Тридцять вісім.
— Ого! На вигляд ви значно молодший.
Іполит Матвійович відчув себе щасливим.
— Коли я матиму щастя знову вас побачити? — запитав Іполит Матвійович в ніс.
Лізі стало дуже соромно. Вона засовалася в кріселку і занудьгувала.
— Куди це товариш Бендер зник? — запитала вона тоненьким голосом.
— Так коли ж? — спитав Вороб'янінов нетерпляче. — Коли і де ми побачимось?
— Ну, я не знаю. Коли хочете.
— Сьогодні можна?
— Сьогодні?
— Благаю вас.
— Ну, гаразд. Хай сьогодні. Заходьте до нас.
— Ні, стрінемося десь на повітрі. Тепер така прекрасна година. Знаєте вірші: "Это май-баловник, это май-чародей веет свежим своим опахалом"?
— Це Жарова вірші?
— М-м… Здається. Так сьогодні? Де ж саме?
— Який ви чудний! Де хочете. Хочете — біля вогнетривкої шафи? Знаєте? Коли стемніє…
Ледве Іполит Матвійович устиг поцілувати Лізину руку, що він зробив вельми урочисто, з трьома паузами, як повернувся Остап. Остап був дуже діловитий.
— Пробачте, мадемуазель, — сказав він швидко, — але ми з приятелем не зможемо вас проводжати. Трапилось невеличке, але дуже важливе дільце. Нам треба негайно піти в одне місце.
Іполитові Матвійовичу перехопило дух.
— До побачення, Єлизавето Петрівно, — сказав він поквапно — даруйте, даруйте, даруйте, але ми страшенно поспішаємо.
І компаньйони втекли, залишивши здивовану Лізу в кімнаті, рясно обставленій гамбсівськими меблями.
— Якби не я, — сказав Остап, коли вони спускалися сходами, — ні чорта б не вийшло. Моліться на мене! Моліться, моліться, не бійтесь, голова не одірветься! Слухайте! Ваші меблі музейного значення не мають. Їм місце не в музеї, а в казармі штрафного батальйону. Ви задоволені з цієї ситуації?
— Що за глум! — скрикнув Вороб'янінов, що почав був звільнятись з-під ярма могутнього інтелекту сина турецько-підданого.
— Мовчання, — холодно сказав Остап, — ви не знаєте, що робиться. Коли ми зараз не захопимо наші меблі — кінець. Ніколи нам їх не побачити. Щойно я мав у конторі важку розмову із завідувачем цього історичного звалища.
— Ну, і що ж? — закричав Іполит Матвійович. — Що ж сказав вам завідувач?
— Сказав все, що треба. Не хвилюйтесь. "Скажіть, — запитав я його, — чим пояснити, що тут немає всіх надісланих вам за ордером меблів із Старгорода?" Запитав я, зрозуміла річ, ґречно, в товариському тоні. "Які це меблі? — питає він— У мене в музеї таких фактів не спостерігається". Я йому одразу ордери підсунув. Він поліз у книги. Шукав півгодини і нарешті повертає. Ну, як ви собі уявляєте? Де ці меблі?
— Пропали? — пискнув Вороб'янінов.
— Уявіть собі, ні. Уявіть собі, що під час такого кавардаку вони уціліли. Як я вам уже говорив, музейного значення вони не мають. Їх звалили на склад, і тільки вчора, зауважте собі, вчора, через сім років (вони лежали на складі сім років!) їх надіслано в аукціон на продаж. Аукціон Головнауки. І, якщо їх не купили вчора або сьогодні вранці, вони наші! Ви задоволені?
— Скоріше! — закричав Іполит Матвійович.
— Візник! — заволав Остап.
Вони сіли не торгуючись.
— Моліться на мене, моліться! Не бійтесь, гофмаршале! Вино, жінки і карти нам забезпечені. Тоді разрахуємось і за голубий жилет.
До пасажу, на Петровці, де містився аукціонний зал, концесіонери вбігли бадьорі, немов жеребці.
