Іліко! — запропонував я.
— Чи дасте ви мені нарешті спокій? — спитав Іліко й оглянувся, шукаючи каменя.
— А виноградника перекопувати не будеш? — спитав Іларіон.
— Ось я зараз покажу вам виноградник! — крикнув Іліко й вискочив з ями.
Ми з Іларіоном злякано кинулися навтікача.
Цілий тиждень Іліко працював у поті чола, викопав під яблунею десятиметровий колодязь, і цілий тиждень ми псували йому кров. Не знайшовши нічого, він почав копати другий колодязь, але, знесилений, кидав землю вже не з таким завзяттям, як раніше. Темпи роботи відчутно спали. Коли Іліко вилазив з колодязя, обліплений землею, наче кріт, він спершу згадував недобрим словом матір, потім плював у колодязь, знеможено падав під деревом і знехотя жував червиве падалишнє яблуко.
— Ну, досить з нього, Зурікело! — сказав Іларіон.— Бачиш, одна тінь зосталася від нього. Цієї ночі треба кінчати.— І ми сіли, щоб порадитися.
Коли добре смеркло, ми з Іларіоном залягли під кущем неподалік від яблуні і, затамувавши дух, з калатаючим серцем, чекали тріумфального кінця нашого великого задуму.
Коли зійшов місяць, почувся скрип дверей, і з хати навшпиньках вийшов Іліко.