У першій же кімнаті аукціону вони побачили те, що так довго шукали. Усі десять стільців Іполита Матвійовича стояли вздовж стіни на своїх гнутих ніжках. Навіть оббивка на них не потемніла, не злиняла, не зіпсувалася. Стільці були свіжі і чисті, немов щойно вийшли з-під догляду дбайливої Клавдії Іванівни.
— Вони? — запитав Остап.
— Боже, боже, — повторював Іполит Матвійович, — вони, вони. Вони самі. Цього разу жодного сумніву.
— На всяк випадок перевіримо, — сказав Остап, намагаючись бути спокійним.
Він підійшов до продавця:
— Скажіть, ці стільці, здається, з меблевого музею?
— Ці? Ці — так.
— А їх продають?
— Продають.
— Яка ціна?
— Ціни ще нема. Вони у нас ідуть з аукціону.
— Ага. Сьогодні?
— Ні. Сьогодні торг уже кінчився. Завтра з п'ятої години.
— А зараз їх не продають?
— Ні. Завтра з п'ятої години.
Так, одразу ж, піти од стільців було неможливо.
— Дозвольте, — пробелькотів Іполит Матвійович, — оглянути. Можна?
Концесіонери довго розглядали стільці, сідали на них, оглядали пристойності ради й інші речі. Вороб'янінов сопів і весь час підштовхував Остапа ліктем.
— Моліться на мене! — шепотів Остап. — Моліться, предводителю.
Іполит Матвійович ладен був не тільки молитись на Остапа, ба навіть цілувати підметки його малинових штиблетів.
— Завтра, — говорив він, — завтра, завтра, завтра. Йому хотілося співати.
Розділ XIX
Балотування по-європейськи
Тим часом як друзі провадили культурно-освітній спосіб життя, відвідували музеї і робили аванси дівчатам, у Старгороді, на вулиці Плеханова, подвійна вдова Грицацуєва, жінка дебела і утла, радилась і конспірувала із своїми сусідками. Усі гуртом розглядали залишену Бендером записку і навіть підносили її до світла. Але водяних знаків на ній не було, а якби вони й були, то й тоді таємничі кривульки незрівнянного Остапа не стали б ясніші.
Минуло три дні. Обрій залишався чистим. Ні Бендер, ні чайне ситечко, ні дутий браслетик, ні стілець не повертались. Усі живі й неживі речі пропали в найзагадковіший спосіб.
Тоді вдова вжила радикальних заходів. Вона пішла до контори "Старгородської правди", і там їй в одну мить скомпонували об'яву:
БЛАГАЮ
осіб, що знають місцеперебування. Пішов з дому т. Бендер, років 25–30. Одягнений у зелений костюм, жовті черевики і голубий жилет.
Брюнет.
Осіб, що зн., прошу повідом. за прист. винагор. Вул. Плеханова, 15. Грицацуєвій.
— Це ваш син? — співчутливо запитали в конторі.
— Чоловік він мені! — відповіла, страждальниця, закриваючи лице хусткою.
— Ах, чоловік!
— Законний. А що?
— Та нічого. Ви б до міліції все-таки звернулися.
Вдова перелякалась. Міліції вона боялася. Двозначні погляди проводжали вдову до порога.
Тричі прозвучав заклик зі сторінок "Старгородської правди". Але мовчала велика країна. Не знайшлось осіб, що знають місцеперебування брюнета в жовтих черевиках. Ніхто не приходив одержати пристойну винагороду. Поміж сусідками пішли пересуди.
Чоло вдови день у день хмурнішало. І дивна річ: чоловік мигнув, як ракета, потягши за собою в чорне небо гарний стілець і сімейне ситечко, а вдова все кохала його. Хто може зрозуміти серце жінки, особливо жінки-вдови?
До трамвая в Старгороді уже звикли і сідали в нього без жодного страху. Кондуктори кричали свіжими голосами: "Місць нема", і все йшло так, наче трамвай був у місті ще за Володимира Красне Сонечко. Інваліди всіх груп, жінки з дітьми і Віктор Михайлович Полєсов сідали у вагони з передньої площадки. На крик: "Беріть квитки!" — Полєсов поважно говорив: "Річний", — і залишався поруч вагоновода. Річного квитка у нього не було і бути не могло.
Перебування Вороб'янінова і великого комбінатора залишило в місті глибокий слід.
Змовники пильно берегли довірену їм таємницю. Мовчав навіть Віктор Михайлович, хоч йому так кортіло викласти першому стрічному секрети, що хвилювали його. Однак, згадуючи могутні плечі Остапа, Полєсов терпів. Розраду він мав тільки в розмовах з ворожкою.
— А як ви гадаєте, Олено Станіславівно, — говорив він, — чим пояснити відсутність наших керівників?
Олену Станіславівну це теж вельми цікавило, але вона не мала жодних відомостей.
— А чи не думаєте ви, Олено Станіславівно, — вів далі невгамовний слюсар, — що вони виконують тепер особливе завдання?
Ворожка була певна, що так воно і є. Тієї самої думки був, очевидно, й папуга в червоних спідніх. Він дивився на Полєсова своїм круглим розумним оком, неначе кажучи: "Дай насіння, і я тобі зараз усе розповім. Вікторе, ти будеш губернатором. Тобі підлягатимуть усі слюсарі. А двірник будинку № 5 так і залишиться двірником, зарозумілим хамом".
— А чи не думаєте ви, Олено Станіславівно, що нам треба провадити роботу далі? Все-таки не можна сидіти, згорнувши руки!
Ворожка погодилась і зауважила:
— А правда ж, Іполит Матвійович герой!
— Герой, Олено Станіславівно! Ясно. А цей бойовий офіцер з ним? Діловий чоловік! Як хочете, Олено Станіславівно, а справа так стояти не може. Рішуче не може.
І Полєсов почав діяти. Він робив регулярні візити всім членам таємного товариства "Меча й рала", особливо допікаючи обережному власникові одеської бубличної артілі "Московські баранки" громадянинові Кислярському. Угледівши Полєсова, Кислярський чорнів. А слова про потребу діяти доводили полохливого бубличника до шаленства.
Наприкінці тижня всі зібрались у Олени Станіславівни в кімнаті з папугою. Полєсов кипів.
— Ти, Вікторе, не бульбочи, — говорив йому розсудливий Дядьєв, — чого ти цілісінькими, днями по місту ганяєш?
— Треба діяти! — кричав Полєсов.
— Діяти треба, а от кричати притьмом не треба. Я, панове, от як собі все це уявляю. Якщо Іполит Матвійович сказав — діло святе. І, я так думаю, ждати нам лишилося недовго. Як все це відбуватиметься, нам і знати не треба: на те є військові люди. А ми частина цивільна — представники міської інтелігенції і купецтва. Яке наше завдання? Бути напоготові. Є у нас що-небудь? Центр у нас є? Нема. Хто стане на чолі міста? Нікого нема. А це, панове, найголовніше. Англійці, панове, з більшовиками, здається, далі церемонитись не будуть. Це нам перша ознака. Все зміниться, панове, і дуже швидко. Запевняю вас.
— Ну, в цьому і ми не маємо сумніву, — сказав Чарушников, надимаючись.
— І чудово, що не маєте сумніву. Якої ви думки, пане Кислярський? І ви, молоді люди?
Вигляд Нікеші і Владі свідчив про певність швидкої переміни. А Кислярський, зрозумівши зі слів глави торговельної фірми "Швидкоупак", що йому не доведеться брати безпосередньої участі в збройних сутичках, радісно підтакнув.
— Що ж нам тепер робити? — нетерпляче запитав Віктор Михайлович.
— Заждіть, — сказав Дядьєв, — беріть приклад із супутника пана Вороб'янінова. Яка спритність! Яка обережність! Ви помітили, як він швидко перевів справу на допомогу безпритульним? Так треба діяти і нам. Ми тільки допомагаємо дітям. Отже, панове, намітимо кандидатури!
— Іполита Матвійовича Вороб'янінова ми пропонуємо в предводителі дворянства! — гукнули молоді люди Нікеша і Владя.
Чарушников поблажливо закашлявся.
— Куди там! Він щонайменше міністром буде.